Іди й передай йому, хай зайде сюди.
Пішов витязь і питає:
Що ти, хлопче, тут хочеш?
Хочу пообідати.
Чому ж не заходиш? Ось корчма там місце для обіду.
А я туди не хочу.
Посперечалися, і хлопець убив витязя. А Дівка-Чорнявка послала ще одного. Хлопець убив і того. Тоді Дівка-Чорнявка послала Єруслана. Вийшов він до хлопця і питає:
Що ти тут шукаєш?
Хочу пообідати.
Та не бачиш дверей до корчми?
Бачу, та не хочу туди йти.
Чому так кострубато говориш зі мною?
Бо так хочеться.
Ну, давай силу пробувати. Розбіжися і вдарся у мене.
Хлопець розбігся з усіх сил, вдарився у витязя, але той не впав. Тоді розбігся Єруслан, вдарився у хлопця і збив його з ніг. Витяг шаблю й хоче відрубати йому голову. Хлопець схопив рукою за шаблю, і Єруслан побачив на його пальці перстень, а на перстені своє прізвище.
Пусти шаблю, я не відрубаю тобі голову.
Хлопець відпустив, а Єруслан питає:
Чий то перстень?
Мамка мені дала.
Так вони впізнали один одного. Зібралися і пішли додому.
Та й казка скінчена.
Трьом-син Борис
Як був собі чоловік та жінка та й пішли вони на поле жати. Була в них маленька дитинка; вони повісили її в колисці під лісом. Де не взявся орел украв ту дитинку та й поніс, та й поклав у своє гніздо, у тім же лісі. От жило там у лісі три брати нарізно. Вийшов один брат слухає, щось кричить. Увійшов він у хату й каже:
Брати! Щось кричить людський голос чути. Ходімо, пошукаємо!
Пішли й знайшли того хлопчика дитинку, понесли до попа й гомонять утрьох, яке йому імя дати. Як нас три брати, дамо йому імя: Трьом-син Борис. Ну, взяли його до зросту, вигодували утрьох. Тепер він і каже їм:
Я хочу, батьки, від вас іти.
Вони питають його:
Що ж тобі дати за те, що ти у нас служив?
Не хочу, каже, нічого у вас. Дайте мені коника.
Що ж ти, сину, будеш робити з коником? Бери більше!
Ні, каже, не хочу. Дайте мені маленького коня.
Ну, бери.
Він собі взяв і поїхав, їде лісом і дивиться: щось блищить. Треба поїхати дізнатися.
Ах, якби ти мене, конику, хоч трішки підвіз!
Він, бач, усе йшов, заморивсь, а коник малий.
Е, Трьом-сину Борисе, підожди ще хоч трошки, відказав коник. Я тобі скажу сам, коли сідати на мене.
Дійшли до того, що блищало, аж то перо із жар-птиці. От Трьом-син Борис і каже:
Візьму це перо.
Ні, каже коник, не бери: це не перо, а найперо! Буде тобі за це перо велика вина.
Але він таки взяв його. Дійшли до царського палацу.
Найнявся Трьом-син Борис у царя конюхом, таким, що тільки чистить коні. Усе вночі чистить коні. Там були й такі коні, що ними тільки гній вивозять, так йому дали на руки їх чистити. Він їх тим пером так почистив, що вони аж сяють. Усі стали тому дивуватись, і ті коні, що під царя підкладали, стали цареві непотрібні, а ті, що гній вивозили, стали підкладати під нього. Цар так полюбив того Трьом-сина Бориса!.. Став його допитуватися:
Ти, каже, до коней щось знаєш, що вони стали гарні.
Став він божитися, що не знає нічого. От інші конюхи стали підглядати за ним і сказали цареві, що в нього є із жар-птиці перо.
Він, кажуть, не тільки дістав із жар-птиці перо, він може дістати й саму жар-птицю.
От цар його й покликав до себе:
Що, Трьом-сину Борисе? Дістав ти із жар-птиці перо?
Дістав, каже.
Дістань же мені жар-птицю. А як не дістанеш мій меч, а тобі голова з плеч!
Іде Трьом-син Борис до коня до свого та й плаче.
Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш? питає лоша.
Як мені не плакати, коли загадав цар таку загадку, що не можна ні мені, ні тобі відгадати.
А що, каже, я тобі казав, що не бери цього пера із жар-птиці! А ти не послухав мене. Ну, не журися: піди скажи цареві, хай дасть четверть горілки та четверть гороху, та горілки найміцнішої.
От він пішов і сказав цареві. Цар дав з радістю. Поїхав Трьом-син Борис у чисте поле і викопав там яму глибоку: так йому порадив кінь. Дав йому цар чотири чоловіки на поміч. Насипав він у яму гороху і налив горілки. Прилетіла жар-птиця, наїлась гороху й напилась горілки. Кінь і каже:
Гляди, як напється жар-птиця, як перевернеться угору ніжками і так буде тримати отоді лови!
Він її так і накрив, а вона й кричить:
Не тобі, Трьом-сину Борисе, малось, та тобі сталось.
Приніс він її до царя, а цар такий радий, такий радий, що не знає, де й діти того Трьом-сина Бориса й де посадити. Дуже, дуже він його нагородив за це.
Стільки там було у тім палаці, та нікого цар так не любить, як його. От інші заходилися підкушувати Трьом-сина Бориса, зненавиділи його й стали казати цареві:
Не тільки він міг дістати жар-птиці перо й жар-птицю, він може добути в морі прекрасну дівицю.
Покликав його цар до себе:
Дістав ти, каже, із жар-птиці перо, дістав ти жар-птицю, дістань же ти мені в морі прекрасну дівицю. А як не дістанеш мій меч, а твоя голова з плеч!
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче. А кінь і питає його:
Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
Як мені не плакати, коли загадав цар загадку таку, що ні тобі, ні мені не відгадати!
Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
Як мені не плакати, коли загадав цар загадку таку, що ні тобі, ні мені не відгадати!
Яку?
Загадав таку, щоб я дістав у морі прекрасну дівицю.
А що? Я тобі казав не бери із жар-птиці пера, бо буде тобі велика вина. Ну, не журися! Піди скажи йому, хай дасть тенета із дзеркалами та хай дасть тисячу суконь та ящик великий.
Пішов той до царя, цар і дав усе. Поїхав Трьом-син Борис і поставив дзеркала навкруг моря і сукні повішав. От вийшла з моря Настася, прекрасна дівиця, одягалась у кожну сукню і в кожне дзеркало заглядала, сама собі здивувалась:
Ах, яка я собі гарна!
Одягла останню. Тоді її вхопив Трьом-син Борис, а вона й крикнула:
Ах, Трьом-сину Борисе! Пусти мене з неволі на волю, я тебе нагороджу: дам тобі своє вінчальненьке кільце і будеш ти ним щасливий.
Він її не пустив. От вона порвала на собі дванадцять разків намиста й кинула в море. Він привіз її у царський палац. Цар нагородив його знову і дуже радий був. Стали йому знову всі дивуватися і заздрити, стали знов його підкушувати, що він може знати все, що в світі робиться, але цар ні на кого не потурає. Коли це Настася сказала Трьом-синові Борисові:
Дістав ти жар-птицю, дістав ти й мене, прекрасну дівицю, щоб ти дістав і моїх дванадцять разків намиста у морі.
А цар каже:
Як не дістанеш мій меч, а твоя голова з плеч!
Він іде до коня й плаче. Кінь і питає:
Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
Як мені не плакати? Загадав цар таку загадку, що не можна ні тобі, ні мені відгадати.
Яку?
Щоб дванадцять разків намиста із моря дістав, того намиста, що Настася розірвала.
Піди ж, каже, скажи цареві, хай дасть сто бочок мяса і хай дає сто тисяч чоловік.
Цар дав. От кінь і каже:
Гляди, як прийдеш до моря, поклади те мясо навкруги моря. Як повилазять раки те мясо їсти хапай ти біленького: то їхній цар. Вони будуть у тебе прохати його, а ти не давай, поки намиста не поприносять усього.
От він так і зробив. Тільки раки повилазили, він і вхопив біленького. Раки плачуть кланяються:
Що вам треба, ми те й приставимо, тільки верніть!
Трьом-син Борис і каже:
Приставте мені намисто, що в морі розсипане, тоді пущу.
Вони мотнулись усі: те одно, а те двоє, так і познаходили все намисто. Він і хотів пустити біленького, а кінь і кричить:
Не пускай, ще нема однієї намистинки!
От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому і витягли щуку; у тій щуці намистинка. Він розпоров щуку, знайшов намистину, пустив біленького рака.
Привіз Трьом-син Борис намисто, дивуються всі. От Настася й сказала цареві:
Пошліть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло, то чого воно так?
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче:
Чого ти плачеш? питає кінь. Не журись: уже не такі цар загадував загадки, та знали, що робити!
От і поїхав він. Коли стоять біля саду сторожі й питають його:
Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Піду, каже, до сонця взнати, чому колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
Нагадай же там, кажуть, і про нас, що колись цей сад родив та весь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
Добре, нагадаю.
От їде далі, коли стоять два солдати прикутих і питають його:
Куди, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Піду до сонця взнавати, чого колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
Нагадай там про нас, доки ми будемо стояти поковані?
От їде-їде далі, коли на дубові жінка та чоловік пару голубів ловлять і питають його, куди їде. Він їм і сказав.
Нагадай там, кажуть, і про нас: доки ми ловитимемо цих голубів?
Добре, нагадаю.
Їде-їде далеко, коли там стоїть шинкарка і переливає воду з колодязя в колодязь.
Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Він сказав.
Нагадай там і про мене, доки я переливатиму воду з колодязя в колодязь?
Добре, нагадаю.
Їде-їде далі. Коли лежить кит-риба. Через неї люди їздять і вже таку дорогу зробили, що аж ребра видно. А вона пити хоче й ніхто їй не дасть. Вона тільки ротом чвякає. От вона й питає:
Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Сказав він і їй.
Нагадай там і про мене, доки через мене будуть люди ходити та їздити?
Нагадай там і про мене, доки через мене будуть люди ходити та їздити?
Добре, нагадаю.
Поїхав та й поїхав далі. Коли дивиться стоїть хатка. Вже перед вечором приїхав у ту хатку. Ввійшов у неї, а там баба, стара-стара, сонцева мати.
Куди ти, каже, Трьом-сину Борисе, йдеш?
Піду до сонця взнавати: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
Я ж, каже, сину, його мати!
Він їй розказав:
Бачив я, каже, солдатів на ланцюгу, бачив я і сад великий: колись родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує. Бачив я чоловіка і жінку, що голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають. І бачив я шинкарку, що з колодязя в колодязь воду переливає ніяк не переллє. Бачив я кита-рибу, що лежить і через неї люди їздять, ходять, аж ребра видно, а води не дають вона ротом зіпає.
Баба йому дала повечеряти. Прийшло сонце, вона заховала Трьом-сина Бориса. Полягали спати. Встали вранці. От вона й каже сонцеві:
Що мені, сину, снилося!
А що, мамо?
Снилось мені, що десь є сад великий: як родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
Еге, мамо, є великий сад, у ньому закопані розбійницькі гроші. Тоді він почне родити знов, як викопають їх.