Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.
Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:
Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?
Чоловік потримав гусака в руках і відповів:
Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.
Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.
Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:
Скільки хочете за гусака?
Одного ринського, дванадцять шусток.
Їй дають ринського, а вона каже:
Дайте дванадцять шусток.
Дають дванадцять шусток, а вона:
Дайте ринського.
Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках ні бе, ні ме, ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.
Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсердак.
Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.
Шахрай радий, що стільки придбав за одного ринського, і відразу ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.
Що сталося, жінко?
Вона розповіла, як ярмаркувала.
Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаси гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.
Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.
Сідайте, добрий чоловіче, привітала гостя. Скажіть, хто ви є і куди йдете.
Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
Йой, ми вас чекали! І жінка дістала з-за образів хустину з великим ґудзом. Розвязала й виклала Пригоді купу грошей. Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.
Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:
У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.
Багач сторопів.
Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть
А я звідки знала? сердилася багачка.
Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
Красно дякую, поклонилася багачка.
І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
Най буде, беріть!
Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.
Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:
Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і щасливо!
Пригода їхав із села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.
І туди гаряче, і сюди боляче
Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий усе йому було мало. І було в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві все-таки здається, що за день вони зробили мало.
Обявив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.
Почув про це один селянин, пішов до купця:
Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю в брехуна потрапиш.
А ти можеш подовжити день? питає купець.
Бігме, що можу! й оком не моргнув селянин. Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає
Радіє купець, аж руки потирає:
Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день, сто талярів твої.
Добре, спробую, дав згоду селянин, тільки цю машину самому панові доведеться крутити.
Що ж, купець почухався за вухом, як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим
Селянин узявся за роботу. Зробив три великі деревяні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до вітряка, корбу приладнав машина готова!
Тепер, паночку, крутіть, і селянин показав на корбу. Увечері я прийду за грішми.
Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок.
Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.
Ну, паночку, як? питає й посміхається.
Що ж, гроші твої День таки довший став Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей не пожалів
Чому не можна, паночку каже селянин. Але тоді день більшим не буде.
Купець махнув рукою:
І туди гаряче, і сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!
Як пан гавкав на старого пня
Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові:
Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.
У нашому краї всі мужики розумні.
А пани?
На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, відповів селянин.
Пан подумав і знову спитав:
А я розумний?
Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.
Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся
Най буде, мовив селянин.
Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували! А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчать. Пан підійшов до нього й питає:
Що сталося, чоловіче?
Тс-с-с Онде відмідь, ховайтеся!
Панисько оглянувся та й собі в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах. А селянин каже:
Ой, якби в нас був хоч один пес!
А то чому? спитав пан.
Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.
Пан ледве сопів. А потім порадив:
Ти, чоловіче, сам загавкай.
Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.
Пан трохи подумав і спробував:
Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!
От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.
Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! не вгавав панисько.
Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів.
Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:
Що це ви шавкаєте?
Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав.
На котрого?
Та на того, що в корчах.
Ходім та й подивимось на вашого ведмедя.
Зайшли у кущі, а там старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.
Ну, що маю казати про вас? посміхнувся селянин.
Панисько ударив коней батагом, і за його возом тільки закурилося.
А бідняк реготав.
Ошуканий пан
Був у селі пан, і ніхто не міг його ошукати, ані змудрувати. Але приходить його орендар з корчми і каже:
Прошу пана, в мене є такий Іван, що ошукає вас.
Ех, що ти говориш, каже пан. У мене не такії ґазди були, а жоден не ошукав ані змудрував. Як мене твій Іван змудрує, то дам тобі сотку.
А як не змудрує, каже орендар, то я панові дам свою сотку.
Ану, припровадь того Івана до мене, каже пан орендареві.
Приходить Іван. Поцілував пана в руку та й каже:
Берімо, пане, собі по коневі і їдьмо в світ оба.
Та й сів пан на білого коня, а Іван на чорного. Їдуть, їдуть, нема села, вже ніч, треба ночувати. Аж приїхали в ліс. Пан запитує:
Ну, хто буде пасти коні?
Пан буде пасти, каже Іван.
Чому? пан на те. Най би Іван пас, не я.
Ні, я не буду пасти, каже Іван. Мій кінь чорний, і ліс чорний, його вовк не уздрить. А панів кінь білий, то його вовк уздрить і зїсть.
«Що ж робити? Треба пасти», каже собі пан. Іван ліг спати, а пан завертає коні та й пасе. Настав день, посідали вони на коней і їдуть.
Але їдуть, їдуть, вїхали до лісу, виїхали з лісу і знову в ліс заїхали на другу ніч, у ліс березовий. Тоді пан каже:
Чуєш ти, Іване, дай мені твого чорного коня, я тобі дам білого.
Добре, каже Іван.
Ну, Іване, я пас тамтої ночі, тепер ти паси сеї ночі, бо я хочу спати.
А що ж мені до того? Я маю білого коня та й ліс білий, вовк його не буде видіти, а панів кінь чорний, то його вовк уздрить і зїсть.
Мусить пан і сеї ночі пасти.
Пан пас, а як зобачив, що Іван заснув, то зайшов й Іванового коня зарізав. Іван виспався, а коли встав і побачив, що його кінь зарізаний, взяв і панового коня зарізав. Пан пробудився аж удень та й каже:
Пора, Іване, їхати.
Не знати, пане, каже Іван, на чому будемо їхати, бо нема коней, звір подушив.
Взяли сідла на плечі й рушили пішки. Приходять до одного села і просяться на ніч, та ніхто не хоче їх прийняти. Пішли вони до двора, і їх там прийняли. Взяли пана до покою на вечерю, а Івана до пекарні. Іван повечеряв у пекарні, але ще був трохи голоден. А пан добре повечеряв у покою межи панами, але каже:
Я буду спати лишень там, де мій Іван спить, бо боюся, щоби він не лишив мене з компанії.
Я буду спати лишень там, де мій Іван спить, бо боюся, щоби він не лишив мене з компанії.
І дали їм таку станцію, де були поскладані горшки з молоком. Пан ліг і заснув. А Іван устав, з кожного горшка сметану зїв. А в той горнець, що призначений був на сметанку, накришив хліба; свого пана понамащував сметаною по голові, по тварі, а сам ліг спати. Встає рано ключниця сметанку збирати, а сметанки нема. Вона тоді наробила крику, що пан з кожного горшка позїдав сметану. І дають про те знати до того пана, що його був двір. А той пан каже: