Одного ясного дня взяв жінку під руку й повів на прогулянку. Дерева й трави зеленіли, квіти цвіли, пташки щебетали. Юркові здалося, що і його життя розцвіло
Зайшли глибоко в ліс. Раптом тхнуло на них неприємним духом. Аж голови запаморочило.
Хотів би я знати, говорить Юрко, що то за дух, звідки? Ану, ходімо у той бік.
Пішли й натрапили на глибоку яму, звідки й чути неприємний дух.
Вернімося, тобі може пошкодити, каже Юрко дружині.
Але вона побігла аж до краю ями, бо бачила дуже красиву квітку. Зірвала собі квітку, але ж тої хвилини зявився бородатий чоловік, схопив її за руку й потяг у яму.
Юрко за ним. Та бородатий дід перегородив йому дорогу:
Не смій сюди ступати! Якщо ступиш, злою смертю загинеш!
А моя жінка?
Уже не твоя Більше її ніколи не побачиш!
Юрко зажурився. Вернувся додому й усе розповів старому цареві.
Я йду шукати жінку, хоч би й загинув!
Цар умовляє:
Сину, якщо донька пропала, то хоч ти залишся. Ти вже моя дитина
Але Юрко вирішив іти; взяв одяг, в котрому колись ходив по світу, уклонився й просто в ліс. Заглядає в яму, а дна й не видно. Не завагався, скочив. Почав падати.
Не памятає, як довго падав. Чи день, чи два Упав на дно й зомлів. Коли опритомнів, розглянувся навколо й зрозумів, що він у дивній підземній державі. Тут ліс, поле, трава А немає ні людей, ні звірів і ні птахів усе обернено на камінь.
Налякався Юрко: «Що се за держава?»
Помалу став на ноги й рушив у путь шукати жінку.
Йде, йде, йде Але всюди лиш одне каміння!
Під вечір натрапив на палац. На воротах сторожа, але з каменю. І зброя камінна.
Відчинив Юрко двері й ступив до палацу. Ніде нікого! Так йому сумно, аж плакати хочеться. І ось, коли блукав з кімнати до кімнати, потрапив у світлицю. Розглянувся, а зверху ніби сонце світить звідкись світло падає. На тому місці, куди впало світло, видно стілець-трон, а в ньому дрімає дуже старий бородатий дід. Судячи з його лиця, може мати років тисячі дві, а то й три.
Відчинив Юрко двері й ступив до палацу. Ніде нікого! Так йому сумно, аж плакати хочеться. І ось, коли блукав з кімнати до кімнати, потрапив у світлицю. Розглянувся, а зверху ніби сонце світить звідкись світло падає. На тому місці, куди впало світло, видно стілець-трон, а в ньому дрімає дуже старий бородатий дід. Судячи з його лиця, може мати років тисячі дві, а то й три.
А хто то коло діда? Вона! Його жінка! Чеше сиву бороду старому, гладить сиву голову й приспівує так, як коли мати приколисує дитину.
Юрко тихенько приступив до жінки:
Що ти тут робиш?
Вона підняла палець:
Тихо, бо пробудиш володаря цієї держави!
Тоді Юрко обняв свою жінку й поцілував. Зраділи, розвеселилися.
Дід розплющив очі й питає:
А це що за один?
Мій чоловік, про котрого я тобі говорила.
Юрко підступив до діда-царя:
Так, це моя жінка. Я прийшов по неї й поведу її до батька.
Дід гірко усміхнувся:
Гей, сину, я би й сам хотів її повести Але це неможливе діло. Більше свій край не побачите. Тут будете жити й помирати. Сядь, синку, коло мене, і я тобі розповім про цю державу.
Юрко присів, а старий почав:
Ця держава, де тепер і люди, і звірі, і птахи перемінені на каміння, колись була багата й жива Я її цар. Але один змій-чарівник позаздрив і всіх поробив каменем. А мені зробив найгірше: смерть від мене відігнав. Мушу доти мучитись, доки не знайдеться мудрий чоловік, котрий мене визволить. Тут є залізна брама. Через неї веде шлях назад. Але знай: тієї ями, до якої ти впав, більше нема заросла й стяглася. Лише залізна брама залишилася. Вона замкнена діамантовим ключем. Та й ключа нема. Його треба дістати, а це може зробити лише мудрий чоловік. Не так далеко звідси є Чорна держава, десь миль за сімсот. Путь дуже тяжка: треба йти пятсот миль звичайною дорогою, сто миль навкарачки, а ще сто таким вузеньким тунелем, що ледве палець у нього просунеш. Якби знайшовся такий мудрий витязь але такого на світі немає, який зміг би це зробити. Але це ще не все. Бо ключ лежить у голові змія-чарівника у діамантовій шкатулці. Ну що ти скажеш на це, Юрку?
Я спробую пройти шлях!
Попрощався із жінкою й дідом та й рушив у дорогу.
Перші пятсот миль того ж дня перелетів орлом. Але далі дорога ставала все вужчою й вужчою, а потім перед хлопцем відкрилася яма. Тоді Юрко зробився чоловіком і навкарачки ліз сто миль.
Найтяжче проходив вузенький тунель. Обернувся на мурашку й почав повзти. Приклав усі сили й переліз.
Дійшов до Чорної держави. Перемінився на орла й полетів. Хотів бачити села й людей, але їх не було. І ось летить він над прекрасною толокою з різноманітними стадами. Але вся худоба чорна.
«Через те, мабуть, і держава зветься Чорною, бо тут усе чорне», думає Юрко. Закружляв він над високим деревом і сів на вершок. А під деревом одпочивали пастухи. Розіклали вогонь і полуденкували. Говорять між собою:
Та що буде з нами? Скоро і нам смерть через того змія-чарівника! Знищив безліч худоби, а вбити його нікому! Наш цар, неборак, щодня наганяє до логовища змія багато свиней, аби той жер свині, а людям дав спокій.
Вже й пастиря цар не може дістати, бо хто раз побачить це страховище, одразу втікає.
Так і є. Вже три дні цар не може знайти пастиря, і три дні чарівник постить. Як ще так буде один день, то почне нищити людей.
Замовкли, зажурилися.
«Добре, думає собі Юрко, буду я свинарем. Я пожену свиней до логовища». Піднявся з дуба й не зупинявся, доки не долетів до царської палати. Обернувся знов на чоловіка й просто до царя Чорної держави.
Добрий день, пресвітлий царю!
А той і голову не зводить.
Юрко вклонився вдруге:
Добрий день, пресвітлий царю!
Підвів цар голову та й каже:
Добрий день і тобі, хлопче! Що ти тут шукаєш? До моєї палати люди вже бояться заходити. Кожний тікає, аби його не примусили гнати свині змієві.
Візьміть мене за свинаря, а я вбю клятого чарівника!
Цар зрадів:
Хлопче, як послужиш мені вірно, половина царства твоя буде й віддам за тебе доньку!
Юрко усміхнувся:
Пресвітлий царю, про це будемо говорити тоді, як діло зроблю. А тепер мене прийміть за пастиря.
Цар погодився. І Юрко, трохи відпочивши, погнав свиней змієві. Розтлумачив йому цар, куди треба гнати: там і там гора, а в тій горі лігво.
Жене Юрко свині, а як зайшов у ліс, повернув у інший бік. Свині пасуться, а він дивиться, де змій-чарівник. Виліз на дуба й стежить. Раптом зрозумів із ями задиміло, задихало вогнем. Появився змій. Розглянувся, а свиней нема!
Жене Юрко свині, а як зайшов у ліс, повернув у інший бік. Свині пасуться, а він дивиться, де змій-чарівник. Виліз на дуба й стежить. Раптом зрозумів із ями задиміло, задихало вогнем. Появився змій. Розглянувся, а свиней нема!
Кожна його голова відразу заричала, зафурчала полумям на всі сторони світу, і чарівник повернувся в лігво.
Юрко зліз із дерева, повернувся до свиней і погнав додому.
То скільки свиней пожер змій-чарівник? питає цар.
Жодної.
Мені таке не треба! Завтра неодмінно пожени, інакше біда нападе на мою державу. Змій уже три дні голодує!
Другого дня Юрко справді погнав свині до лігва. Змій розірвав сто голів і зжер, а тоді ситий затягся до ями.
Юрко з рештою свиней вернувся додому.
То скільки зїв?
Сто.
Поженеш і завтра! Треба його годувати, аж доки не трісне. Колись цьому буде кінець!..
Третього дня змій-чарівник роздер девяносто свиней, на четвертий вісімдесят Усе менше й менше.
Юрко сидів на дубі й спостерігав, вивчав звички чарівника.
Далі вирішив діяти. Як одного разу змій розривав свині, він перекинувся на лева й скочив поміж стадо. Коли заричав а у лева голос такий страшний, яж земля дрижить, всі свині повтікали.
Розсердився змій-чарівник, кинувся на лева, але й лев не лежав. Як змій почав сапати вогнем, лев скочив позад нього, приловчився й хап! відкусив одну голову.
Чарівник розлютився. А лев усе прискакує й по одній голові відриває. Бються уже по коліна в крові. Тоді лев розігнався, скочив на змія, зробився чоловіком, витяг ножисько й відтяв йому останні голови.
Так знищив Юрко змія-чарівника. Розколов найбільшу його голову, а з неї вибігла лисиця. Юрко тієї ж миті обернувся на орла, наздогнав лисицю й схопив.
Потім знову зробився чоловіком, розбив лисиці голову й бачить шкатулка. Відкрив шкатулку, а там діамантовий ключик!
Сховав Юрко ключика й жене свиней додому. Цар питає:
То скільки зїв змій?
Три роздер, та більше не роздере.
Що ти говориш? цар подумав, що юнак зі страху втратив розум.
Змій-чарівник убитий!
Цар дав наказ швидко впрягти коней у бричку й поспішає в ліс, щоб своїми очима бачити вбитого змія.
Здалеку видно: ворони каркають, клюють очі у змієвих головах.
Цар повернувся додому. На своїм дворі обійняв Юрка:
Проси, що хочеш. Золото, державу, доньку
З радощів аж заплакав. Юрко заспокоїв:
Не треба мені ні золота, ні держави, ні вашої доньки. Одне буду просити: спаліть ту угоду, за якою я мав би у вас служити рік.
Цар тої ж хвилини кинув угоду в піч. Але почав благати Юрка:
Хоч би погостився зі мною на розлуку
Погостилися, красно попрощалися, і Юрко зібрався у свій край. Долетів до тунелю й журиться: «Якщо зроблюся мурашкою, то як тоді потягну ключа?» Але бачить, що тунель розширився. Тоді обернувся на орла. Як долетів до половини, тунель ще більше розширився, і Юрко вже міг іти в подобі чоловіка.
Жінка вже очі виплакала, бо думала, що Юрко загинув. А як його побачила, з радості закричала, аж дід пробудився.
Що, синку, не вдалося?
Замість відповіді Юрко показав діамантового ключика.
Чи цей?
Той самий!
То тепер можемо рушати додому, каже Юрко жінці, бо твій батько помре із жалю.
Тоді дід сказав:
Чекайте, і я з вами! Ти, Юрку, мене визволив од вічної покути. Тепер відімкнемо цю браму, й закляття минеться. Моя держава оживе, і передам її на тебе.
З тим зібралися в дорогу. Дід повів їх догори:
Дивись, тут була яма, через котру ти впав сюди. Її вже немає. Але ходімо далі. І повів їх через ліси, скелі, до величезних залізних воріт.
Та як маленьким ключиком отакенну браму відімкнути? питає Юрко.
Старий дід взяв у руки ключика:
Подивись сюди: біля брами в скелі є залізні дверцята, замкнуті золотим замком.
Дід діамантовим ключем відімкнув замка. За дверцями лежав здоровенний залізний ключище, якого Юрко ледве витяг.
Тоді приклали сили усі троє і вставили ключище в отвір брами. Відмикати не треба було. Ключ заскрипів, і брама розкрилася сама.