І ще мені, сину, що снилося.
А що, мамо?
Десь стоять два солдати на ланцюгу прикуті.
Еге: якби вони ті гроші, що в саду закопані, пожертвували на бідних, то пішли б по своїх містах.
І ще що мені, синку, снилося.
А що?
Десь є чоловік та жінка, пару голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають.
Еге, ловитимуть, поки світ сонця: вони як були молоді, пару дітей своїх згубили.
І ще що мені, синку, снилося.
Що?
Десь є шинкарка: із колодязя в колодязь переливає воду, ніяк не переллє.
Еге! За шинкарство найгрішніш! Вона переливатиме, поки й світ сонця! Вона як була молода, то кому переллє, а кому недоллє.
І ще що мені, синку, снилося.
Що?
Десь лежить кит-риба, і через неї люди їздять.
Еге, й це є! Якби вона вихрякнула корабель людей, так пішла б у море.
І що ще мені, синку, снилося.
Що, мамо?
Що колись ти сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
Еге, і це було. Як була моя дівчина у морі, то вона вийде я засоромлюсь та й почервонію. Я зійду рано і зайду червоно. А тепер немає моєї дівчини, то я зійду пізно і зайду біло.
От пішло сонце. Здивувалося, що таке його мамі приснилося, що в світі робиться. Пішло воно. А мати дала поснідати Трьом-синові Борисові й розповіла йому все.
Їде він назад. Лежить кит-риба.
А що, нагадував?
Казало, відповідає, якби ти вихаркнула корабель, пішла б у море.
Тоді кит-риба як харкнула, увесь світ стрепенувся. Йде далі: стоїть шинкарка.
А що, нагадував про мене?
Нагадував. Казало, що будеш переливати, поки світ сонця.
То я, каже, не буду поспішатися.
Йде далі. Коли стоять чоловік і жінка, ловлять голубів.
А що? Нагадував про нас?
Нагадував. Казало, що будете ловити, поки світ сонця.
Ну, ми не будемо й поспішатися. А то все така думка, що от-от скоро піймаєш.
Їде, коли стоять ті два солдати й питають:
А що? Нагадував?
Нагадував. Казало сонце як пожертвуєте на бідних ті гроші, що закопані у саду, то по своїх містах підете.
Вони сказали, що пожертвують зараз так і пішли. Йде далі. Сторожі питають:
Чи нагадував?
Нагадував. Казало: як викопаєте ті гроші розбійницькі, що тут закопані, то сад буде знов родити.
Вони викопали, сад почав родити.
Прийшов він додому, до царського палацу. Усе взнав і цареві розказав. Цар його нагородив, половину царства наділив йому. У себе тримав його і як із братом з ним жив.
Нещасний Данило
Був собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив все, що не заробить, так як за водою і піде. Нічого в нього нема. От і найнявся він до чоловіка:
Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік.
Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.
Ну, каже, завтра піду скошу, то це мені і буде.
Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:
Піду, каже, ще де в другім місці наймусь.
Приходить до другого хазяїна:
Візьміть мене, каже, на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.
Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце, думає, дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки і розірвали лоша. Плаче він:
Піду ще де наймуся.
Приходить ще до чоловіка, а у того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто і не рушив одвіку.
Наймусь я, каже, до вас за цей камінь.
Став він служити, став той камінь мінятися, стали по ньому різні кольори: один бік червоний, другий срібний, третій золотий.
Ну, каже, камінь вже нікуди не дінеться.
Коли це завтра йому строк, а щось прийшло і стягло той камінь.
Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому Бог не дає.
Що ж, кажуть, як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
Роби, каже, що буде, подивлюсь, який ти нещасний.
От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:
Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:
Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, а як вугілля бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний; дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.
От ходив він, ходив, лапав, лапав
Ось, каже, золото.
Розбили аж пісок.
Ну, каже цар, справді ти нещасний; їдь з мого царства, мені таких не треба.
Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав. Їде він день, їде й другий нема ні йому, ні коневі їсти. Їде третій день, бачить стіг сіна стоїть.
Це, каже, хоч не мені, так коневі буде.
Став до стога підїздить, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить зі стогу:
Рятуй мене, бо згорю.
Як же я тебе, каже, рятуватиму, як я і сам не приступлюся.
А ти, каже, подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.
Подав він туди зброю і витяг таку здоровенну гадюку. «Таке», думає.
А вона йому й каже:
Коли ти мене витяг, то відправ і додому.
Як же я тебе відправлю?
Бери мене, каже, на коня, та куди я буду голову хилити, туди верни.
От хилить вона голову, а він повертає, їхали-їхали і приїхали до такого дворища, що й любо подивитися. Злізла змія і каже:
Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.
Сказала і полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходить такою вбраною, красивою панною, відчиняє ворота:
Веди, каже, коня та закусиш і спочинеш. Пішли в двір, а посеред двору дві кринички; набрала вона з однієї стаканчик води, поставила, сипнула жменю вівса.
Став, каже, коня!
«Таке, думає, три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».
Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила.
Що ж мені тут їсти?
Коли глянув у вікно овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув він булочки, хльобнув води уже наїдається, а все ціле.
Що, каже, наївся?
Спасибі, вже.
Ну, лягай же спочинь.
Встав він на другий день, вона йому і каже:
Кинь ти мені свою зброю, коня і одежу, а я тобі дам свою.
Дає йому сорочку і зброю.
Це, каже, така зброя, що стільки б сили не було, як махнеш, якого не достанеш, то той тільки в живих буде; а сорочка така, що, як надінеш, ніщо тебе не візьме, і їдь ти до такого-то шинку, там тобі обявлять, що їхній цар визвав богатиря, то як поїдеш до нього і женишся; то жінці до семи год правди не кажи.
От попрощалися, він і поїхав. Приїхав до шинку, його розпитують, хто та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:
Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбитися, а викликає богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував.
Показали йому, куди їхати, він і поїхав.
Доступив до царя:
Так, каже, і так, можу я цю чужу землю одбити, дайте мені тільки двох козаків, як що трапиться, щоб звістили.
Виїхав він з козаками в поле.
Виїхав він з козаками в поле.
Лягайте, каже, спіть, а я постережу.
Тільки ті поснули, біжить чужа земля.
Звертай! кричить.
Ні, каже, звертай ти!
Чужа земля як зачала кулями кидати, як зачала кидати, чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своєю зброєю, яких тільки не достав, то ті й живі зосталися. Одбив, ото раді йому таки всі, одгуляли весілля, сів він на царство, і живуть собі.
А та чужа земля давай царівну підбивати:
Що ти пішла за такого, що хто його знає і звідки він, а ми ж все царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його знищимо, а тебе заберемо.
Вона і давай його випитувати.
Що ж, каже, вся сила моя от у цих рукавицях.
Вона їх з нього сонного зняла та й віддала їм. От виїжджає він на полювання, вони перестріли його, давай тими рукавицями махати, а він як махнув своєю зброєю, котрих побив, а тих привів і в темницю посадив. Вона знову до нього:
Де ж ваша сила?
Сила моя, каже, в оцих от чоботях.
Вона і чоботи зняла і віддала. Виїхали вони проти нього, він знову таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив. Та вже в третій раз признався:
Сила моя, каже, в цій зброї, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.
Давай вона його улещувати:
Ви б, каже, в баню сходили та змилися, мій батюшка завжди так робив.
Він і подався. Тільки що роздягся, вона і підмінила йому зброю і сорочку, та й віддала тим. Виходить він з лазні, тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня і пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив та згадав старе місто, де жив. Прибився до свого дворища, а там його добродійка побачила та й каже:
Е, каже, щось уже Данилові заподіялося.
Зараз взяла його, перебрала, перечистила, зложила, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живущою покропила, він і ожив.
А що, каже, я ж тобі казала, не кажи до семи років жінці правди, не послухав.
Він уже стоїть та мовчить.
Ну, каже, перепочинь, та я тобі ще щось друге дам.
На другий день дає йому вона ремінь і приказує:
Гляди, їдь до того шинку, де і вперше був, та як станеш вранці вмиватися, проси шинкаря, щоб він бив тебе цим ременем, як дужче, подовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки, та тепер уже їй нічого не кажи.
От поїхав він до того самого шинку, переночував, а як став вмиватися, попросив:
Як хлюпну я, хазяїн, в перший раз води, то бийте мене цим ременем подовж спини стільки сили.
От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувся конем, та таким конем, що любо й глянути. Хазяїн такий радий, такий радий. «От, думає, одного привів, а другим сам став». Зараз на ярмарок, став продавати, а цар і побачив.
Продай, каже. Що тобі дати?
Та давайте пять тисяч.
Цар вийняв гроші, взяв і віддав. Приходить у палац, хвалиться:
Піди, душенько, подивись, якого коня купив.
Пішла вона, як глянула:
Е, каже, це моя погибель; треба його зарізати.
Що ти, душенько, як можна?
Ні, заріж та й заріж.
Стали готувати ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обнімає коня та й каже:
Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різати.
А він до неї і гиготить:
Ти, каже, дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю і закопай в саду.
Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще який всі різні.
Пішов раз цар в сад, угледів ту вишню, любує її та й хвалиться цариці: