дитина розумієте маленьке вона ж
Тут зявився той другий чоловік, удвох вони таки силоміць затягли Каленика в машину й затраснули двері, а самі піднялися у верхню частину «тарілки».
Почулося легке гудіння, апарат запульсував. Раптом я вжахнувся верхня його частина почала плавно відокремлюватися від нижньої. Чоловіки за пультом поводили себе цілком спокійно. Може, не помітили? Я зірвався на ноги і хотів кинутися до машини, щоб якось повідомити про аварію, та один з чоловіків у цей час нахилився й подивився вниз, потім повернувся до напарника і кивнув йому. Той у відповідь усміхнувся. Видно, все йшло за планом.
За яким?
Верхня «тарілка» набирала висоту, й коли вже піднялася над долиною і над деревами, що росли на гребені, а шум двигунів улігся, я почув стукіт і галас, які лунали з нижньої «тарілки». Там стукали у двері, намагалися їх вибити. Але даремно. І тоді я зрозумів їх обдурено! Але перш ніж я встиг подумати, чим зможу допомогти цим нещасним, пролунав вибух літаюча тарілка, що залишалася на землі, спалахнула сліпучим полумям і вмить розлетілася на друзки. Коли мене шпурнуло в кущі, я встиг лише затулити руками голову
Я пролежав кільканадцять хвилин в суцільному очамрінні. Коли врешті підвівся гнітюча темрява панувала в долині. І мертва тиша. Високо в небі пульсувала зірка.
Годі тут було щось роздивитися. Покректуючи, я рушив додому, шпортаючись на камінні й уламках залізяччя.
На щастя, Христя вже спала і мені не вдалося перелякати її на смерть своїм жахливим виглядом. Я був весь перемащений землею, мохом, якоюсь слиззю і кровю. Кров була заяча. Тремтячими руками я все поскидав із себе і заліз під душ. Тепла вода повернула мене до свідомості.
Наступного дня на світанку я вийшов покрадьки з хати і подався в долину. Обсмалене галуззя кущів, чорна папороть і безліч розтрощеного залізяччя. А поміж того всього кров і мертві зайці. Понівечені скривавлені тільця.
Каленик лежав скулений, обличчям в камінні. Я перевернув його горілиць і побачив засклілі розкриті навстіж очі, в яких застигло здивування й розпач. Від лівого передпліччя через усі груди темніла червона розсічина.
Я сів поруч і притяг до себе наплічника. Що завгодно можна було сподіватися там побачити, аж до канапки з ковбасою. А проте він був напханий білими пакетиками, котрі враз захрумтіли під пальцями. Каленик віз на батьківщину насіння: мальви, чорнобривці, барвінок, соняшник, калина На самому споді намацав книгу. Потріпаний, зачитаний «Кобзар» розкрився у моїх руках, з нього випало кілька родинних фотокарток і картка паперу. З перших же слів стало зрозуміло, на що я натрапив, це було розшифрування сигналів, які надходили з космосу.
Повідомлення 1. Експедиція ТІ-НА-ТІ 1918. Ви, як заплановано, набрали вигляду місцевих мешканців. Через помилку перетворилися в чотириногих гризунів. Апарат знищено під час сутички. Чекаємо підтвердження.
Повідомлення 2. З членів експедиції 1918 року уже всі вимерли, окрім однієї особи, яка залишилася у своєму первісному стані. Решта народилися вже після аварії. Всього вас 800850. Всі ви бажаєте повернутися на батьківщину. Чекаємо підтвердження.
Повідомлення 3. На ваше прохання поселитися в околицях Ніди відповідаємо: цього міста вже немає. Назвіть іншу місцевість.
Повідомлення 4. Гардія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.
Повідомлення 5. Пеліфія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.
Нижче назви ще кількох міст, які відмовилися прийняти переселенців. Все це скидалося на поганий жарт. Очевидно, їхні земляки лише зволікали, поки йшли гарячі дебати, чи варто взагалі приймати переселенців. Що їх могло стримувати?
Минуло близько семи десятків років час, за який життя на їхній планеті могло докорінно змінитися і, судячи з усього, не на краще. А тому ледве чи бажаними були б носії іншої культури, адже виховували їх батьки, котрі ще памятали ліпші часи. Просячи назвати щоразу іншу місцевість, водночас екзаменували: наскільки добре знають майбутні репатріанти свою батьківщину.
Мої думки були перервані тоненьким квилінням. Я роззирнувся на камінчику скулилося мале зайченя. Воно тремтіло й дивилося на мене так, як дивляться на єдину істоту, яка тобі близька, цей погляд був таким людським і жалібним, що клубок підкотився до горла, і я аж зуби зціпив, щоб не розревітися. Мене охопила неймовірна лють, я задер голову в небо, але воно було чисте й холодне.
Мої думки були перервані тоненьким квилінням. Я роззирнувся на камінчику скулилося мале зайченя. Воно тремтіло й дивилося на мене так, як дивляться на єдину істоту, яка тобі близька, цей погляд був таким людським і жалібним, що клубок підкотився до горла, і я аж зуби зціпив, щоб не розревітися. Мене охопила неймовірна лють, я задер голову в небо, але воно було чисте й холодне.
Так ось чого метався той заєць. Ні, мабуть, зайчиха. Шукала дитину. Каленик намагався пояснити, що відлітати не можна, бо загубилася дитина. Але ті не зрозуміли. Як виявилося, на щастя.
Біліли розсипані пакети мальви, соняшник, калина
Я зібрав їх і поскладав у наплічник.
Все.
Що я можу ще зробити?
Зайченя довірливо пішло до мене на руки, його тепле налякане тільце пригорнулося до мене. Я підібрав наплічника і покинув долину.
Вже прокинулись хутори, і коли я вийшов нагору, то почув кукурікання півнів, валування собак та чмихання моторів.
Восьма година. Все спокійно.
Ця долина настільки глибока і віддалена від хуторів, що ні вибуху, ні сліпучого спалаху вогню ніхто й не помітив. Чорна широка вирва залишилась на місці, де стояла літаюча тарілка, а її розметані рештки згоріли дощенту.
Хто повірить у мою розповідь?
Каленикові записки для всіх інших це лише здивачілість старої людини.
Єдиний, крім мене, свідок трагедії маленький сіренький клубочок, який не заговорить ніколи. Він тулиться до моїх грудей і час од часу зазирає в очі. Гадає, мабуть, що я із тих, хто здатен обстояти правду або принаймні від неї не відступитися.
Але я не такий.
Я звичайний.
Що сталося?!
Вона злякана моїм виглядом.
Там у долині Каленик підірвався на міні.
Що?! Коли?!
Вночі, напевно. Піди до них скажи
Боже мій!
Христя на ходу вбирає куртку і вибігає з хати. Я втомлено падаю на ослін, не випускаючи з рук зайченяти.
Тату! Тату! Ти приніс мені зайчика?!
Андрійко скаче від радощів, я не втримуюсь і крізь сльози всміхаюсь.
Ой! Це той самий зайчик!
Він бере його на руки, цілує і пестить.
Тату, а можна з ним гратися?
Можна.
А камінчиками можна?
Можна.
А мама забрала і сказала, що не можна.
Зараз тобі дам.
Відчиняю шафу і висипаю на підлогу ті камінці.
Мама казала, що вони дуже-дуже дорогі, що за них можна машину купити.
Мама пожартувала. За них нічого не можна купити. Це звичайні камінчики. Грайся.
А якщо я загублю?
Губи. Це звичайні камінчики. За них і шклянки соняхів не купиш.
1984
Беатріче: сутінки, холод
Стара Беатріче натягає ковдру на очі й теплим подихом зігріває себе.
Стара Беатріче намагається заснути і сном втамувати голод.
Вона також думає про річку, береги якої вкриті зеленими лозами, а на лозах птахи і мушки барвисті, Беатріче пливе в голубому човні, пливе течією ріки і радіє ранковому сонцю, легенький туман клубочиться над водою, і тіло її таке ж легеньке, таке викохане й випещене, і кожен рух її се помах крила пташиного
Тільки уява її на цьому й закінчується, на більше вона не здатна, всеньке своє життя пробує вона дізнатися: а що далі? і ніколи це їй не вдається. Залишається вона в тому човні на віки-вічні серед зелених лоз, серед пташок, сама наче пташка
Та це ще не сон, це звичайна дрімота. І знову вона скулюється від холоду, і голодний живіт її втягує в себе ковдру, втягує кімнату, цілий будинок разом зі скрипучим флюгером на вершечку.
ах як хочеться мені їсти
ах як хочеться мені тепла
ах чому я така стара не потрібна нікому.
Місяць у вікні, стогне самотній лис,
я затуляю вікно: твій палець по шибі гуляв тут колись,
опівночі я затуляю вікно,
на підвіконні вмирає бджола,
сюрчить трава, і кумкає озерце на пустирі,
я затуляю серце прозорим крилом бджоли,
чую ПОВЗЕ ДО МЕНЕ КРІЗЬ СТІНИ САМОТНІЙ ПОРАНЕНИЙ ЛИС.
Сад з головою, повною птахів, глибоко вдихає і видихає нічне повітря. Над деревами і дахами пливе дощ і думає собі чи піти йому вниз, чи не піти
Беатріче вилазить з постелі, суне до шафи і порпається в шматті. Знаходить бавовняну хустку з безліччю дір і обвязує нею крижі. Знову лягає в ліжко. Під ковдрою задирає сорочку і чухає стегно, а воно ще дужче свербить, і пальці ковзають по спітнілій гарячій шкірі. Нарешті стегно заспокоюється.
Завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра завтра
Беатріче вилазить з постелі, суне до шафи і порпається в шматті. Знаходить бавовняну хустку з безліччю дір і обвязує нею крижі. Знову лягає в ліжко. Під ковдрою задирає сорочку і чухає стегно, а воно ще дужче свербить, і пальці ковзають по спітнілій гарячій шкірі. Нарешті стегно заспокоюється.
Завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра завтра
Багато років тому вона зводила з розуму своїх коханців. Молодий Дж. М. сконав-таки на ній, на її тілі, знемігши від надміру любові. Спочатку Беатріче помітила в куточку його вуст тонесеньку цівочку крові. Кров витекла на підборіддя і капнула їй на шию, але він так розшаленів, що зовсім перестав бачити під собою жінку, чути її крик. Раптом побачив перегони його здоганяють, він мчить щодуху, кінь сопе, і клапті піни розлітаються на боки, втечу, втечу, втечу
Тоді йому з вуст цілий потік крові. Вуста перетворилися у велику червону троянду втечу втечу втечу втечу втечу втечу втечу?
Я зводила і розводила ноги, усе своє життя тільки те й робила
А потім усе те згасло, і вже років зо двадцять вона живе спогадами, інколи проведе рукою по животу, натисне пальцями там, тут нічого не чує, натисне сильніше там, тут нічого не чує, тихенько плаче, пальці біля ніздрів запах гострий, пальці поверх ковдри запах дощу, пальці на стелі запах павуків.
Зводила ноги, розводила Впускала в себе місяця, випускала
Дощ подумав: десь далі впаду. Сад подумав: заснути, чи що? Озеро кумкало, кумкало, трава сюрчала-сюрчала
завтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтра