Чуєш, Іване, навчи мене грати.
Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу.
Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає.
Просить малий навчити.
Добре, погодився Іван. Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку.
Панич дує, перебирає, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він:
Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати.
А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає:
Що ти, Іване, сказав?
Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати.
А бичка міг би навчити?
Міг би й бичка.
Знаєш що, Іване? каже пан. У мене є бичок, який має вже два місяці, навчи його танцювати я тобі добре заплачу.
Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.
Я тобі гроші дам.
Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.
Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок танцюрист?
Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.
Добре.
Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері:
Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.
Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:
Добрий день, пане!
Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?
Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.
Та що ти кажеш, Іване?
Та що ти кажеш, Іване?
Те, що чуєте, пане. Треба грошей.
Пан почухався в голову та й дав калитку грошей.
А як далі буде, Іване?
Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамен приймати.
Добре, Іване.
Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:
Тепер, мамо, будемо жити, як пани.
Але минув рік треба йти до пана. Питає дідич:
Іване, що там мій бичок робить?
Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранню ходити.
Каже пан:
Го-го-го! Як він мені дорого коштує!
Але ви, пане, будете мати свого суддю.
Та добре, добре, Йване.
Дав пан нову калитку грошей.
Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.
Поздоровляю вас, пане, каже Іван. Він уже не бичок, а суддя Бик. А такий зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.
Добре, Іване.
Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджає до судді Бика, постукав Бик відтворяє двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан.
Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.
Суддя Бик як закричить:
Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний!
Пан розсердився та й як улупить суддю по морді:
Йой, бицю, шляг би тебе трафив! Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!
А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували.
Так Іван з паном розрахувався.
Дурний пан
Мав пан наймита. Хотів пан, щоб наймит завжди казав «нівроку». А сам пан не раз щось таке скаже, що ніхто його не зрозуміє.
Посилає якось наймита:
Чуєш, Іване? Йди, подивися на коней. Коли коні ссуть, то лошата най ся пасуть, а коли нема, то додому прижени.
Прийшов Іван та й говорить:
Йой, пане, кінь хворий.
Ну, нівроку. Подивися, чи він їсть.
Дивиться наймит, а кінь допався до зерна. Вбігає Іван до пана:
Йой, кінь їсть!
А пан:
Ні, Іване, йди кажи, що нівроку
Іван вийшов, а кінь від зерна гине. Приходить Іван і каже панові:
Нівроку, пане, кінь уже здох.
Йой, що ти, Іване, говориш?
Те кажу, що ви мені, пане, нівроку, наказували.
Чарівна палиця
Жили собі дід та баба. Жили було. Мали корівку, а годувати її було нічим. Та й на пашу ні дід, ні баба не в змозі були водити, бо були дуже старі.
Привів дід корову на ярмарок. Ходять навколо корови купці, заглядають їй в зуби. Бачать корівка хоч і невелика, та здорова. Сторгувалися з дідом, і дід корову продав. Купив собі палицю, щоб було на що спиратися, пляшку горілки й ковбаски, а на решту з горя добре випив.
Пізно увечері дід приплівся додому. Став на дверях пяний-препяний, ледве на ногах тримається, й сміється. Побачила його стара й почала сварити:
А щоб тебе нечиста сила забрала і в сині скали занесла! Щоб ти на гладкій дорозі ноги поламав! Ану, давай гроші!
Немає грошей, відповідає дід. Корову вовки зїли!
Щоб я тебе в своїй хаті більше не виділа! Забирайся, бо кості поламаю!
І пішов дід по світу. Прийшов до річки, добро своє по кущах розклав. Під один кущ горілку, під другий ковбасу. Сів та й журиться.
У цей час один пан з панею на прогулянку вийшли. Підійшли до діда:
Звідки, діду, в тебе оця палиця?
Купив.
Продай її мені.
Не продам, бо палиця чарівна!
Яка?
Кажу вам, що чарівна!
Захотів пан переконатися, як то чарує та палиця.
Ану покажи, діду, які чудеса твоя палиця виробляє.
Кинув дід палицю в кущ, під яким заховав ковбасу, пішов за нею, витяг з-під куща не тільки палицю, але й ковбасу. Здивувався пан та й каже:
Закуска є, тепер коли б ще й випивка знайшлася.
Кинув дід вдруге палицю під інший кущ.
Ану, паночку, ідіть до того куща, принесіть палицю.
Побіг пан до куща, шукає палицю й знаходить там пляшку горілки. Приніс горілку до діда й ніяк не може надивуватися, що воно за диво.
Скільки просите, діду, за свою палицю?
Та коли вже, паночку, так просите, доведеться продати. Платіть шапку грошей!
Побігла пані за грошима. Принесла шапку грошей, висипала дідові. Взяв пан палицю й швидше додому, щоб, бува, дід не передумав.
Повернувся дід додому з грішми. Помирився з бабою, й живуть спокійно.
Другого дня пішов пан в ліс кидати палицю. Кидав, кидав, та все даремно. Зрозумів він, що дід обманув його, та пізно було.
Свинка-Парасинка та попова льоха
Жили собі в одному селі чоловік і жінка. Не були багатими, зате їх дні минали у добрій злагоді й любові. Правда, в сусідів були діти, а в їхній хаті тільки старий кіт під припічком. Чоловік і жінка все ж таки недовго журилися з того: у них народилася файна, як лялька, дівчинка. А назвали її Парасинкою.
Чоловік і жінка тішилися дитиною. Та одного разу жінка глипнула, а в колисці свинка.
Ади, що там
Протер чоловік очі, теж нахилився до колиски.
Свинка! крикнув він.
Заплакали чоловік і жінка, та що було робити? Нагодували Свинку-Парасинку і пішли у поле. Коли повернулися, їм назустріч вибігло маленьке порося. Терлося об ноги, кувікало, гейби хотіло щось сказати.
А в хаті було підметено й на лаві чекав готовий обід.
І так кожного дня.
А сусід мав сина вже парубка, Іванка. Той якось піддивився, що Свинка-Парасинка з кошиком у зубах побігла до лісу. Пішов назирці. Як тільки Свинка-Парасинка увійшла до хащі, то раптом пропала, гейби провалилася у землю.
Агій, що за чудо? здивувався хлопець і вибрався на високе дерево. Звідти він побачив, як Свинка-Парасинка підійшла до старого-престарого дуба і почала бігати довкола. Зсунулася з неї свиняча шкура, і серед галявини стала дівчина небаченої вроди. Як уздрів її Іванко, то мало з дерева не впав.
А дівчина пустилася збирати печериці й відходила все далі від галявини. Іванко підкрався до свинячої шкури, схопив її, засунув у пазуху і виліз на дуба.
Дівчина назбирала повний кошик печериць і повернулася під дуба за свинячою шкурою. Глип шкури нема. І вона так жалісно заплакала, що слухати не можна було.
Зліз Іван з дерева й питає:
Чому, чарівна дівчино, ховаєшся у свинячу шкуру?
Вона схилила голову, втерла сльозу і відповіла:
Ой красний леґеню, не зі своєї волі я таку шкуру одягаю. Мене зачарувала одна відьма, і я буду свинкою, поки не засватає мене найфайніший парубок села. Віддай тоту шкуру, бо якщо спізнюся її натягнути, то ніколи більше не стану людиною.
Леґінь узяв дівчину за руку:
Будь моєю жінкою.
Дивися, Іванку, аби-сь не банував, відповіла красуня. Ціле село буде сміятися з тебе, бо я стану дівчиною аж перед вінцем.
Іванко й не слухав. Другого дня послав старостів засватати Свинку-Парасинку.
Злагодили весілля, але гості не прийшли. Іванко сам зробив віночок для Свинки-Парасинки, обмотав їй шию кодами та биндами, а на вуха причепив дорогі ковтки. Наймив пять музик і рушили до шлюбу. Люди насміхалися, глузували з нього. Багацький син Василь сидів на паркані й показував пальцем:
Адіть, який іде, таку собі й веде!
Іванко подивився з болем на свого батька. Той заспокоїв хлопця:
Веди, синку, хоч свинку, аби тобі мила.
Іванко смутно подивився і на свою матір. Вона підбадьорила:
До чужого рота не приставиш ворота. Най собі говорять.
Свинка-Парасинка дріботіла мовчки. А як тільки стала з молодим на білий рушник, свиняча шкура з неї спала. Іванко дивився на свою наречену й не міг надивитися.
Коли верталися додому, люди чекали на вулиці, аби ще збиткуватися. Але як побачили красну Парасинку, то лише повитріщали очі.
Багацький син Василь від заздрощів не спав по весіллю пять днів і пять ночей. Йому б теж оженитися, бо вже міг за один раз горнець чиру зїсти, та до якої дівки не піде, всюди дістане в руки печеного гарбуза.
Шостого дня узяв торбу грошей і подався до попа.
Панотчику любий, я прийшов до вас сватати.
Кого?
Вашу льоху.
Піп дуже здивувався:
Нащо тобі, блаженному, женитися? Служи ліпше Богу: запалюй і гаси у церкві свічки. Ти для цього добрий
Панотчику, я буду то робити, але видайте за мене свою льоху, наполягав багацький син і висипав з торбини на стіл цілу купу бринькачів. Той лайдак Іванко, адіть, пішов до шлюбу з миршавим поросям, а вернувся з жінкою, як сама царівна! Та він собі засватав у бідного сусіда. А як я піду до шлюбу з попівською льохою, то вернуся із такою жінкою, як сама цариця!
Панотчику, я буду то робити, але видайте за мене свою льоху, наполягав багацький син і висипав з торбини на стіл цілу купу бринькачів. Той лайдак Іванко, адіть, пішов до шлюбу з миршавим поросям, а вернувся з жінкою, як сама царівна! Та він собі засватав у бідного сусіда. А як я піду до шлюбу з попівською льохою, то вернуся із такою жінкою, як сама цариця!