Вітер приносить сумніви і відносить бажання.
Ранішні співи птахів на зламі ночі і дня спричинені холодною свіжістю, що вдосвіта лягає на землю Се починається в один час. Птиці бадьоряться співом, а водночас зігрівають і простір народжуваного дня.
Всі ми голодні любовю. Нестачею її для себе і невмінням дати її иншим. Книга, либонь, і є тим хлібом, що почасти сей голод тамує.
Що більш людина культурна, тим вона працьовитіша на своїй ниві.
Можна повісти, що потреба культури се потреба праці.
Мусимо бути із землею в ладу, бо ми є земля. Грунт, яким ходимо, з якого годуємось, зявився з незліченної кількости плоті риб, комах, птахів, тварин, листя, цвіту, плодів. А ще й мільярди людей удобрили землю своїми тілами.
Ми є земля, що сама себе відроджує.
Щодо кривдників наших розрада одна: сильну руку Бог судить.
Словом можна взяти за руку і повести за собою. Бо слово се Божа рука.
Коли на коневі їдуть, то в зуби йому не зазирають. Так старі казали про старість.
Дивуємося з памяти птиць, котрі вертаються до своїх гнізд, облетівши півсвіту. А що тоді казати про «память» грибів, трав, квітів, які споконвіку держаться свого терена?!
Творення се коли береш «для себе», вертаєш «від себе».
Життя прожити слід так, аби було не просто що розказати, а розказати дітям.
Більше місяця немає дощу. Земля задубіла на камінь. Але кроти працюють. За ніч обкопали і кущик моєї любимої ружі. А я лінувався.
Вершини і рівнини
Зійти на вершину не штука. Важче потім спуститися з неї і продовжити путь далі, не втративши снаги поступу.
Після труднощів вершини починаються труднощі рівнини.
«Діду, який ваш улюблений колір?» сокоче невтомне в розпитах дівча.
«Цвіт медової ружі».
Не давайте пусто обітниці. Тоді їх не треба буде додержуватись.
«Від вас іде надих», се, либонь, найліпше, що доводиться мені чути про себе. І головне.
Декому вдається видіти те, чого не видять инші. Знаходьте для сього заповітне місце і урочний час. Дивіться на світ по-новому. Шукайте инший кут зору. Шукайте сам зір.
Монах Іларій, що любив дощ, якось показав мені під вивернутою камяною плитою бліденьку і водночас веселеньку квітину. І сказав: «Будь безтурботний, як ся квітка під каменем істини».
У праці своїй роби так, як ніхто ніколи не робив. Піднось своє творення над усім і піднімайся з ним сам.
Чуття міри се, либонь, найголовніше. Те, що йде попереду головного. Прищепити його можна лише таким трибом, коли готовий постійно врізувати свою міру: сім раз відміряй!
Без чуття міри немає вартісного творення.
Без чуття міри немає вартісного творення.
Поміч Матері-природи у виправленні і випрямленні нашої малої, людської природи.
Думка як жінка: збуджує, тривожить, гоїть, дає радість і, головно, плодоносить.
Думкою народжуємося і воскресаємо.
Нічого нового не стається з тобою такого, щоб колись не ставалося. Усе вже було з кимось і ти вже в котрий раз замикаєш маленьке кільце великого і неперервного коловороту всесвітнього пережиття. Але се єдино твоя присутність у ньому, і тому рідкісна і радісна для тебе. Найчудесніше у звичному, в повсякденних миттєвостях плину ріки життя. Тисячами мінливих роїв являються вони нам, та щоразу неповторно.
Розсипані кристали наших днів.
Питають мене і про патріотизм. Не хочеться означати сей високий чин гучними і пустими словами. Я довго над тим думав і склалося таке: «Патріотизм се отець, що йде до свого вітця і веде своїх дітей».
Памятаймо, з якого кореня ростемо. І в що виростемо.
Помагати иншим треба, бо колись вони поможуть і тобі, і твоїм дітям.
Пригадую, громадили ми сіно в Голдах, і вморені мрійно лежали під зоряним небом. Упала звізда, і Мирон запитав: «Ви встигли щось загадати?»
«Ні. Мені нема що загадувати».
Я сказав правду.
Моє серце мій храм. Мій розум моя кузня. Моя філософія се доброта.
Кажуть учені люди, що 40 тисяч років побутує людська мова. І нарахували 60 мільйонів слів. А мені щоразу не вистачає слів, аби описати найменше зачудування від щоденних дарів природи. І тому здебільшого мовчу
Питаєте, що розвіює смуток? Робота, закохання і подорожі.
Не турбуйся готовністю ближніх. Переконайся, що готовий ти.
Чи серце твоє готове?
Бути в роботі значить підніматись. Закінчувати роботу підноситись над собою.
Нас усіх одне одному посилає Бог.
Любити се те, що може вернути тобі самого себе. Бо любити видіти людину такою, якою її задумав Бог.
Вітаміни радости
Попостежую дозрівання України. І визрівання українців, нащадків давньобутніх племен, які зрушали з наших теплих рік на студений захід і заснували Європу. Дедалі помітніше українці вертаються на своє європейське коло. Якими нас знали раніше? Ми садили верби, щоб ними обгородити свої маленькі родинні князівства Ми їли зліплену з картоплею муку (вареники) та сало з цибулею Ми білили свої хижі і покривали вишиттям найгрубішу сорочку Ми співали найсумніші у світі пісні Ми сіяли і жнивували і нічого більше не планували Ми дивилися в небо і не переймалися тим, що на рідній землі весь час газдували чужинці Ми мали царя в голові, але не мали свого царя в Кийові Ми казали: біда не москалі й ляхи, біда гріхи Ми ревно молилися Богу, а коли Бог кликав нас бігли до знахарів Наші любимі слова «доля» і «мрія», тоді як провідні народи кладуть у першину «волю» і «змагання». Бо направду: хто має волю, той має долю Та всякий мурашник, коли входить у силу, долає розбрід і згромаджується. І тоді кождий муравель набуває ваги суспільної особи, а комашиний вавилон устатковується в службі кождої комашини.
Провіщається новій Київській Руси нова доба: вернути себе собі і підсилити собою світ.
Україна дозріває до самости. До свого виходу-проходу у світ. І та дорога буде чисто своя, красна і ясна, як Чумацький Шлях, перевернутий на мапу земну.
«Хто були ваші вчителі?» питають мене люди, які мудрість вишукують «десь» і «там».
«Чому були? Вони завжди є».
«То, мабуть, якісь святі?»
«Чиста правда святі. Діти. Бо для мене дитинство найвища святість».
«Ви зазнали мить найбільшого щастя?» діймають мене ще якось.
«Зазнав, і не раз».
«Коли?»
«Коли, спраглий, пєш воду»
«Про що ви думаєте?» любив заскочити мене зненацька новинар Мирон.
«Ні про що. Себто про все».
І обоє сміємося.
Тиша і рух найбільші два добра природи, покладені нам у наріжну науку. У великій природі вони врівноважені і споєні в собі. До сього слід прибігати і нашій малій людській природі частинці великої. Стягуй у себе тишу і осягнеш смисл руху довкола. Держи себе в осмисленому, розміреному русі і пізнаєш повноту спокою.
Сила тиші, соки руху найліпші вітаміни радости.
Для тих, що бояться літати наміром і думкою: молоді птиці вчаться літати в момент падіння з гнізда.
Колеса теліги життя в декого скриплять, а в декого співають. В залежности від того, яке змащення. «Яка масть така власть», почув якось від одного старого.
Поцілунок у плече. Я чоловік чулий, хоч і не помисливий. Та згадка про один трапунок ні-ні та й загріє встаріле серце. Був час збирання, і я в перші роси пускався в обходи мукачівських околиць. І стрічався мені не раз чоловічок циганкуватого, занехаяного вигляду. Він теж клопотався промислом. Кождий із нас збирав своє: я зілля, він залізяччя і лахміття, щоб обміняти на питво і якусь потраву. Мене майже не помічав який я мав би для нього інтерес?! Був не із заліза, а лахи ще носив на собі сам. Зате я, за своєю звичкою, поглядав у його бік із цікавістю. Силкувався означити його чин: жебрак, причинний, пропийдух чи просто прибитий лихом сердега? Було щось у ньому таке, що пропити, занапастити до останку неможливо, якийсь, хоч і крихкий, та стрижень нутряної гідности. Я запитав про нього сторожиху зеленгоспу і та прояснила, що колись се вдатний був музика. Грав панству по рестораціях та винних симпозіумах під Ловачкою. І понад те, був кликаний і до Пешта, і до Лемберга та Праги Але перекотиполе не хапається грунту корінням. Так і покотився в скорій славі спадом. А розгул і горілка довершили своє діло. Слух підупав, руки загубили чуття і легкість. Біда невелика, що пропав музика. Грати не орати Видавали в ньому приналежність до штуки очи налиті густотою самотности, спраглі якоїсь невтоленної потреби.
Мені кортіло вчинити йому якусь послугу, обдарувати чимось. Може, підлікувати? Я видів, що бракує його здоровлю. Але як се обернути чоловік держався відрубно і навіть гордовито? Світ він носив у собі, а на собі брухт чужого життя. Але життя мудріше за нас і скоро піднесло нову нагоду.
Для деяких ліків мені знадобилося вороняче піря. А ворони купно гніздяться в акаціях під Павловою горою. Я подався туди за пером. Коли назбирав доста, полудень палив спекою, піт виїдав очи. Вирішив перебути часину під пахкою жимолостю, бо дуже люблю сю витку рослинність іще з тайгових походів. І тоді я вздрів його нужденного скрипаля в задубілій від лепу сорочці й обтріпаних холошах. Він грав. Оддалік курився міський смітник видать, там він знайшов скрипку, вірніше, те, що було колись нею. Обчухрані, потріскані дека, приломлене руківя і повна відсутність струн. Одначе він грав. Брудна поросла щока злилася з інструментом, чорна кисть граціозно держала смичок із ліщини, злітала й опадала птицею в такт нечутної нути. При сьому випросталася, аж виросла, підморена його статура, ожила по-гусячому шия, а голова, досі нечесана й похнюплена, тепер розхристано металася в палкому надихненні. Сі безгомінні рухи були такими злагодженими й красивими, що, видавалося, й направду збуджують воздух незвичною музикою.
У солодкому самозабутті він грав для ворон, гадаючи, що довкола безлюдно. Не міркував, що за кущем розімлілої жимолості стоїть і слухає ще один слухач. І коли руки його вже вхляли, дихання збилося від надміру почуттів, а голова безвольно впала на скрипку, пригорнуту до грудей, я неспогадано для самого себе заплескав. Спершу несміло і тихо, а відтак густіше й лункіше. Він почув і злякано обернувся, огорнувши мене тривожним, здивованим взором. Проте не засоромився. Не опускаючи скрипки, звільна рушив до мене і в очи його все більше напливало лагідности. Підійшов, мовчки нахилився і поцілував мене в плече. Я не встиг нічого промовити, бо музикант боржій повернувся і пішов геть. На місці, до якого він притулився лицем, мокрів слід сльози.
Так я споміг нещасливця скупим дарунком плеском долонь. Хоча хто знає, в чім скупість, а в чому щедрість?
Я в міру чулий чоловік, але той прояв подяки мене розчулив. І я подумав: служба людська в тім, аби славити своїм творенням Творця. А не в тому, щоб діло славило тебе. Інак твоє мистецтво руйнується в тобі і руйнує тебе.
А славлення те можна проголошувати навіть беззвучно.