Поглянь, яка у нас в саду вишня хороша, хтозна, коли й виросла.
Та як глянула:
Е, каже, це моя погибель, треба її зрубати!
Що ти, як можна, сама лучча в саду краса та зрубати.
Все одно:
Зрубай!
Стали готуватися, а дівчинка прибігла та:
Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.
А ти, каже, дивись, де перша тріска впаде, то візьми і пусти на воду.
Зрубали вишню, дівчина все зробила, як він казав, пустила трісочку, і такий з неї селезень вилився, що любо й глянути.
От пішов цар на охоту, побачив селезня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, в воду і поплив за ним. Той далі та й манить. Як одвів од берега, тоді як схватиться, упав на березі, перекинувся чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова і одежа була.
А пливи, каже, сюди!
Приплив той, він його вбив тут, пішов у палац.
А де тут така-то дівчина?
Показали йому.
Ну, каже, ти мене вдруге на світ народила.
Та й став з нею жити, а свою жінку до хвоста коневі привязав і розметав.
Золотоволосий хлопець
Був на світі цісар, що не мав дітей. У палаці товкся усілякий люд придворні, посли й гості, але палац здавався цісареві порожнім, як мужицька стодола на початку літа. Щоб забути про свою гризоту, цісар тікав у ліси, ходив на полювання.
Одного дня набрів на хатину. Там жила якась жінка ще не стара, але й не молода. Цісар спитав її:
Сама живеш?
Сама.
А діти де?
Розійшлися по білому світу.
А у мене не було дітей. І нема мені життя без них.
Як твоя величність дуже хоче, я можу постаратися, що вони в тебе будуть.
А як ти це зробиш? поцікавився цісар.
Знаю таку знахарку, що має всяке зілля. Та треба купу грошей.
Цісар засунув руку до кишені й вийняв жменю золота. Дав жінці й сказав:
Як роздобудеш того зілля, від якого у моєї жінки народиться дитина, дістанеш ще більше.
Приїдь через рік.
Цісар скочив на коня й поїхав додому. А жінка до знахарки. Кинула на стіл золота і розповіла, що їй треба. Знахарка сказала:
Я знаю таке зілля. У цісарському саду росте яблуня, а на ній шість яблук: троє низько, а троє трохи вище. Зірви їх і дай зїсти цісаревій жінці.
Жінка пішла у цісарський сад. Там справді була яблуня, а на ній шість яблук. Зірвала їх і сховала в пазуху.
«Нема дурних, подумала жінка. Цісарева хоче висиджуватися й вилежуватися у своїх палацах, а я маю дбати, аби у неї були діти? Я їй не дам ні одного яблука. Усі зїм сама!..»
І зїла три яблука, а три кинула коняці. До року жінка народила хлопчика із золотим волоссячком, а коняка лошачка із золотою гривою й хвостом.
І ось приїхав цісар. Подивився на файного хлопчика й спитав:
Це твій?
Мій
А де мій?
Нема. Знахарка сказала, що твоя жінка персона вищого коліна. Для неї треба зілля трирічної давності.
Най буде так, як кажеш, погодився цісар. Але коли твій хлопець підросте, то присилай його до мене: він повинен жити в цісарському палаці, бо у нього золоте волосся.
А син ріс дуже швидко і через три роки став уже великим. Мати вирядила хлопця до цісаря в столицю разом з лошачком. Там жив у покоях, проходжався садом. Усі його полюбили. Цісар більше не хотів ніякого сина і якось сказав хлопцеві:
Називай мене татом, бо в тебе нема тата. Як умру, то лишу тебе цісарем.
Але вибухла війна із сусіднім королем. Цісар із своїм військом подався воювати. Тим часом його жінка знайшла собі любаса. Хлопець усе то видів і ходив зажурений. Любас троюдив цісареву, аби зігнала хлопця з цього світу. Нарешті сказав:
Я вмію зробити так, що як рудоволосий сяде на своє ліжко, то зразу в порох розсиплеться!
Ось хлопець увійшов до стайні, до свого лошачка.
Чому ти невеселий? спитав лошачок.
Як мені веселитися, коли бачу, що цісарева обдурює цісаря вона знається з лихим чоловіком.
Це правда, легіню. Той чоловік лихий: хоче тебе згубити.
Ов! Це є зле а що маю робити?
Не сідай на своє ліжко.
Дякую тобі, конику, за добру пораду.
Золотоволосий увійшов до палацу. В кімнаті кинув пояс на ліжко. За одну мить із нього стала купка попелу. Цісарева і її любас вдень і вночі шепталися, як загубити хлопця. А золотоволосий знову пішов до лошачка і той попередив:
Коли будеш іти до палацу, то набери на руку дров. Перед дверима крикни, аби отворили. Сам не отворяй
Дякую тобі, конику, за добру пораду.
Золотоволосий набрав на руку дров, підійшов до палацу і гукнув:
Егей! Отворіть!
Та ніхто не відчиняв. Хлопець трохи постояв, кинув на двері дровами, а з них за одну мить стала купа попелу.
Цісарева та її любас уже й місця собі не знаходили. Рвали волосся на голові, та не могли придумати, як згубити хлопця.
А тим часом цісар переміг короля й вернувся додому.
Любас сказав цісаревій:
Подряпай собі личко, відтак ляж у ліжко й стогни, як перед смертю. Коли зайде цісар і спитає, що з тобою сталося, то скажи на хлопця, що він тебе побив.
Любас сказав цісаревій:
Подряпай собі личко, відтак ляж у ліжко й стогни, як перед смертю. Коли зайде цісар і спитає, що з тобою сталося, то скажи на хлопця, що він тебе побив.
Цісарева упилася нігтями у своє лице й подряпала його до крові. Відтак лягла в ліжко й почала стогнати:
Ой, побив мене лайдак, подряпав до крові! Ой-йой, покличте цісаря, бо я умираю
Цісар прибіг до покою.
Що з тобою, жіночко?
Цісарева скривилася й каже:
Мене побив твій приймак, той рудоволосий. Він чистий розбійник.
Цісар дуже розгнівався. Де ж видано, де чувано, аби якийсь шмаркач бив вельможну пані?!
Завтра я його повішу! крикнув розлючений монарха.
Потім покликав трьох катів і наказав їм:
До ранку зробіть шибеницю, бо завтра маю вішати свого приймака.
На другий день шибениця була готова. Довкола поставали рядами жовніри. Як вивели золотоволосого, то він попросив:
Дозволь мені, ясновельможний цісарю, попрощатися в моїм лошачком.
Най буде, прощайся, погодився цісар. І дав розказ: Ану, приведіть його лошачка.
Десять жовнірів кинулись до стайні, та за одну мить усі десять задерли ногами. Пішли сто жовнірів і вони полетіли від лошачкових копит. Цісар послав тисячу жовнірів усі лягли трупом.
Приймак сказав цісареві:
Тату, не посилайте до лошачка нікого, бо перебє вам усе військо. Дозвольте, аби сам я пішов і попрощався.
Цісар дав розказ відпустити хлопця, най іде собі до лошачка.
А той сів на коника і прискакав до шибениці. Тоді з коня виголосив:
Хочете повісити мене кажете, що я побив цісареву? А я ніколи її не бив, сама себе подряпала, бо має любаса. Хотіла, щоб я вмер, бо про все я знаю. Але мене ніхто не повісить, бо дивіться.
І золотоволосий злетів на конику в повітря.
Летіли день, другий, третій На четвертий день коник сказав хлопцеві:
Під нами вже інша держава.
Опустилися на землю.
Я тебе покидаю, мовив лошачок. Як буду ще потрібний, то свисни три рази, і я прилечу.
І відразу зник, ніби його й не було. А парубок пішов собі далі, куди очі дивилися. У лісі зробив сопілку й прийшов до столиці. Ходить вулицями й грає. А у царя цієї держави були три файні доньки. Коли зачули надворі сопілку, найстарша вийшла і спитала:
Чому, легіню, ти так сумно граєш?
Він не відповів.
Вийшла середуща царівна й спитала:
Чому так сумно граєш?
Їй теж не відповів.
Вийшла найменша. І вона спитала:
Чому, легіню ти є такий файний, а твоя сопілка так сумно співає?
А вона теж була така файна, що парубок замилувався. Він відповів:
Може заспівати й веселіше, та подаруй мені свій перстень.
Дівчина дала йому свій перстень. Потім узяла його за руку й повела до палацу.
А через кілька днів сопілка весело заграла на їхньому весіллі.
Тридцять перший
Це було тоді, коли ще мій прадід ходив без портяниць, а моя прабабка у попелі гралася. В одного чоловіка було тридцять синів. Не мав бідняк чим їх годувати, а жінка народила ще одного хлопця. Його назвали Тридцять Першим.
Сини повиростали і кажуть старому:
Ми підемо, неню, у світ. Може, собі знайдемо жінок.
Тридцять Перший теж хотів піти із старшими братами, але вони не хотіли й слухати.
У тебе ще вуйко вилізає з носа, насміхалися.
Тридцять Перший залишився вдома. Плакав три дні й три ночі. Тоді батько мовив:
Збирайся і ти. Наздоганяй своїх братів.
Пішов Тридцять Перший. Ішов один день, ішов другий, а на третій вийшов на широке поле. Серед шовкової трави стояв красний кінь. Тридцять Перший підійшов до нього.
Конику любий, поможи мені догнати братів.
Сідай на мене, заговорив кінь.
Сів Тридцять Перший на коня і полетів під самим небом. Летів день, летів ніч, а вранці кінь промовив:
Візьми із мого вуха скельце, подивися крізь нього й скажи, що видиш на землі.
Подивився хлопець крізь скельце й відповів:
Виджу рідних братів. Вони такі маленькі, як ті горобці.
Летіли ще три дні й три ночі. Кінь із хлопцем спустився на землю.
Отут ми їх почекаємо.
Приїхали брати і дуже здивувалися, що здибалися у світі з Тридцять Першим.
Ти чого тут? питають.
І я піду з вами шукати собі жінку. Неньо мене пустили.
І я піду з вами шукати собі жінку. Неньо мене пустили.
Рушили всі разом. Надвечір зустріли стару-престару бабу.
Бабко, пустіть переночувати.
Заходьте, заходьте, мої дорогі, сказала стара. Якраз маю тридцять одну доньку, то хотіла б мати таких зятів, як ви.
Кінь прошепотів Тридцять Першому на вухо:
Коли будеш заходити в хату, візьми з порога постола. Сядете з бабиними доньками вечеряти копни стіл ногою. Як будете йти спати, то на подушках бабиних дівчат увидите віночки, а на ваших капелюшки. Копни ліжко ногою і тоді лягайте. А коли баба засне, ти розбуди своїх братів і тікайте геть. Кинеш у море постола, і на ньому перепливете.
А бабина хата стояла серед моря. На березі стара розперезалася і кинула пояс у воду. Всі перейшли по тому поясу, як по кладці.
На порозі наймолодший брат уздрів постола і сунув його в пазуху.
Хлопці зайшли в кімнату, де на столах чекала вечеря. Баба сплеснула в долоні, й зявилася тридцять одна донька. Це були дуже файні дівчата, але жодна з них не усміхнулася і не вклонилася гостям.
Тридцять Перший копнув стіл ногою, і склянки з вином пересунулися миттю від бабиних доньок до хлопців, а від хлопців до дівчат. Цього ніхто не видів, але так було. Коли випили вино, бабині дівчата попадали на землю. Вони рвали на собі одежу і так дико ревіли, що страшно було слухати.
А стара подумала, що вона сама переплутала склянки. Швидко наварила якогось зілля і напоїла доньок, щоб видужали.