То не може бути, щоб пан збиткував, то, певне, Іван зїв сметану.
Приводять їх обох до пана. Пан дивиться, Іван чистий, а його пан обгльопаний сметаною. Пан домовий звелів Івана й Іванового пана вибити і вигнати за браму (Івана менше били, а його пана більше).
Ідуть вони, вже додому вертаються. Та Іван іде скачучи, а пан іде плачучи. Іван іде та збирає по дорозі згублене піря. А пан запитує:
Нащо ти, Іване, збираєш?
Буду собі крила робити, каже Іван, й буду додому летіти.
А пан зачав і собі піря збирати, каже:
Я теж буду летіти, я тебе не лишуся.
Назбирали пан повні кишені, а Іван трошки в пазуху.
Приходять до міста. Іван мав ґрейцар і купив собі горнятко. А до того горнятка купив собі за другий ґрейцар дьогтю. А пан вже так обдерся в дорозі, що не мав ані ґрейцара. Та й каже корчмареві:
Дай мені дьогтю.
Я не маю нічого, каже корчмар, і не дам тобі нічого свого.
А Іван каже:
Що пан мав корчмарем короводитися, най корчмар дозволить панові помочити руки в дьогтю.
І корчмар панові дозволив, пустив його до бочки з дьогтем, і той помочив обидві руки аж до плечей. Вийшли з міста в ліс. Приходять під дуба та й посідали собі. Каже Іван панові:
Ліпи піря до рук.
Пан поприліплював піря до обох рук і питає Івана:
А ти чому не мастиш руки дьогтем?
Я допіро на дубі ліпити буду, каже Іван.
А що ж ти на дуба полізеш?
Коли ж би я з землі на крилах піднісся? Я мушу з дуба летіти.
То й я з тобою на дуба лізу, каже пан. Я тебе не лишуся.
Вилізли на дуба і пан, і Іван. Та й каже пан:
Ну, роби собі крила.
Я буду перший раз, каже Іван, несмарований летіти. Як на дорозі ослабну, то посмарую.
Зачав Іван махати руками, нібито хоче летіти. А пан каже:
Ну, най я вперед лечу, бо ти умієш летіти і мене лишиш.
Ей, ні, каже Іван, най я вперед лечу.
Нарешті Іван погодився: най пан летить наперед, а він лишиться ззаду.
Пан збив крильми і на землю впав. А Іван за паном помалу зліз з дуба. Та й пішли обоє просто додому.
Так орендар дістав від пана сотку, бо Іван його остаточно в дорозі ошукав.
За потрійну платню
Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину сам їсть і пє, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.
Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.
Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.
І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:
Збилися ми з дороги Не знаю, куди їхати!
Який же ти у біса візник! розсердився пан.
Адіть, і ви не знаєте дороги.
Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину. Витяг харчі, взяв з воза соломи, постелив собі збоку та й уплітає гусака. А скупий пан харчів з дому не брав адже в гості їхав! Глянув голодним вовком на візника й питає:
А що ти там жуєш?
Що ж нам жувати, пане? одказує візник. Жую суху солому!
«Тьху! скривився пан. Мужик, як та худобина!..» Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечір, а з лісу на дорогу не виберуться
Довелося ще на одну нічку зупинитися в лісі. Ліг візник під воза і далі уплітає свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить і обома руками держиться за живіт. Вже другий день і рісочки у роті не мав. Дивився пан на парубка і не витримав:
А що ти там жуєш?..
Що ж нам жувати? зітхає візник. Знову кляту солому жую!
Може може, і мені даси? просить пан.
Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете їсти?.. Ліпше я вам сінця пошукаю.
Доки ти його знайдеш, я тут одубію.
Тоді прошу красно!..
Візник дав панові соломи, а сам затулив рота, щоб не розреготатися.
Взявся пан за їжу. Жує солому, аж очі вирячив з натуги, а проковтнути все ж ніяк не може.
У тебе, каже візникові, мабуть, воляче горло таку погань їси!
А візник уже регоче, аж за черево береться
Промучився пан нічку. А на ранок так охляв, що парубок ледве довів його до воза.
Поїхали далі. Бачить візник, що з паном справи кепські, що ще, до лиха, справді дуба дасть, зразу й дорогу вже знайшов.
Заїхали в якесь село. А пан плете ногами до першої ж хати. Забув і за умову: на очах у візника накинувся на хліб, який побачив на столі.
Отак провчив наймит жадібного пана. Щоправда, не задармо: взяв од нього потрійну платню.
Плодівник
Зловив Іван вовченя, вигодував його, бо кортіло мати свого вовка. Та вовк вовком Іванову вівцю задушив. І надумав Іван продати його. Веде на мотузці вовка на ярмарок, а назустріч пан їде.
Іване, що то в тебе за собака? питає пан. Скільки живу, а такої породи не бачив.
Чи ви, пане, зовсім не розумієтеся? дивується Іван. Це не собака, а плодівник. Як його на ніч межи вівці впустити, то рано удвоє більше овець буде.
Продай, Іване, плодівника, просить пан. У мене є кошара овець, та я рад би ще стільки мати.
Поторгувався Іван і продав за сто золотих. Ще й порадив:
Впустіть його до овець увечері, аби ніхто не бачив. Нараз закривайте двері, бо наврочите. І до ранку туди не заглядайте.
Пан так і зробив. А на зорях до кошари йде, та двері не відкриваються.
Прибіг до жінки і хвалиться:
Впустив я плодівника до кошари, а він стільки овець наплодив, що дверей не відкрити.
Якось з бідою двері відкрили. Із кошари вискочив повний, як бочка, вовк і в ліс утік.
Так пан без овець зостався.
Як Микола був коровою
Жив собі один бідняк, якого звали Миколою. Мав він лише стару хатчину, а в тій хатчині повно дітей.
Одного разу пішов Микола з жінкою в ліс: він по дрова, жінка по гриби. Коли дивляться багач, у котрого Микола мало не задарма цілий рік служив, веде з ярмарку корову.
Жінка Миколи зашепотіла:
Коли б нам таку корову! Було б дітям молоко!
Цить, жінко, відповідає Микола. Багач мені винен, то й корова буде наша.
Залишив він жінку в кущах, а сам пішов на дорогу. Тихцем підійшов до корови, зняв з ріг мотузку, засилив собі на шию. Корова в ліс пастися, а Микола йде за багачем. Зраділа жінка, бо зрозуміла хитрість чоловіка, і повела корову додому.
А багач ішов і не оглядався. Не знати, як довго ішов би він так, та зустрів знайомого купця.
Гей, сусіде, крикнув той ще здалеку, що ти дав за цього вола?
Багач і тепер не оглянувся, лише сердито буркнув:
Коли ти й досі не відрізниш вола від корови, то хоч помовчи.
Та яка то корова, то віл, регочеться стрічний купець. Як не віриш, то сам подивися.
Багач озирнувся і за голову схопився:
Чорт таке видів! Купив добру корову, а таке сталося
Купець посміявся та й пішов собі, а багач став серед дороги і не знає, що робити.
Звідки ти тут узявся? питає він Миколу.
Я й сам не знаю, відповідає той. Не памятаю, щоб ти купив мене коровою.
Багач не може отямитися.
Як ти став коровою?
Не знаю, каже Микола, але здогадуюся, що прокляла мене одна вдова. Колись я був багатим та скупим. Служила вдова в мене мало не задарма цілий рік. Я скупився заплатити їй зароблене, і за те вона мені залаяла:
Миколо, бодай ти став коровою і був нею доти, доки не виплатиш мені зароблене молоком.
Багач вислухав і вилаявся:
Послав тебе чорт на мою голову і гроші забрав. Іди собі та не роби сміху з мене.
Що ти кажеш? видивився на нього Микола. Це тобі не обійдеться так легко. Хто чув таке, щоб невинному чоловікові мотузку на шию засиляти? Мусиш на суді відповідати.
Бачить багатий біда буде. Заплатив Миколі гроші, щоб той згодився мовчати.
Прийшов Микола додому з повними кишенями, а жінка вже встигла корову подоїти і молока дітям наливає.
Прийшов Микола додому з повними кишенями, а жінка вже встигла корову подоїти і молока дітям наливає.
Через якийсь час корова отелилася, і вигодував Микола другу. Стару вирішив продати.
Ідуть вони з жінкою на торг і корову ведуть. Тільки прийшли, а їх обступили з усіх боків купці, бо кращої корови, як у них, у той день не траплялося. Жінка торгується, а Микола роздивляється довкола. Коли бачить іде оглядати корову її колишній хазяїн. Сказав про це Микола жінці і тихенько вбік. А багач оглянув корову і зашепотів їй на вухо:
Що, Миколо, знову тебе продають? Так тобі й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити, і пішов геть.
А Микола з жінкою продали корову і повернулися додому, раді, що насміялися з багача.
Вівчар, пан, його внук та бичок
Був не був, та кажуть люди, що був дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.
Не раз пан привозив слуг, але більше, як тиждень, ніхто не міг у нього втриматися.
Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Підїжджає пан ближче, питає:
Чого, хлопче, співаєш?
Аби не плакати, пане.
Чи не пішов би ти до мене на службу?
Та я на службі чужі вівці пасу.
А що тобі платять?
Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.
Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?
Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.
А де твоя мама?
В он тій хаті.
Поїхав пан до його матері й каже:
Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?
Та так.
Я вам дров привезу не одну фіру, та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу.
Пан нащебетав жінка повірила й відпустила хлопця.
Привіз дідич його додому й посилає худобу пасти.
Пане, каже новий слуга, буду вам і вівці, і коні, і велику худобу все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.
Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки.
Та з верби, пане, погана сопілка.
А що я тобі зроблю?
Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігає та й каже: