Та де там! Не встиг він на поріг ступнути, як попадя уже сичить:
Ну, вже як таких наймати, то тільки гроші платить! Як же ти, бісів сину, робиш, мішок з попом знову дома. Може, ти його й не носив?
Розсердився Іван та й каже до попа, що в мішку:
Ну, тепер ти в мене не втечеш!
Скинув мішок на плечі третій раз та й приніс до річки. Приніс, поставив мішок на березі, знайшов камінець, прив'язав та й укинув з найкрутішого берега.
Ху! зітхнув Іван і поплентався до попаді, ледве ноги несе.
Ішов він, ішов, коли глядь з другого кінця іде батюшка з хрестом і прямо до матушки в двір (то ж батюшка повертався вдосвіта із служби Божої додому). Як глянув Іван, аж серце в нього забилося:
А, так я тебе ношу однією дорогою, а ти тікаєш додому другою? Спіймався! Я тебе набігаю!
Схватив Іван камінь і вбив попа. Убив, закинув на плечі і побіг до річки бігом, бо вже починало світати. Біг, від гніву не почував ні втоми, ні ніг під собою не чув. Коли це сторож з калаталом як закричить:
Хто йде?
Чорт попа несе! відказав Іван та й подався. Приніс до річки, прив'язав два камені до шиї та й укинув з крутого берега.
Аж тепер, каже, ти не вилізеш!
Та й повернувся до попаді. Іде та й думає: «Бач, який святий та божий, ані стида, ні совісті; я його однією дорогою ношу, а він другою тікає. Хотів уморити чоловіка, а ще йому в рай».
Прийшов Іван, а попадя його зустрічає рада та весела.
На ж, каже, Іване, тобі гроші за роботу, аж тепер ти молодець, батюшка не вернувся.
Взяв Іван гроші та й каже:
Якби знав, що мені з вашим батюшкою така морока буде, то й не брався б. Тільки відніс його втретє, вертаюся до вас, аж глядь з другого боку прямо в двір біжить, та ще й з хрестом. Узяла мене злість, думаю: «Так доки я за ним буду бігать?» Як тарахнув каменюкою, схватив на плечі та в річку його, ще й два камені до шиї прив'язав. Тепер уже чорта вилізе!
А-а-а! закричала попадя та й зомліла.
Вам і сам дідько не вгодить! сказав Іван та й пішов своєю дорогою роботи шукати.
Брехня
Захворів десь якийсь-то цар та й наказує усім панам, усім мужикам, усім міщанам, щоб заходились його розважать та брехні казать, та такої, щоб у ній і словечка правди не було. От пани що не збрешуть, так один одному завидує, та і кажуть, хоч яка там брехня, що то правда. От знайшовся один мужик.
Я, каже, можу.
Ну, бреши.
Як жили ми, каже, ще з батьком та хазяйнували, так була у нас нива за тридцять верст од нашої оселі, а одного году та така добра пшениця зародила, одразу поспіла і сиплеться. А нас у батька було семеро братів; як пішли ж ми косить, а хліба і забули взяти, та косили безперестань сім день і сім ночей, не ївши й не пивши; а як прийшла неділя, ми додому вечеряти. Прийшли, а саме мати таких гарячих галушок подали. От посідали ми коло порога, а там та лежав у нас камінь. Я як сів на той камінь, як ухватив галушку, так вона крізь мене і проскочила, та ще і крізь той камінь пройшла, та аж на сім сажнів у землю ввійшла!
Тут пани зараз:
Це, кажуть, може бути: сім день чоловік виживе, не ївши; а що камінь галушка пройняла, то, може, він млиновий; це, кажуть, ще не брехня.
От на другий день звуть його знову брехні казати.
Я, каже мужик, як почав сам хазяйнувати, так усе ходив на охоту, та був у мене такий хорт, що я його ніколи не годував. От раз поїхав я з ним на охоту та й зігнав зайця, тюкнув на хорта, хорт за ним; як догнав же, так і ковтнув: тільки задні ніжки трошки видно. Я тоді з коня та за хорта: як устромив йому руку у рот, так і вивернув, як рукавицю, та після ще сім год з тим хортом полював.
Пани вп'ять:
Це не брехня; це все може статись.
Звісно, панів завидки беруть, що як же мужик та покрива їх перед царем. Почали царя розбалакувати, почали розбалакувати та й завірили, що це правда.
От і на третій день іде він до царя. Цар сидить, а коло його увесь чин, генерали, сенатори усі. От мужик і каже:
Як хазяйнували ми з батьком, так оцей пан позичав у нас сто тисяч, а оцей п'ятдесят, а цей десять, та так на усіх по йменню зве і гроші вищитує.
Цар і пита.
А панам же сором сказати, що мужик краще за них збрехав, та:
Правда, правда.
А коли правда, то й заплатіть.
Треба їм платити. Той забрав гроші, та ще і цар йому щось дав, та й пішов собі.
Вівчар Василько і золоті гори
Жив бідний парубок Василько. Щоб якось вилізти із злиднів, пішов у світ, куди очі дивилися. Але ніде не міг знайти роботу мозолів набити, щоб гріш заробити.
Одного дня дізнався, що можна би найнятися в багатого дідича. Але йому сказали:
Не йди до того шкуродера. Він не дає наймитові їсти.
Василько звик до всякої біди, тому не злякався. Пішов до пана найматися. А той здивувався:
Ти, леґіню, хочеш робити у мене?
Хочу.
То роби за їжу. Будеш вівці пасти. Але як десь загубиш хоч одне ягнятко, здеру з тебе шкуру.
Що мав бідний робити? Похилив голову та й каже:
Добре, пане, так буду робити, аби ви не здерли з мене шкуру.
Та й вигнав парубок на пасовисько тисячу овець. Їх було як тих зірок на небі. Пас цілий тиждень, потім ще один. А якось перед вечором неподалік від нього сів орел і попросив:
Дай мені, вівчарику, ягнятко, бо я такий голодний, що не можу літати.
Шкода стало красного орла, і Василько відповів:
Вибирай собі ягнятко, але знай: як пан здере із мене шкуру, то ти будеш винен!
Не журися, нічого не буде орел схопив ягня і полетів.
А хлопець боявся довго не гнав овечок додому. Вернувся пізно ввечері, і пан не став овець рахувати.
На другий день знову прилетів орел. Парубок не шкодує дідичевих овець.
Бери, орлику, та знай: як пан здере із мене дві шкури, то ти будеш винен.
Не гризися, не буде біди.
Орел схопив ягня і полетів.
Увечері Василько пригнав отару пізно. Знову пан не рахував овець, бо їх було стільки, що одної ночі не вистачило б порахувати всіх.
На третій день орел голодний знову. Парубок дав ще одно ягнятко. Орел схопив ягня і полетів. Потім повернувся і сказав:
Ти добрий, Васильку. Хочу віддячити тобі. Сідай-но на мене понесу тебе на золоті гори і шовкові трави.
Парубок сів на орла. Птах піднявся аж під саме небо й летів довго-довго. Нарешті спустився на золоті гори і сказав вівчареві:
Не бери собі багато золота, бо як зійде сонце, то спалить тебе.
Добре, орлику!
Василько набрав у пазуху золота, сів на орла і полетів до панських овець. А увечері пригнав отару додому і ліг на току спати. Ніч стояла темна, без місяця і зір, але довкола хлопця було видно, як удень. Пан подумав, ніби на току хтось підпалив снопи. Вибіг із палацу і почав кричати:
Ґвалт, горимо! Уставайте, люди!
Василько схопився і гайда тікати. Дідич як уздрів, що вогонь тікає, то дуже здивувався:
Чекай, не тікай, хто ти?
Вівчар зупинився. Пан підійшов до нього і спитав:
Що таке? Що світиться із твоєї пазухи?
Золото, пане.
Звідки маєш?
Мені орлик дав і Василько розповів, як до нього тричі прилітав орел і як потому з великої вдячності поніс його на золоті гори та шовкові трави.
Дідич попросив:
Любий мій вівчарю, завтра я теж вижену отару
Най буде й так, погодився Василько.
Уранці пан устав дуже рано і пішов із вівцями.
Походив по пасовиську, і раптом перед ним сів на траву орел.
Ти що робиш тут, пане? питає орел.
Овець пасу, орлику.
Дай мені одне ягня, бо я дуже голодний.
Дам, та понеси мене на золоті гори та шовкові трави.
Орел відповів:
Мушу спочатку поснідати, аби мав добру силу.
Бери собі одразу ягня, утішився дідич.
Орел зловив ягнятко і з'їв.
А потім сказав:
Сідай, пане, на мене!
Дідич сів. Орел понісся попід саме небо. Незабаром прилетів на золоті гори та шовкові трави. Сів і каже дідичеві:
Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.
Панисько й чути не хотів, що наказував орел. Як кинувся на золоте каміння, то гейби гриз його. Пхав у кишені, в пазуху, пов'язав сподні та й туди набрав. Потім скинув із себе сорочку і загорнув до неї купку золота. Наостанок наклав золотих каменів повний капелюх. І аж тоді сів на орла. Але коли орел злетів під небо, сонце так припекло, що дідич розтопився, як той віск, і скапав на землю.
Увечері Василько пригнав вівці, а пані питає:
А де пан, вівчарю?
Василько відповів:
Він полетів на золоті гори та шовкові трави і лишився там
Ади який! А мене покинув?.. розсердилася пані. Завтра і я полечу туди!
Уранці пані встала й пішла з вівчарем. Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.
Дайте мені одне ягнятко з'їсти, бо я дуже голодний.
Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори і шовкові трави.
Добре, пані. Спочатку наїмся, аби мав добру силу.
Орел наївся, узяв пані й полетів у небо. Сів із нею на золотих горах і шовкових травах та й застерігає:
Ой, не беріть, пані, багато золота, бо сонце вас розтопить!
А пані як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сіла на орла, то він аж присів. Ледве піднявся у повітря. Тут сонце пригріло, і пані стала танути скоро скапала, як свічка.
Орел прилетів на пасовисько сам.
Тоді Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав ґаздувати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець. І тут нашій казці настає кінець.
Вівчар, пан, його внук та бичок
Був не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.
Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися.
Вже, може, й сотий раз іде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під'їжджає пан ближче, питає:
Чого, хлопче, співаєш?
Аби не плакати, пане.
Чи не пішов би ти до мене на службу?
Та я на службі чужі вівці пасу.
А що тобі платять?
Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.
Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?
Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.
А де твоя мама?
В он тій хаті.
Поїхав пан до його матері й каже:
Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?