Та щось їсти байдуже.
Вже й сонце з обіду звертає, а вони все ще не йдуть обідати.
Дивується син, що батько й досі не йде обідати, та й питає:
Чому це ви, тату, й досі не голодні? А в мене аж шкура болить їсти хочеться.
А тому, одмовив йому батько, що їв шкуринки, а в шкуринці увесь хліб; м'якушка ж все одно що й трава, в їй сили немає
З тої пори став син собі шкуринку зоставляти, а батькові м'якушку.
А тому того й треба.
Біда
Жив собі багатий піп, і мав лише одного сина. Той змалку нічого не робив. Коли підріс він, віддав його піп до школи. Прийшов час оженив сина. А після батькової смерті той залишився на його парафії.
Ось одного разу молодий піп подумав: «Люди говорять, що їм біда. А я зріс, оженився і жодної біди на світі не знаю!»
Наказав він слузі закопати на тракті слуп і на ньому написав з одного боку версту, а з другого прибив таблицю. На таблиці написав, що відколи живе, жодної ще біди не знав.
Їхав тим трактом цар. Дивиться: з одного боку слупа написано версту, а з другого таблиця прибита. Каже він фурманові:
Піди-но прочитай!
Скочив той з карети, пішов і читає вголос. Цар послухав, щось записав і поїхав.
Приїхав цар додому і затребував до себе попа. Але те було не так швидко: може, через місяць, може, через два приїжджає піп до царя.
Здорові були, ваша імператорська величність!
Здоров! відповідає цар. Ну, що скажеш?
Не знаю, чого ваша величність мене викликали.
Цар тоді каже:
Ти зріс, оженився і жодної біди ще не знав?
Так, ваша імператорська величність.
Як же це?
Піп розповів, що його батько був багатий і при цьому він ніякої біди не знав. Коли ж помер, усе багатство синові залишив і попом зробив, він теж лиха не скуштував.
Розгнівався цар тоді і каже:
Я царством керую, чому ж я біду знаю?.. Ну, загадаю тобі три загадки. Якщо відгадаєш, то буде тобі прощено, а не відгадаєш голова злетить з плечей!
І дав йому цар строку три доби, щоб відгадав:
Чи вище до небес, чи в землю глибше?
Скільки на небі зірок?
Що цар думає?
Пішов піп додому. Сидить він і думає, але нічого не може надумати, як на ті загадки відповісти. Прийшов строк іти до царя давати відповіді.
Приходить піп до царського двору, дивиться: стоїть на варті солдат. Питає він його, чи є цар. І такий сумний на вигляд. Той солдат дивиться, що піп сумує, і питає про причину.
Приходить піп до царського двору, дивиться: стоїть на варті солдат. Питає він його, чи є цар. І такий сумний на вигляд. Той солдат дивиться, що піп сумує, і питає про причину.
Що тобі казати, відповідає піп, адже однаково ти мені нічим не допоможеш!
Та все ж таки розповів солдатові, навіщо його цар викликав і які загадки дав. Тоді солдат каже:
Скидайте, панотче, свій одяг, вбирайтеся в мій і стійте на моєму місці. А я піду до царя загадки відгадувати.
Обмінялися вони одягом, солдат пішов до царя, а піп став на його місце вартувати.
Приходить солдат до царя, привітався.
А що, відгадав загадки? запитує цар.
Відгадав, каже солдат.
Цар питає:
Ну, скажи, чи вище до небес, чи глибше вниз у землю?
Ні, ваша імператорська величність, вниз глибше.
Чому ж?
Бо мої дід і прадід, батько й мати, брат і сестри як пішли туди, то й досі їх нема. А в небесах, коли б'ють у барабани, то все чути.
Ну, а скажи, скільки зірок на небі?
Переодягнений солдат витягає з торби купу вовни, настриженої з вівці, і каже:
Ось стільки, прошу глянути, ваша імператорська величність.
Цар питає:
А ти вірно полічив?
Прошу перевірити! відповідає той.
Ну, а тепер скажи мені, що я думаю!
Ви думаєте, що я піп, а я солдат.
А піп де?
На моє місце став!
Дав тоді цар солдатові відставку, а піп служив на його місці, поки не відслужив строк.
Бідний гуцул і старий опришок
Жив раз гуцул Дьорко. Його називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього упала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака. Якось приповз до пана й каже:
Адіть, паночку, моя біда без дощу росте ноги як чужі. Дайте мені якусь іншу службу, аби міг навсидячки робити.
Та пан засміявся:
У мене є кому пір'я дерти. Шукай собі іншого ґазду.
Та як мені шукати? Хоч їх дідько усюди насіяв я не годен до них доповзти.
Дідич його вигнав.
Дьорко зціпив зуби, подався додому. В хаті п'ятеро дітей, а хліба ні кусня. Жити стало тяжко: голод, як якийсь казав, псові рідний брат.
Дьорко покликав старшого хлопчину:
Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана, може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають.
Хлопчик набрав яблук і до панської садиби. А дідич саме шпацирував з гостями на подвір'ї. Василько поклонився:
Адіть, ненько послали вам, пане, малий подарунок.
Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав:
О, видите, видите, як мене люблять сільські люди?
А ви їх теж? запитали гості.
Го-го, де би ні!.. Як ся має ненько? обернувся дідич до хлопчини.
Як розбитий горнець. Лежать на печі відповів дітлах.
Спочивають?
Ні Не можуть ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то ваша смерека їм ноги поламала. Сидимо голодні, а мама кричить: «Що я вам зварю? Нате, їжте вже мене!..»
Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би іншому й соломи на перевесло, але перед гостями вийняв крейцера і простягнув хлопцеві:
Йди собі, малий брехуне!
Василько поніс крейцера додому. Мати нараз купила кукурудзяної муки і зварила чиру. Всі повечеряли.
Та невдовзі голод припік знову. Каменя не вгризеш і дітей не виженеш за ворота. Дьорко каже синові:
Назбирай, Васильку, грушок і понеси до пана. Може, за них щось дасть.
Хлопчик хутко назбирав грушок і до дідича. А той сидів з гостями на ґанку. Василько дав панові грушки.
Наші ненько сказали, аби я поніс вам оцей подарунок.
Дідич усміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися:
А видите, про мене пам'ятають! І тут же спитав хлопця: Як ся має ненько?
Пухнуть з голоду, а з ними всі ми.
Дідича від злості аж пересіпнуло. У пса легше випросити кістку, ніж у нього крейцера. Але й цього разу засунув руку до кишені й дав мідного гроша.
Ну й сміхованець ти, Васильку! Йди вже собі, йди
Хлопчина побіг. Мати знову купила кукурудзяної муки, наварила чиру. Один раз наїлися.
І далі голодні. Та в пана милосердя, як у лисого волосся. Дьорко сказав синові:
Піди, Васильку, ще до Пруту і наловиш риби. Може, пан за неї дасть якогось крейцера.
Син наловив повний кошик риби. Пішов із тим до панського двору. Дідич з порога позирав, як працюють слуги.
Василько поклонився:
Василько поклонився:
Ненько сказали
Дідич аж посинів:
Ану, жебраче, біжи звідси, щоб і духу твого тут не було, бо випущу пса.
Як почув Василько про панського пса, то так утікав, аж п'яти губив. Відбіг далеко, відхекався і йде додому плачучи.
Коло високої гори, гейби з-під землі, перед ним з'явився старий дід.
Чого сумний, леґіню? спитав.
Та як не сумувати, коли я поніс дідичеві риби, а він мене вигнав.
А ти чий?
Дьорків, що йому смерека ноги поламала.
Не дав би ти мені тієї риби?
Берить, дідусю! Ще одна лишилася, а решту загубив, коли тікав від пана.
Дід зварив рибу, з'їв і похвалив:
Ще-м не їв такої відколи живу. Рости великий, хлопчику! Тепер дай мені свій кошик.
Дід зайшов до печери, а вийшов звідти з кошиком, повним золота.
Понеси це ненькові, аби не вмирав з голоду, сказав.
Той дід був колись побратимом Довбуша. По смерті ватага пантрував печеру, де лежали Довбушеві скарби. Давав потроху золота всім тим, кого нужда припала.
Хлопець прийшов додому.
У хаті було втіхи штири міхи. Мати купила хліба і до хліба. Відтак придбали корівчину, і стало легше дихати. Ненько звівся помалу на ноги, бо за гроші знайшовся і дохтор. Люди дивувалися, що каліцун знову зелену траву топче.
Дідич не повірив і сам прийшов до Дьорка.
Звідки маєш гроші, чоловіче?
Дьорко розповів, і пан собі подумав: «Ади, за здохлу рибу дав цілий кошик золота. Як я йому повезу кілька чір дарунків, то старий мені віддасть усі Довбушеві скарби!..»
І наклав аж п'ять возів усілякого добра: калачів, меду, яєць, шовку. Повіз у гори.
Дід вийшов до нього. Забрав добро у печеру, завів до неї й пана. Печера вся виблискувала в коштовному камінні, золоті та сріблі. Очі засвітилися у пана, як у вовка.
Та дід йому сказав:
Як бачу, ти багатий, у тебе є все, бракує лише цього, і припасував до голови пана цапині роги. І це тобі ще треба припасував хвіст.
Роги й хвіст умить приросли так, що ніяка сила їх не відірвала б. Пан щось хотів сказати, але з його рота виходило тільке одне мекання.
Дід витрутив його із печери. І на цьому скінчилася казка.
Бідний Іван і попадя
Давним-давно жив собі бідний наймит Іван. Та так-то вже бідно жив, що й не сказати. Думав Іван, думав та й надумав піти на заробітки.
Ішов день, ішов два, а на третій день під вечір прийшов він у одне село та й пішов до попа на роботу найматись. Попа не було вдома, десь правив службу Божу в другому повіті. Поговорив Іван з попадею та й залишився на ніч.
Каже йому попадя:
Є в мене робота, не легка і не важка. Якщо добре зробиш добрі гроші заплачу.
Іван не від заробітку, то й погодився.
От і каже йому попадя:
Вмер оце недавно наш батюшка і попросив перед смертю, щоб його поховали в мішку в річці в нічну пору, тоді його душа скоріше в рай попаде.
Здивувався Іван, проте не сказав ні слова: «Чи в річку, то і в річку, чорт з ним. Якщо йому так забандюжилось, відтаскаю». Іван і не зна того, що минулої ночі ночували в попаді три багаті попики, що попадя, побачивши в них багато грошей, підлила отрути в наливочку та й відправила їх грішні душі на той світ, а тепер вона хоче і сліди змить.
Отож повела попадя Івана в темну комору, дала йому мішок з попом та й каже:
Дивись же, кидай аж насеред річки.
Узяв Іван мішок на плечі, аж присів, і поніс до річки. Приніс, укинув у річку та й каже:
Ну й важкущий-таки, видно, гріхів багато, заважили; пливи тепер у рай чи в пекло, про мене хоч куди.
Іде Іван до попаді та й думає: «Ну, добре зробив». А попадя зустріла його та й каже:
А як же ти, сякий-такий, носив, як він ось тут і лежить?
Почухав Іван потилицю: «Оце так штука». А попадя його підгонить:
Бери мерщій та неси, а то через тебе, ледащо, мій батюшка і в рай запізниться.
Нічого робити, звалив Іван мішок на плечі та й поніс. Укинув попа в річку, став та й дивиться, чи не буде знову вилазить. Ні. Витер Іван мокру чуприну та й пішов до попаді. «Ну, тепер уже, дума, відпочину».