Усе живе чекає від нас не стілько замилування, як уваги наших рук. І людина також: хоче не стілько поваги, як уваги.
Першовидження
Стрічав я різних людей у хвороті. Видів стійких в опорі болю, не зломлених муками і терплячих, красивих та гідних у смиренности, видів мовчазно-мужніх, навіть таких, що приймали страждання радісно, як святі. Всяких стрічав у хвороті Не стрічав лише серед них щасливих.
Усе живе чекає від нас не стілько замилування, як уваги наших рук. І людина також: хоче не стілько поваги, як уваги.
Першовидження
Стрічав я різних людей у хвороті. Видів стійких в опорі болю, не зломлених муками і терплячих, красивих та гідних у смиренности, видів мовчазно-мужніх, навіть таких, що приймали страждання радісно, як святі. Всяких стрічав у хвороті Не стрічав лише серед них щасливих.
Здоровля і віра дві головні свободи наші.
Заголовна моя молитва та, що заповідана римським вояком Пахомієм, що в пустельних скитах здобувся великої святости. Найсильніша молитва каяття і очищення: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Так до Вітця свого взивав і Син людський на граничній межі свого великого страждання.
Їда богів. Якось я жартома виповів у гурті:«Він так виглядає, ніби харчується їдою богів». І тут же мене взяли в розпити: «А що, направду є така їда?» Звісно, що є. Сей ряд починається з ягід, насіння всякого, меду, горіхів, яблук, зеленини, морської риби, городини, квасного молока, зерна грубого мелення
Місце сили. Такі місця ніби саме для тебе сотворені. Прийнятний для тебе обшар. Те місце підкажуть вода і воздух, які слід обирати по собі. Вода, що чистить тіло і кріпить кістки. Воздух, що свіжить легені і насичує серце. Земна вода вгадує воду нашого тіла і підсилює її по потребі. А небесний легіт має инше свічення і наповнення. Я впізнаю барви і доторки «свого» воздуха. Ба, більше: як кінь, що наосліп вибирає вірну тропу, моя нога вгадує каміння, на яке їй прилюбно ступити. Може, тому, що я обтер на своїх дорогах тьму-тьменну каменів? Звичне око показує хід ногам, і підошви втішені ступанням. Та все-таки головне не де живеш, навіть не те, як живеш, а «куди живеш».
Міра дороги починається з міри кроків.
У дорозі є все: і вежі, з яких відкривають нові напрями; і криниці, що напоять; і дерева, що підкріплять плодами; і лавчини для втомлених вісників
«Золоті слова, оцінюють іноді мої розмисли. Мудрі речі».
«Солодкі мої, для мене важніше, що слова сі веселі. Гумор дорожчий метал, ніж золото».
Істинна мудрість радісна.
Час для запитань і час для відповідей. Коли втямиш сю межу, все рідше будеш запитувати. Натомість пильніше й уважніше споглядатимеш образи світу і зчитуватимеш у них відповіді-відбиття великого Писаря. І будеш охранений великим наставництвом.
І зявиться першовидження життя.
Набачився я блискавиць. Наслухався громів. І перестав їх боятися.
Не те вражає, що засліплює. Не те провіщає, що голосно звучить.
У стражданні памятаймо, що се не болісна марниця. Се наше мале долучення до великих спасенних Страстей. Підпора нашими маленькими хрестами тяжкого Ісусового Хреста. На сій дорозі ми не самі. Навіть у немочах нам дано силу для служіння.
Страждання спасенне, якщо несемо його в терпінні й любови.
Не гнівайся! Сей припис має стояти перед твоїми очима, де б ти не ступив і куди б не повернувся. Впускаючи в себе гнів, рвемо нитки духовної підтримки. Коли щось таки спричинить злобу, позбудься її до заходу сонця.
Не сідай у гніві за стіл, не лягай у постелю, залиш гнів за порогом.
Страх долають лише мужністю. Знайди її у в своїй душі, розбуди, воскреси вона там є.
Науки просувають неуки. Вони не знають, що «се неможливо» і тому роблять нові відкриття.
Щоби не розчаровуватись, не треба зачаровуватись.
Читаю я не так вже й багато. Проте багато розмірковую над прочитаним. Викохав у собі звичку збирання доброго письма в мислені пуки, як зазвичай збираю трави. Як бджоли кладуть на воскову кригу щільники з медом, так я кладу на почуте, спостережене і прочитане стільники своїх образів.
Се є моїм творивним матеріалом, як для горничара глина.
«Чи все можна лікувати?» питають мене з тривожною делікатністю.
«Все, якщо Бог на способі».
Щоб тебе почули, говори тихо, коротко і домежово ясно.
Мої оповідки про птиць, про сих дрібних янголів, що єднають землю і небо, дуже любив слухати юнак Мирон. Файно розказувати таким. Бо тогди ти й сам наче збоку слухаєш себе. Пригадую, я захопився, вився словесами по древу в небо, а він слухав і мовчав. Лише при кінці перебив мене несподіваним запитанням: «А як ви гадаєте: птиці щасливі, коли співають?»
Мої оповідки про птиць, про сих дрібних янголів, що єднають землю і небо, дуже любив слухати юнак Мирон. Файно розказувати таким. Бо тогди ти й сам наче збоку слухаєш себе. Пригадую, я захопився, вився словесами по древу в небо, а він слухав і мовчав. Лише при кінці перебив мене несподіваним запитанням: «А як ви гадаєте: птиці щасливі, коли співають?»
Я замислився. «Може Але щасливіші ми, коли слухаємо їх спів. Для щастя потрібен слух. Осібний слух, аби його вчувати і приймати».
Доточую до мовленого ще й припомні слова одного старого садівничого з Поволжя: «Сади я саджаю для радости бджіл і птиць» За сказане мені кортіло обняти його, та застидався.
Не спадай лише на слова. Вчися промовляти очима, а слухати серцем. Словам довіряй тим, що, як кришталь, убрали в себе простоту, чистоту, ясність і твердість.
Печать земного служіння
В пережитті мені легше було, ніж загалу, може, тому, що я виконавець, а не суддя; учень, а не вчитель; слухач, а не промовець; захисник, а не нападник; шукач миру, а не борні; волі, а не служби; радости, а не слави; доріг просвітлення, а не бездоріжжя насолод. Я не пробивав нічиї броні, я кріпив свою. Від широких воріт вигод я збочував у тіснину проб і пізнання.
Сказати одним словом служив.
Не згромаджую знаків і памяток минулого життя. Се пожива радше для молі, ніж для памяти. Не люблю паперів з блідими рядами букв і чисел. Не люблю календарів і годинників. Се вигадані часові межі, загороди для душі подібно до того, як землю обплутують парканами. Небо ж не має меж і частоколів. Небо, в яке ми прямуємо
Сонце сходить і заходить лише раз на день. Якусь мить триває його привітання і прощання. Кілька змигів благодатної краси. І її не мож зупинити. Та й навіщо? Хіба варто зупиняти час, аби роздивитися, як працює механізм годинника?!
Люблю на базарах роздивлятися глиняну судину. Бо ми та ж глина, і теж чимось наповнені або порожні. Добрий глек дзвенить, шепоче нутром про підземні тайни і гріє долоню відблиском огню горничарської печі. Та не се головне пальці! Відбитки руки майстра. Може, з недогляду, а може, й зумисно залишено на посудині щербинку-вмятину. Як безмовний уклін із далини часу. Як печать чийогось земного служіння. У ній душа того, хто виліпив річ Пригадую, в дітвацтві ми любили залишати на піщаних обмілинах ріки сліди ніг. Відтак у тих теплих калабаньках розкошували дрібні рачки.
Залишаймо сліди свого поступу.
Прикрашай довкілля. Пораючи землю, пораєш свою душу.
В румунському Банаті прихистив мене дідо Стойка. Вельми скупий був на слово чоловік. Він і молитви мав геть короткі. Приміром, вечірня: «Поклади мене, Господи, камінцем, підніми перцем». При людях держався німаком, зате коло худоби язик його розплітався. Не раз я видів зі свого віконця, як дідо щось толкує псові і той розуміюче похитує головою. Або як вичитує козу, що столочила городець та винувато тупила очи. Другим разом довірливо щось шепоче на вухо коникові і відпускає його на пашу, і той іде в ті креси, куди велів йому старий, і повертається в означений час. Навіть драчливий когут смиренно завмирав, коли газда журив його за безлад у курячому стані Вражений тою дивницею, я запитав діда, як він добирає бесіду з худобою. Та я був людиною, а не животиною, і на мене Стойка не потратив много слів. Зронив лише скупо: «Блажен чоловік, іже й скоти милує»
Блажен і він у моїй памяти.
Не дано нам уздріти, коли косиця розкриється, коли гриб вигулькне з землі, коли з пилка завязується плід на дереві, коли з роси і води зроджується хмара в небі, коли спалахує прилюб між мужчиною і жінкою, коли дитина враз стає дорослою, коли людина знаходить Бога Тайни первісного зародження приховані для ока.
А зазвичай і для розуму.
Будучи вселюдним чоловіком, я навчений поважати всяку їду. І коли немає вибору й добору вживати будь-яку потраву і будь-де. Підкріпляючись при сім мудрим просторіччям: доброму чоловіку і сухар на здоровля.
«Належите до якоїсь організації?» вимагали від мене анкету.
«Так, належу до братства травяного, ягідного, деревного, вільного і миротворного»
«Що для ліків найкраще придатне?» довідуються, буває.
«Все придатне. Бо коли хворота посягнула на здорове, вся здорова природа повстає проти сього».
Лікувати слово невірне. Точніше буде поправляти. Поправляти те, що підупало, ослабло, надломилося. Себто підгоювати, підготовлювати до уздоровлення, що доконечно є Божою волею.
Що виболиш те знатимеш. Що вимолиш те матимеш.
«Важко бути не таким, як инші?»
«Я такий, як инші. Роблю те, що й усі, але чекаю від сього дещо инших результатів».
Коли мені тісно й неприютно на серці, я згадую, що в мене був Ліс. Був і лишається Ліс, котрий готовно прийме, поправить і погоїть.
Не поспішай. Ні в ході, ні в роботі, ні в їдженні, ні в диханні, ні в думанні, ні в мовленні. Дай воздуху свіжити слова і думки при розмові. Між вимовленими думками роби короткі паузи. Напруга емоції чи спокій тиші наситять їх, поглиблять.
Хто спішить той устигає, хто не спішить ще й постигає.
Очи провидіння
Дар провидництва. Його підозрюють у мене, маючи про се різні уявлення. Та я не називав би то даром, яким сподоблені праведники, наділені пророчим надихом. Моя спосібність набута й розвинута, перевагом у часі тривалого лісування. Там я мав достатньо часу і тиші, щоб спостерегти загадки розвитку живого світу. А світ увесь живий, і зріє за своїми поконами. У мене, завзятого читальника, не було там книг, і мало-помалу став я читати книгу живої натури кору дерев, круги на пнях, рисунки листя, трав і пелюстин, розписи звіриної сириці і рибячої луски, зміїної шкіри і пташиних крил, комашиних перетинок і панцирів раків Приглядався до плеса води і неймовірних обрисів каміння, до слідів на землі і до порядку гнізд, кубел та нір. Аж доки не врозумів, що се відкрите письмо. Письмо, яке не дає жодна з книг паперових.