Цар чує голос Синьої свити, але не знає, звідки лине той голос. Крутився він, крутився, всюди заглядав, а Синя свита мов водою розлився.
Ну, робити нічого, зібрав цар своїх генералів. Вийшов на ґанок і знов гукає:
Синя свито, покажися!
Ні, чує голос Синьої свити, спершу при генералах відпиши мені половину царства, тоді покажуся. Бо ти одуриш я тебе знаю!
Хоч як не хотілося цареві, а довелося віддати половину царства. Тільки поставив він при генералах на указі свою царську печатку, як із-за пазухи його вилетіла легка пірїнка і стала славним козаком.
Ось і я! каже Синя свита.
Схопив він той указ та собі в кишеню.
Перестав тоді цар-чарівник у хованки гратись.
Ситий голодного не розуміє
Ішов якось навесні по полю чудотворець. Бачить: чоловік мотикою прикопує овес.
Чому мотикою пораєтеся? Чи плуга у вас не має?
Немає.
Тоді чудотворець каже:
Зніміть свої постоли, закопайте їх у землю на примітне місце та запамятайте, де саме. Буде у вас все, бо я чудотворець.
Закопав чоловік постоли під якийсь примітний корч, прийшов додому, а в нього серед двору будинок великий і повна садиба худоби.
Почав чоловік господарювати, живе собі добре, і таким пихатим став, ніби ніколи в бідності не жив. Кажуть: ситий голодного не розуміє. Так і він ніколи бідному не допоможе.
Почав чоловік господарювати, живе собі добре, і таким пихатим став, ніби ніколи в бідності не жив. Кажуть: ситий голодного не розуміє. Так і він ніколи бідному не допоможе.
Через три роки, вже восени, коли все з поля звезли, знову прийшов чудотворець у те село. «Ану, думає, зайду до того чоловіка, чи пустить переночувати». Зайшов, питає:
Чи можна у вас переночувати?
Ні, бо ви мені будинок запаскудите.
Той ще раз попрохав, але хазяїн спустив пса. Каже тоді чудотворець:
Як тобі прийшло, нехай так і піде!
І хазяйство спалахнуло. Згоріло все. Хазяїн з дітьми і жінкою вискочили лише в тому, в чому були одягнені.
Іди, викопай свої постоли та ходи в них далі, сказав чудотворець.
Хто не хоче по правді жити, той біди зазнає.
Три бажання
Були собі дід і баба і дуже бідно жили. Ні зїсти, ні спити, як люди, завжди голодні і холодні, а до праці сили не мали. Сиділи та сумували, та в віконце позирали, що їм принесе людська ласка. А як світ не без добрих людей, то вони хоч і сиділи весь тиждень напівголодні, але ж в неділю не було ще кого ховати Бо ще не було того дива, щоб на селі вмер хто з голоду. То вже хіба в місті таке часом трапляється
Ото прийшла до них раз хитрюща баба, а вона була чарівниця. Вони, чим мали, поділилися з нею, та ще й добрим словом прийняли і переночувати запропонувати.
За те, що ви мене не вигнали серед ночі з хати і останнім шматком поділилися, я вам хочу подякувати, каже вона на прощання. Я собі піду, а ви загадуйте три рази те, чого ви собі бажаєте, і кожне ваше бажання збудеться. Будете ви до кінця життя свого мене згадувати!
Та й пішла. Сіли старі за столом і почали думати, що б їм таке загадати, щоб їхнє життя, таке злиденне та убоге, зробилося враз ситим і розкішним? Поки баба сиділа та міркувала, чого б їй забажати в першу чергу, якого чуда, дід, дуже голодний, сказав, приказуючи:
Перш за все хочу печеної ковбаси величезний шматок!
Аж ось дивиться, з комина спускається кільце ковбаси завбільшки з мотовило Та такої румяної, аж дух приємний пішов по хаті Баба глянула і позеленіла від злості на таке мізерне, нікчемне дідове бажання. У неї-бо в голові вже склалося інше: щоб вернути собі молодість, здобути багатства, великі скарби!.. А тут дід вихопився зі своєю ковбасою, як циган на торг з козою, або як дурень зі ступою, і запропастив нанівець одне бажайня! Не змогла бабина душа цього стерпіти.
А бодай же тобі, йолопе, та ковбаса та до носа приросла! вибухнула вона, запалившись гнівом до дідової необачності.
І що ж? В мить одну та ковбаса з комина та до дідового носа цап! і приросла, мов там і вікувала.
Дивляться тоді вони одно на другого. Що за оказія? Що сталося?
Дід, що таким завжди пристойним здавався бабі, неначе і не старий ще, хоч і з сивою бородою, тепер з ковбасою біля носа тож чиста мавпа, проява, страхопуд якийсь, що й дивитися гидко, не те що! Сидять обоє і плачуть, що їм тепер робить?
Ще тільки одне маємо бажання, каже дід крізь сльози.
Тільки одне! каже баба. Будемо вже тепер загадувати обоє разом.
А будемо, каже дід.
Так, щоб же ота ковбаса та від носа відпала!
Сказала, а та ковбаса хто знає, де й ділась, неначе її язиком злизало!
Отут-то вони з тієї досади почали сваритись та докоряти одно одному, хто винен, чого раніш між ними ніколи не траплялося
Як розбійник помстився панові
Один чоловік як був молодим, то натворив людям багато лиха. Але молодість минає швидко, і на старі літа він задумався, що так далі жити не можна. Думав він, думав і одного дня вирішив:
Піду в такі глухі ліси, де ще людська нога не ступала, і буду сам жити до того часу, поки не вчую людського голосу. Як вчую людський голос, то це буде означати, що я можу повернутися і жити між людьми.
Так він багато років живе пустельником у лісах.
А був ще такий пан-чарівник дуже багатий і дуже поганий. Мав він величезні отари овець і тим, хто брався пасти його вівці, давав великі гроші. Але якщо вівця пропадала з отари, то він відрубував вівчареві палець.
Один дуже бідний чоловік шукав роботи, бо ніде не міг дістати шматка хліба. Так його біда загнала аж до того пана.
Заплачу тобі за роботу файні гроші, але як пропаде вівця, то за кожну рубаю палець.
Заплачу тобі за роботу файні гроші, але як пропаде вівця, то за кожну рубаю палець.
Погнав вівчар отару в полонини і був там аж до осені.
Восени приїжджає пан на коні, і починають з вівчарем овець рахувати. Порахували пятьох овець нема. Пан довго не думає, ловить вівчаря за руку, і як той не плакав, як не просився, відрубав йому пять пальців.
А пустельник жив недалеко від полонини. Як почув людський крик і плач, кинувся до того місця і все бачив.
Пан сів на коня і поїхав, а пастух розірвав сорочку і завиває руку без пальців.
Прибіг до нього пустельник і питає:
За що пан відрубав тобі пальці?
Вівчар розповів йому все, як сталося.
Ходи тепер зі мною.
Йдуть вони дорогою, а вже надходить ніч. Йшли вони ще якийсь час, аж побачили панський маєток. Повертають до брами і просять слугу, аби пустив їх переночувати.
Почекайте, хай побіжу й запитаю в пана.
Побіг слуга питати дозволу, і пан сказав пропустити їх. Зі сміхом, наче нічого не було, запросив подорожніх до себе в покої і наказав принести вечерю і вина. Їм наливає з простої пляшки і в прості чарки, а собі ллє з кришталевої і в золоту чашу.
Як повечеряли, пан сказав слузі кинути в хлів, де тримають безрогих, трохи соломи, і хай подорожні сплять.
Зайшли обидва до хліва, полягали в солому, а пустельник і каже:
Будь тут, я зараз повернуся.
І пішов.
Повернувся він з вином у кришталевій пляшці і золотою чашею.
Що ти зробив? дорікає вівчар: Він нас погостив як людей, а ти ще в нього крадеш.
Не жалій його. Це пан-чарівник. Він відрубав тобі пальці, а тепер перекинувся в іншого, аби ми його не впізнали. Він нас приймав як гостей, а послав ночувати до свиней. Чаша і вино теж чарівні. Коли випє хтось цього напою із золотої чаші, то знає про все, що у світі діється. Тепер він вже нікого дурити не буде, бо вся його сила в наших руках.
Тікають вони від цього пана, лиш завидніло надворі. Йшли вони, йшли і побачили за річкою село. Знайшли кладку і переходять річку. Назустріч їм син того пана, в котрого вони ночували. Пустельник довго не думає. Влив собі трошки вина в золоту чашу, випив, приступає до панського сина, бере його за поперек і в плесо. За паничем лиш забулькотіло.
А на тім боці показалася молода дівчина.
Що ти зробив? каже вівчар. Таж ти невинну людину погубив!
Перейдемо річку, я тобі все розповім.
Пропустили вони дівчину, сіли на березі, і пустельник каже:
Цей панич довго дурив дівчину, котра тепер переходила кладку. Незадовго вона народить від нього двох синів. Вона сказала йому, що вагітна, а він хотів утопити її, аби від поганої слави втекти. Женитися на бідній він не хотів. То ліпше хай один гине, ніж мають троє за пустодурно зі світу йти. Про це все я дізнався, як випив вина із золотої чаші. А тепер наші дороги розходяться. Я маю золоту чашу, вино і йду в опришки. Буду всіх панів карати, а ти йди куди хочеш.
Візьми й мене з собою, просить вівчар.
І з того дня пустельник і вівчар довго ходили по наших горах опришками і за добрих людей заступалися.
Щастя
Жив в одному селі Іван-чарівник. Був він добрим господарем, і грошей мав багато. І мав він єдиного сина Гриня. Як той син підріс, батько його оженив. І жив вже Гринь з жінкою пару літ, і мали вони троє діточок. Але одного разу Іван-чарівник розлютився і каже до сина:
Гриню, бери собі жінку і йди у світ, аби я тебе більше не бачив.
І Гринь узяв жінку, дітей, запряг коня мізерного у віз, і поїхали. Їдуть вони, переїхали кілька сіл і здибають у рові песика, що з нього аж шерсть облізла, і бідне песеня кавчало у рові. Жінка каже до Гриня:
Чоловіче, візьмімо того песика, нехай буде з нами.
А той песик то було їхнє щастя.
І взяли того песика, їдуть далі. От приїхали аж на десяте село і просяться на ніч. Вийшов війт і питає, що вони за одні. Гринь розказав, звідки, і що отець вигнав його і нічого йому не дав.
Іду шукати пристановиська, каже до війта.
А війт йому розказує:
Тут в нашому селі є одно господарство, де всі повмирали і нема нікого. Іди на те господарство і доробляйся.
І сів Гринь на тім господарстві і зачався доробляти. Пес росте, худобу вже має, і за пару років доробився до того, що мав всього доволі. Він побудував собі нову хату, і добре йому велося. А той пес був в нього за пастуха, пас худобу. Пожене худобу, напасе і назад прижене, таку гладку, що аж любо було дивитися.
Десь через кілька років приїхали з того села, звідки Гринь був родом, фіри зі збіжжям. Та й просяться на ніч. Вийшов Гринь на вулицю і пізнав тих людей, що вони з його села. Просить їх до своєї хати:
Люди, їдьте до мене, я вас переночую.
Ті позаїздили, повипрягали коні, позаводили до стайні. Гринь дав усім коням по чвертці оброку.
А ви, люди, свій обрік і сіно залиште на дальшу дорогу.
Зайшли до хати, Гринь дав їм вечеряти і розпитується:
А звідки ви, люди?
З того і того села.
А чи живе ще в вашім селі господар Іван-чарівник і як йому мається?