Підійшли чиїсь босі ноги до дверей. Двері насторожились, настороження передалося стінам, стеля вигнулась.
Хто там? Так пізно. Беатріче хоче спати.
завтрапомиюсязавтрапомиюся трапоми ми
Впаду не тут, впаду зовсім-зовсім далеко, думав дощ, я не можу падати там, де повертаються спогади.
Беатріче, відчини!
Чий це голос? Може, це двері? Може, підлога?
Беатріче, відчини!
Вона зірвалася з ліжка, якась чародійна сила підхопила її, кинула до дверей, двері рип.
Хто?
Але чому вона питається вона ж знає, хто це. Перед нею сивий згорблений чоловік, він пройшов далеку дорогу, і одяг його зотлів, а ребра випинаються, наче штахети
цілий ряд штахет за парканом город
на городі мак і паслін висока конопля і маленька
Беатріче присідає до землі, ховається чийсь голос:
Беатріче! Беатріче!
Що? питає вона.
Беатріче, каже голос, я прийшов до тебе.
Ах, я бачу-бачу, ти прийшов до мене такий втомлений, ти прийшов до мене, такої втомленої Ти знайшов мене через багато років, як знаходять давно загублені речі, про які вже почали забувати, тільки це даремно, камінь не випливе з дна на поверхню, камінь обростає мохом, стає слизьким, чоловік, переходячи ріку, стане на камінь і послизнеться, набере в рот води захлинеться, попливе його тіло за водою, камінь заплаче, камінь не хотів так жартувати, камінь заплаче чекаміньзаплаче
Беатріче, Беатріче, я йшов до тебе багато років. Дивися одежа моя зотліла, ноги мої порепали, вуста мої висохли, очі мої запалися, очі мої зчорніли, очі мої горопашні
Ні, ні, ти помер! Ти помер так давно, що я вже й забула. Ти не міг повернутися. Ти лише тінь, яка чомусь рухається сама по собі.
Беатріче, засвіти і побачиш я не тінь!
Беатріче запалює свічку.
Так, ти не тінь. Але ж ти вмер. Вмер давно.
Хіба? Я вже не памятаю цього. А ти ти мої вірші памятаєш?
Так.
Розкажи хоч один
«До мене прилинь, Беатріче моя»
Все її тіло гойдається, свічка гойдається, і кімната гойдається.
«До мене прилинь, Беатріче моя»
Тоді він рятує її:
«Де маки цвітуть і птахи співають»
І їй так ніяково, їй здається, що це вже не вона, бо тая Беатріче, якій присвячено стільки сонетів, померла в один день із їхнім творцем, їй хочеться казати йому щось таке лагідне і тепле, але вона не може відшукати слів.
Ти повернувся? питає вона, бо нічого іншого не спадає на думку.
Я повернувся до тебе, тільки до тебе.
Звичайно, я вже не та. Ти міг повернутися лише до мене, а не до поезії, бо в мені вже немає поезії. Подивися на мене я вже не крию в собі нічого таємничого, я вже стала такою звичайною і непомітною, як і оце от крісло, на яке ти сів, як оцей от стіл, на який ти поклав свою руку. І до того ж я відчуваю голод і мені зимно.
Тоді він виймає з-за пазухи засохлий хліб і подає їй:
Бери. Коли я до тебе йшов, мені подавали милостиню. Я не відмовлявся, я не хотів їх образити.
Беатріче гризе хліб, а може, свою старість, неміч свою
А він розламує костура, трощить свої деревяні мешти і розпалює вогонь. Полумя потріскує, облизується і вихлюпує по краплині тепло.
О Беатріче, там, в небутті, я думав про тебе. Шукав у своїх віршах правди. Ти кажеш, що вже нема в тобі нічого таємничого Але це не так. Для мене ти така ж таємнича, як і раніш. Адже я ніколи тебе не бачив оголеною. Не цілував. Я любив тебе, але не торкався. Ти оголювала своє тіло перед стількома Тільки я, я один тебе не бачив. Я згадував свої вірші і бачив, що обманював сам себе. Я ліпив твій образ з уяви. У моїх віршах про тебе є все, і тільки тебе нема. Тоді я зрозумів, що мушу тебе побачити всю, яка ти є, і поставити все на свої місця. І тому я повернувся. Пройшов далеку дорогу, щоби уздріти твоє тіло
Беатріче жахається, кришки хліба сиплються їй з губ, руки тремтять, вона затуляє вуста, щоб не скрикнути.
ДЕСЬ ДАЛЕКО-ДАЛЕКО, КУДИ ВЖЕ НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ СПОГАДИ, ПАДАЄ ДОЩ
Ні-ні, як ти посмів?!
завтрапомиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся
Кум-кум озерце, сюр-сюр трава.
завтра завтра завтра порубаю стола порубаю крісло
завтра завтра завтра нагрію води помиюся
Беатріче, я пройшов таку дорогу, я весь зотлів, я весь як збитий в купу порох. Вітер дмухне я розвіюся.
Знову свербить стегно, ах як воно свербить, спітніле, слизьке стегно, станеш на нього послизнешся, вода заллє рот захлинешся
В РОТІ РОЗКВІТНЕ СКЛЯНА ТРОЯНДА
Рожевий човен посеред води, і я в човні. Лози над берегом. Птахи. ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ ЯКА Я ПРЕКРАСНА, ЯКА Я ХУПАВА! Там, де маки цвітуть, там, де птахи співають. ТІЛО МОЄ МОВ СОНЦЕ ОЧІ ЗАСЛІПЛЮЄ. Молодий Дж. від надміру любові такі шалені перегони втечу втечу втечу
Беатріче, зжалься наді мною!
Господи! Як ти можеш таке просити! Як ти смієш?
Беатріче, я не бачив твого тіла, я не бачив його ніколи. Дай провести по ньому рукою і цілувати там, де проведу рукою!
Змилуйся! Як ти можеш? Я не дозволяю просити в мене таке. Минуло стільки років. Давно вже ніхто не бачив мого тіла, навіть дзеркало.
Ах, як я покажу йому себе? Я стара і така страшна. Шкіра моя зморщилася, вся в пухирцях. Куди позникали золотаві волосинки, що її вкривали? Вони посіріли і посмутніли колір мого тіла став білий-білий, наче папір такий неприємний колір ноги вкрилися бридкими синіми жилками
Беатріче, ти не проженеш мене, ти пожалієш мене.
Звідки тобі відомо, чи я пожалію тебе? Ти гадаєш, я плакала, коли конав молодий Дж.? Або коли вмирав мій чоловік? Ні, я не плакала
Не наговорюй на себе, Беатріче. Все це неправда. Я бачив, як загинув молодий Дж. М. Його було убито!
Неправда! Він помер у моїх обіймах!
І ти ридала за своїм чоловіком і губи свої кусала!
Неправда! Я його ненавиділа!
Ха-ха-ха-ха! він сміявся.
Іди геть! Я не хочу тебе слухати! Іди геть!
Беатріче, схаменись!
Вона розмахувала руками, вона метнулась до дверей, і раптом сорочка її зачепилася за щось, і благеньке полотно розірвалося і сповзло з неї, і блиснуло її тіло, наче стилет.
А-а-а! закричала в розпачі.
а він розкритими від подиву очима пив її тіло молоде помаранчеве тіло, ще ніким не надкушене, таке гладеньке, мов алебастр, таке солодке і таке палюче.
Це не я! Не я! кричала вона від жаху. Я стара і мерзенна! Це не моє тіло! Хто мене підмінив?
А він:
О ні, це ти, це ти я знаю! Такою тебе я бачив у снах! Ти така, як я хотів!
Не дивись на мене! Заради всього святого не дивись! Це не я! Це жарти диявола! Моє тіло заповзло салом, воно побіліло і обвисло! Це все диявол!
Але він уже стояв на колінах, і обмацував її руками, і шепотів молитву чи вірші свої, вона вже не чула, раптом голова пішла обертом, і повалилась вона додолу, все ще не розуміючи, як її старе і плюгаве тіло раптом омолодилося.
ні-ні, я не хочу починати все спочатку
молоде тіло молодий Дж
молодий чоловік знову ці вірші
Іди геть, дияволе, Я
Іди геть, дияволе, НЕ ХОЧУ
Іди геть, дияволе, ОМОЛОДЖУВАТИСЬ
Іди геть, дияволе,
І ДО ТОГО Ж Я РОЗУМІЮ: ВСЕ ЦЕ ДИЯВОЛ! Іди геть, дияволе, твої жарти надто жорстокі
Дощ повертався назад і, коли пролітав над її дахом, подумав: мабуть, впаду я тут А сад відповів: падай-падай, сюди вже нема дороги для спогадів
1976
Літопис від равлика
Вітер війнув сильніше, і плесо вкрилося ряботинням. Десь зникли холодні вітражі дерев, неба, за мить вони знову зявляються. В куделі хмар, у кронах верб миготіли рибки, пуголовки.
Ось і моє відображення у воді. Який у мене драглистий вигляд! По щоках пливуть окуляри, я намагаюся їх зупинити, проте вони течуть, просочуються крізь пальці і хляп-хляп у воду: круги побігли, бігли далі знову спокійно. Тільки батько випростав руку і:
Там там
Рука вказує на воду (на обличчі сірий знак страху) він більше нічого не каже, раптово повертається і швидким кроком простує додому. Я хочу його наздогнати, щось лагідне таке прошелестіти (наприклад:), але якась сила змушує мене вклякнути коло води і пильно вдивлятися в глибінь. Тепер і я відчуваю той загадковий страх, що опанував мого батька.
Раніше я говорив: «в куделі хмар, у кронах верб миготіли рибки, пуголовки», але тепер я зрозумів, це все виглядає далеко не так спокійно ці рибки, пуголовки, тритони й жучки не просто миготять, а виконують якесь завдання, бо рухи їхні чіткі й синхронні. Кілька пуголовків непорушно завмерли при самім березі й стежать за мною. В мені спалахує гнів, якого й досі ще не можу поясните для себе, настільки він несподіваний і безглуздий. Отже, виламую лозу і намагаюся тих пуголовків розігнати. Раптом дивна сила вириває з руки прут, і він зникає під водою. Я сам ледве встигаю ухопитися за кущ, інакше полетів би сторч головою з берега. Лють заволоділа мною, штовхаючи на ще безглуздіші вчинки: збираю камінці і шпурляю ними. Враз ті самі камінці летять у мене з води, рятуюся втечею, вони мене бють по спині, по голові
Не знаю, чи справді відчуваю позаду сміх, чи це мені тільки здалося.
Батько зачинився в себе в кімнаті, цілий день не зявляється. Надвечір мама пішла до сусідки, і ми можемо перекинутися кількома словами. Батько насуплений, руки за спиною, плечі опущені.
?
Але я не розчув.
Ти бачив? Бачив? повторює він.
Так. Я виламав лозину і пробував їх розігнати, але щось мені вирвало її з рук потім кидав камінцями, а ті верталися в мене
Ти надто нерозсудливий.
Бо мені невідомо нічого.
Я вже кілька ночей бачу один сон: вода виходить з берегів, і риби, пуголовки, жаби, водяні жуки і тритони вриваються в наші будинки, захоплюють їх, нас топлять, наче кошенят, і вся земля тоді починає належати їм.
То ти навмисне повів мене до ріки?
Я знав, що ти словам не повіриш. Тепер ти переконався, які вони дужі?
А якщо їх закидати динамітом?
Буде те саме, що й з камінцями. Пальці його нервово бгають обрус. Але я спробую з ними домовитись, каже він, покусуючи губи.
Про ненапад?
Можливо.
Чи про союзництво?
М-м
Невже ти станеш одним з них?
З ними заодно також равлики.
Ще ліпше!
Я знаю, що ти мене осудиш, але зрозумій (голос його тремтить, обривається тут-там, тихне) інакше не можна (затихає) ми не маємо сили
Батько перевдягся в новий костюм і пішов на річку.
Вже вечоріло, і той самий вітер, що гуляв уранці над водою, грався тепер фіранками й шторами, жмут сухого листя кинув у кімнату. Зашурхотіло Я хочу захистити себе від нього, від його подувів, але відчуваю, що гублю тіло, і воно стає мені чужим і далеким. Бачу себе збоку ось стою такий безпорадний і стежу за батьком, що вертається з річки, вертається розхристаний, мокрий, хода його втомлена, і весь він як жмуток осінньої зжовклої трави. Стою я і не я. І вже розумію, що батько несе лиху вість, але втішаю себе надією, що він її виголосить тому другому «я», а не мені, бо я вже відділився від себе і принишк за шторою.