Постукай, Іванку, три рази золотим ключиком.
Іванко постукав. Брама отворилася. Іванко, котик і дівчата побігли до моря. За ними пливли очі господаря-велета.
Іванко кинув чарівні капці в хвилі. З води виріс човен. Всі сіли в нього і попливли морем. Іванко оглянувся. На березі блищали очі господаря-велета З них текли сльози, великі і круглі, як яблука, і падали в море.
Коли допливли до другого берега, дівчата повибігали на зелене поле. Леґінь сховав чарівні капці в пазуху й сказав:
Ну, файні дівчата, тепер ідіть додому, бо у нас з котиком своя дорога.
Дівчата подякували хлопцеві і розійшлися. Іванко подався до відьминої хати. Полляв два камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив. Два леґені ніби зі сну прокинулися.
Ми довго спали, сказали.
Ого, були б ви спали, поки світу й сонця, якби я вас не розбудив водичкою з цього глечика. Ідіть, хлопці, додому. Відьма, як бачу, вже не має ніякої сили.
Леґені пішли. А Іванко з котиком подалися до трощі на березі ріки. Іванко вийняв перстень і поклав його на вершок тростини.
Тростина захиталася, і на її місці раптом постала дівчина файна, як перша весняна квітка.
Іванко сказав:
Я не зможу ні одного дня прожити без тебе. Будь моєю
Дівчина дала йому золотий перстень, і вони пішли до її тата і мами. То були чесні гуцули, які виплакали очі за своєю єдиною донькою.
Вони зробили весілля. І котик все життя був з ними пряв золоте прядиво і казки розповідав.
Зноско
Був собі дід та баба і вже й старенькі були, а дітей не мали і дуже цим журилися.
Зібрався якось дід на оранку та й узяв три шматки хліба з собою, бо саме так трапилось, що, крім хліба, нічого в хаті не було. Ще вдосвіта виїхав на поле і почав орати, а як сонце трохи підбилось, спинив коні, витяг з торби шматок хліба та й думає: «Підкріплюсь трошки, бо не дотягну до обіду, не ті вже сили, що замолоду були».
Тільки взявся за шматок, коли з лісу дід виходить: старий-старий та нужденний. Уклонився орачеві, просить:
Подайте Христа ради! З учорашнього ранку я нічого не їв! Той і подумав: «Я маю ще хліб, то вже разом пообідаю». Та й віддав шматок старцеві, а сам став далі орати.
Як уже сонечко на полудень стало, розпріг дід коні, пустив їх попастись; сам сів під кущиком і витяг з торби другий шматок хліба, щоб пообідати. Не встиг до рота донести, як з лісу другий дід виходить, ще старіший і нужденніший від вранішнього. Підійшов до нього і просить:
Чоловіче добрий! Два дні у мене ріски в роті не було! Змилуйся, Христа ради! Дай шматок хліба!
Чоловіче добрий! Два дні у мене ріски в роті не було! Змилуйся, Христа ради! Дай шматок хліба!
Здивувався хазяїн, що йому вже другий раз сьогодні пригода зі старцями трапляється; не хотів був давати, бо й сам добре зголоднів, проте подумав: «Як він два дні не їв, то і я до вечора видержу», і віддав старцеві другий шматок хліба.
Став він знову працювати і все на сонечко поглядає: коли б швидше вечір, бо таки охляв голодний! Проте доорав якось ниву, а тут і смеркати почало. Став лагодитись додому їхати, вийняв третій шматок хліба і хотів зїсти, щоб на дорогу підкріпитись. Аж тут де взявся третій старець як на шляху вродився! Старий-старий! Борода вже не сива, а жовта якась; весь тремтить, спотикається. Простягає руки, ледве може вимовити:
Умираю з голоду! Христа ради, хліба!
Зло взяло бідного господаря: чи вони змовилися, ті старці, видирати в нього з рота шматок, чи що це за диво, що сьогодні йому зранку не дають нічого зїсти? Та й каже старцеві:
Вибачай, діду, але я сьогодні цілий день орю і досі шматка хліба в роті не мав. Не можу тобі цей хліб віддати, бо сам додому не дійду.
А старець упав навколішки та тільки стогне:
Умираю!.. Хліба!..
І стало дідові шкода його. Він подумав: «Мене жінка дома нагодує, а цей бідолаха справді тут без хліба помре!» Та й віддав свій останній шматок. І тільки віддав, дивиться аж перед ним янгол стоїть та й каже:
Це я тричі до тебе сьогодні приходив; Бог послав мене твоє добре серце вивірити. Тепер кажи, чого собі в Бога просиш, все буде, як схочеш!
Упав дід навколішки та й молиться, а просити нічого не просить. Янгол і каже:
Бог знає, що ти за все найдужче дітей хочеш. Отже, зроби так: як вернешся сьогодні додому, не їж, і не пий, і не говори нічого з жінкою, а бери решето та йди по селу яєць просити. В кожній хаті проси тільки одно яєчко, і як питатимуть нащо, не відповідай, і як лаятимуть або сміятимуться, також не відповідай. В жодній хаті не бери більше, ніж одно яйце, а як нічого не дадуть, іди дальше. Як обійдеш усе село, вернешся додому; поставиш решето з яйцями на печі і сам коло нього спати ляжеш. До ранку нічого не їж і з жінкою не говори, а вранці побачиш, що буде.
Як янгол зник, дід ще довго молився, а потім погнав додому. Приїхав він нерано, жінка вже давно з вечерею дожидала, але він не сказав їй і слова, взяв решето і пішов по селу. В кожній хаті просив тільки одно яєчко, не відповідав на запитання, ні на сміх, а як де, то й на лайку і, як вернувся додому, мав у решеті сто одне яйце. Всі вони були великі, тільки саме останнє хтось дав малесеньке яєчко-зносок.
Поставив дід решето з яйцями на печі, сам ліг коло нього. Бідна баба і питала його, що сталось, і плакала, думала, що дід збожеволів. Він усе витерпів і до ранку й словом не озвався. А як стало розвиднятись, почули вони з решета крик; дивляться, а з кожного яйця хлопчик вилупився!
Перелякалась баба; питає, що це таке? Дід і розповів їй вчорашню пригоду. Зажурилась вона та й каже:
Чим же ми стільки дітей прогодуємо?
Не сумуй, стара, дав Бог діти, дасть і на діти!
І стали хлопчики рости, як з води йти: за тиждень уже бігали, за місяць у всякій роботі батькові помагали; а за рік уже дідові сини були як соколи. Тільки найменший, той, що з яєчка-зноска вилупився, все якийсь щуплий був. І як хрестили хлопців, то всім імен вистачило; тільки найменшого не знали, як назвати, та так Зноском і охрестили. Проте, хоч з вигляду він був малий і слабий, а в роботі був такий, як і брати, спритний.
Заробили хлопці чимало грошей та й кажуть дідові:
Найми нам ті луки, що коло моря: ми накосимо сіна, а на осінь купимо коней та будемо підводою їздити; багато грошей заробимо.
Дід і найняв ці луки, а хлопці накосили сіна і поскладали його в стоги; кожному хлопцеві по одному стогові; всіх сто один стіжок на луці стало.
І став якийсь злодій на ті луки ходити і сіно красти: як ніч так одного стога й нема. Вже старші хлопці й засідки робили: як до півночі досидять, стане їм якась музика вчуватись, а тоді нестямляться, як поснуть! А на ранок знов одного стіжка нема!
Що тут робити? Зноско й каже братам:
Давайте ще я піду злодія ловити!
А ті підняли його на сміх:
Як ми його не впіймали, де ж тоді тобі, бідолашному, впіймати!
Хлопець з братами не сперечався, але ввечері пішов у лісок, нарубав терну та й сів на ніч під стіжком і терном весь обмостився. Як стала ніч до половини доходити, стала йому музика дивна вчуватися: тихенька, ніжна; і став його сон зморювать.
Противився тому хлопець, як міг; тер очі, щипав себе, але й незчувся, як заснув і головою в терни схилився. Як упялися колючки з тернів йому в тіло, так він і схопивсь, як опечений! Дивиться, а по морю світло розлилось, піна горою на всі боки розходиться, а з піни кобила виходить, така гарна, що й світ такої не бачив: хвіст і грива золоті, копита самоцвітні, шерсть, як срібло, блищить. Підійшла до стіжка та й давай сіно їсти.
Підкрався Зносно, як плигне на кобилу, як учепиться в гриву руками, як здавить їй боки ногами!
Заіржала кобила та як скочить і собі, як побіжить! І що вона тільки не виробляла: і на дибки ставала, і по землі качалась ніяк хлопця з себе не скине. І раптом розпустила крила та й полетіла над полями, над морями, над лісами, над горами
До самого ранку хлопця носила, а скинути з себе не могла. Як стало сіріти, вернулась вона на морські луки та й каже Зноскові:
Пусти мене, хлопче, на волю, а за сіно, що я зїла, я тобі викуп дам. Маю сто одного сина; сто таких, як і я: великі, з золотими хвостами й гривами, з самоцвітними копитами. Ти їх віддай своїм братам. А сто перший маленький, і миршавий, і шерсть на ньому звичайна. Але ти візьмеш його собі: він уміє говорити і з усякої біди тебе визволить.
Заіржала кобила, море розступилось, і з нього вийшов сто один кінь. Всі такі, як вона казала. Пустив її Зноско, а коні до батькового двору погнав.
Ідуть коні, іржуть. Почули батько і брати, повибігали дивитись, що то діється. А Зноско й каже:
Я того злодія впіймав, що наше сіно крав; а це викуп за сіно! Та й загадав братам, щоб кожний собі коня до смаку вибрав.
Розібрали брати золотогривих коней, дивляться, а Зноскові миршавий дістався. Застидались вони; просять, щоб Зноско перший собі коня вибрав, а він і каже:
Ви добре вибрали, братики: який я, такий і кінь; нас з ним якраз пара.
Та й не схотів іншого вибирати.
Минув якийсь час, і захотіли брати одружитись. Та не хотять собі молодих з різних родин брати, а хотять таку сімю знайти, щоб там сто одна дочка була.
Щоб наші жінки рідні були і між собою не сварились! кажуть.
Попрощались з батьком і поїхали. Довго їздили, може, рік, може, й два, а може, й три роки. Але скільки не питали, ніде про таку родину не чувано. І стали вони вже додому вертатися.
І довелося їм проїжджати диким лісом. Їдуть та їдуть, а лісові краю не видно. Потомились вони, і ніч уже надходить. Коли дивляться на горі чималий дім стоїть, кругом служби всякі і сад, і те все муром обгороджене. Вони й радяться:
Попросимось на ніч; тут, видно, люди заможні; може, й повечеряти дадуть.
Постукали у ворота, вийшли слуги, питають: хто вони і чого їм треба. Вони й кажуть:
Нас сто один брат, і ми шукали, де б знайти таку родину, щоб сто одна дочка була і щоб ми з ними одружились. Але такої родини не знайшли і вже додому вертаєм: просимо пустити нас переночувати.
Ох ти, кажуть слуги, а в нашої господині якраз сто одна дочка!
Одчинили їм ворота, запрошують до покою. Вийшла господиня з дочками: всі молоді й гарні дівчата були. Хлопці зараз вибрали собі кожний пару та й сіли за стіл заручини справляти. Носять слуги їсти й пити, а Зноско й каже:
Піду я подивлюсь, чи дали нашим коням їсти.