О, з мене ще той філософ! Мені б у міністерстві якомусь попрацювати. Хоча б тиждень. А так пропадає талант. Живу без мети, я тут зайвий. Оно скільки довкола роботи, а я стою як пень
Ось іще понесли когось. Цей уже не бешкетує, а плаче. Ну, плач, звичайно, очищає і таке інше. А взагалі, кожен повинен мати своє місце.
Дорогу! Що повилазило? Не бачите несемо? Теж мені роззява! Ану щезни!
Зараз-зараз, пробачте
Хто це стоїть під стіною? Він стоїть непорушно і дивиться. Він в окулярах, з книгою під пахвою. Напевно, розумніший за всіх.
Скажіть, будь ласка
О, він повернув голову.
Ну?
Скажіть, а що таке порядок?
Він дивиться на мене презирливо. Дивиться хвилину, другу. Бере книгу й гортає. Яка велика ця книга! Він дуже і дуже розумний, коли читає такі великі книги. Нарешті закриває її й каже:
Ну, гаразд, я і без книги
Ах, який він розумний! Без книги!
Порядок? Що таке порядок?
Еге, скажіть мені, що таке порядок.
Порядок це все!
О-о Який же він тямущий! Оце так відрубав! Ах ти, боже мій, я б ніколи до цього не додумався.
В нашому величезному будинку постійно кипить робота. Яким же терплячим треба бути, щоб миритися з моєю присутністю! Все це триває вже стільки часу, що вони мене помічають лише тоді, коли я їм перепиню дорогу. Виходить, що я, аби якось виправдати своє існування, змушений їм заважати. Тоді й вони, і я переконуємося, що я таки є. Хоча насправді мене вже давно нема.
Дорогу!
Ні, я таки хам. Доки можна терпіти моє знущання? Може, попросити вибачення? І щоб якесь місце виділили. Яке-будь, аби знав, що воно моє, що ніхто не займе його.
Пане! Добродію! Ви такі розумні Ви без книги таке таке сказали що
Зникни! Обрид!.. процідив крізь зуби і блиснув очима.
Ні-ні, я таки неможлива людина. Всюди пхаюся, всім надокучаю. А з шафи, яку виносять попри мене, лунає дитячий плач Що за дитина там? Чия вона? Якою мовою плаче?
Ось відкрите вікно На якому я поверсі? Двадцять четвертий чи двадцять пятий Він сказав: зникни зникни зникни
Для кого відкрито це вікно? Кого воно чекає? Чи не мене?
Повинен вступитися, щоби більше нікому не мозолити очі, не цікавитися цими шафами, що забиті людьми, як лахами Я мушу щезнути Ось я перехиляюся через підвіконня перехиляюся, перехиляюся ах, як легко, як радісно летіти вниз я ніколи ще не літав лет униз це насправді лет угору я янгол я сірий янгол буденний янгол янгол для всіх вітайте мене одне лише бентежить це те, що їм доведеться тіло розбите моє прибирати краще було втопитися в рі
1974
Жити в паперах
Чи можете ви уявити пустище, геть усе засипане пожмаканими паперами? Що це за пустище, де самі папери? І чи пустище взагалі? Так, можливо, це вже й не пустище, якщо тут стільки паперу, а головне, паперу списаного й задрукованого дуже мудрими словами, але слів тих нам уже не розібрати змили їх дощі, вирвали їх вітри, розвіяли в просторі, вилизали сніги скуйовджені пси місяця Але хоча б шелест, шелест паперового моря можете собі уявити? І то саме зараз, коли світло мигтить і перебігає туди-сюди, мовби вишукує когось І ще розривання газети, шматування газети хтось люто рве її і зітхає. А світло увесь час шарпається, смикається, начеб там угорі йшла боротьба за ліхтар
І коли заявляються два худих горбані в капелюхах і чорних фраках, під якими нема ані сорочок, ані камізельок, зате бовтаються чорні краватки, то ви спочатку їх і не помічаєте, бо шматування газети таке голосне, що перекриває шелест їхніх обережних кроків. Вони бредуть по коліна в паперах, високо підносячи ноги, часом ледве втримують рівновагу і, розкинувши руки, час від часу завмирають на одній нозі.
Ну, де ми тут сховаємось? І чого ми сюди забрели?
Це я б тебе мав запитати, чого ми сюди забрели, але не питаю з вихованості. Бо це ж ти мене сюди якогось чорта запровадив. А я наперед казав, що тут ми не сховаємось, це не та місцина, на яку можна розраховувати.
Не та не та Я від самого початку тобі не довіряв. Аж тепер ти себе проявив. Досить мені було помилитися, а ти вже бурчиш.
Хто бурчить? Дурний. Я лиш кажу, що ти мене заволік сюди зовсім необдумано.
От-от Занадто я довіряв тобі.
Це просто безглуздо, аби двоє самотніх людей не довіряли одне одному, опинившись у повній ізоляції.
Нічого собі повна ізоляція. Кожної хвилі нас можуть оточити і забрати в полон. І там ти покажеш ще раз свою підлу суть.
Боже мій. Отак ні сіло ні впало мене принижують на твоїх очах!
До кого ти звертаєшся?
До Бога.
А чому дивишся в небо?
А ніби куди я маю дивитися? Він же там!
Ти впевнений? Уяви собі, якби ти був Богом, то чи не було б тобі зручніше спостерігати за людьми, лежачи горілиць на канапі, а над тобою вгорі весь людський мурашник, мов на долоні? Аніж лежати на животі, звісивши голову з хмари так, що аж кров у голову приливає
І справді На канапі лежати зручніше. Тоді виходить, що коли ми до нього звертаємось, то треба дивитися собі під ноги?
Виходить, що так. До речі, звертаючи молитву донизу, будеш стояти у набагато покірливішій поставі, аніж задерти голову й випнувши груди
Ага і справді
Проте можеш мене й не слухати. Просто це мій Бог звик лежати на канапі, а твій цілком можливо на животі.
Не займайся блюзнірством! Як можна таке говорити?
Перед очима небезпеки не зашкодить потренувати нерви.
У мене вони й так напружені до краю. Якщо ми не врятуємось, нас чекатиме щось страшне.
Не думаю Найбільше, що може статися це повиймають наші скелети і виставлять у музеї.
Ну й дурний же ти як як надувний телевізор. Кому наші кривулі потрібні?
А їх випрямлять! Ще й як випрямлять!
Особливо твій.
Що ти маєш до мого скелета? Він не кривіший за твого! Чи ми приперлися сюди, щоб сперечатися про наші скелети?
Пустище колись було куди меншим, навіть зовсім маленьким, але поступово росло і росло в міру збільшення різного паперу. Особливо на розміри пустища вплинула поява паперових грошей, що насунули сюди, наче дюни, змітаючи всі інші папери зі свого шляху. Ці гроші принесли з собою якийсь незвичний шерех, у чому вчувалася владність і пиха, навіть вітер не кидався на них з таким завзяттям, як на всі інші папери, а навпаки ставав покірним і зовсім свійським, мовби вислужуючись задля великої нагороди, якою могли його прибульці обдарувати, а саме дозволити пестити себе, гратися їхнім шелестом, хрумкотіти й шурхати, шемрати і шовгати
Я хочу сховатися! А тут нема де! Чого ти мене сюди привів?
Бо я думав це єдине місце для схову Колись давно, ще в дитинстві паперу тут було стільки, що з головою Територія, щоправда, не була аж така велика як тепер, але паперу, паперу, паперу!.. Боже мій! Ми тут гралися в піжмурки. Весело було Особливо, коли когось із нас так і не вдавалося відшукати. Лише з моїх друзів дитинства пропало безвісти семеро. Може, вони й досі десь тут блукають, а може, повмирали в голоду і розпуки Еге було, як забредеш у цей папір гай-гай аж страх проймає, здається, що ніколи ти з нього не випірнеш. А як він шелестів!.. О! Слухай! Та хіба це шелест? От колись був шелест! Такий, що його й не перекричиш і не перепищиш. Аж у голові гуло, і здавалося, що ти вже й сам яка паперяка і на тобі казна-що понаписувано Бувало заляжемо в ці папери та й ну вичитувати всячину! А траплялося тут чимало інтересного. Тут же й листи різні валяються, а чужі листи знаєш як цікаво читати? Я аж весь тремчу, коли беру в руки чужого листа, в мене починається оргазм, я просто конав від насолоди. В одному листі жінка, що втекла від чоловіка, пише йому «Прожила я з тобою усе життя, як задниця в трусах ні світла, ні воздуху». Га? Як тобі? Це ж геній писав! Заміни одне слово і прах! Ну от хоча б це «воздуху» заміни на «повітря». Замінив?
Ну
Єрунда вийшла, правда?
М-м-м
Ото ж бо й воно. А одне я слово все ж таки замінив. Вгадай, яке?
Чорт його зна
«Задниця». Там було інше. Там було на «же». Але я подумав, що то звучатиме вульгарно. А знову ж таки візьми наше національне на «де» і зовсім не той аромат, не той тембр Ловиш? Ну, ще там у тих паперах море всіляких довідок, заяв, прохань, клопотань, квитанцій Оце була література! Читаєш, мов який роман. Особливо, коли те все дбайливо підшите, щоб по порядку. Колись любили порядок. Колись кожна людина мала свою папку. Тобто не вона мала, а мали на неї. Десь та папка лежала собі спокійно серед інших папок, пилюкою припадала, але людина твердо знала, що доки вона живе, доти і та папка лежить. Приємно, чорт забирай, жити було. Часом тричі подумаєш, доки щось ляпнеш. А тепер ось вони, під ногами, всі наші папочки, все наше життя, всі наші терпіння, насолоди, втіхи, зітхання Все тут дощем прибите Колись мене навіть страшно цікавило, а що ж там нашкрябано у тих папочках, які мудрощі такі, що їх треба було в таємниці вберігати А ще хто ж описував моє життя, кожен мій крок, моє слово А тепер, коли все це на смітнику, інтерес відразу й пропав.
Значить, тут, якби попорпатися, то знайти б можна хто на кого теє
доноси писав? Аякже! Все тут лежить, дослідника свого чекає.
Чого ж вони чого вони так
Що таке? Чому ти зблід?
взяли та й викинули ні, щоб спалити викинули отаке на смітник а скільки ж праці пішло
І що воно тебе турбує. Мене от аніскілечки не хвилює. Хай гниє. Кому треба, піде та й випорпає А ще як старі гроші відмінили ого-го, скільки сюди вантажівок поперло з грошвою! Так і сипали, так і сипали, а вітер же все згрібав і котив, котив, наче хвилі в степу Красота!
Пустище й справді обміліло, намоклі папери гнили й збивалися з землею, нових паперів давно вже не завозили і, здавалося, мине трохи часу й усе це перетвориться на просторе болото, в глибині якого триватимуть якісь таємні хімічні процеси, випродуковуючи задушливі гази смороду.
Але послухай зі мною було таке на заводі пропав якийсь прилад не памятаю який одним словом міліціонери прийшли під цим приводом до мене а я жив тоді в гуртожитку прийшли і так між іншим книжки переглянули і знайшли
Знайшли? Що ти не кажеш? Ні, не повірю!
А от знайшли дві отакі книжки то ще мого діда мовляв, антирадянські
Що? В тебе? Антирадянські?
Це вони так сказали а насправді ці книжки видані ще тоді, коли ніякою радянщиною й не пахло Забрали вони ті книжки а за пару днів мене викликали в кабінет парторга там сидів якийсь у цивільному от він і повів зі мною бесіду спочатку про ті книжечки і що за такі речі я ого-го як загримлю, бо ж давав їх читати, а це вже поширення ворожої літератури, пропаганда антирадянщини я перелякався смерть як Боже мій, кажу, та я ж нічого такого та я в житті ніколи, щоб Е ні, каже він провина твоя доведена, підсудне діло три роки найменше А я ж молодий ще був, перелякався, навіть сльозу пустив, думаю, пожаліє. Кажу Простіть! Не буду більше! А книжечки ці заберіть! Щоб я їх не бачив Тільки простіть, бо це ж я по простоті душевній