Я вирішив забути все, чого навчився. Сьогодні вдень ми зі своїми палицями йшли, милуючись світом довкола, із радістю відзначаючи, як наші тіла рухаються й зберігають досконалу рівновагу. А якщо я захочу робити гімнастику замість утішатися «медитацією в русі», то звернуся до фахівців. А поки що я задоволений своєю «нордичною ходою», розслабленою, інстинктивною, навіть якщо я не втрачу сорок шість відсотків калорій.
Не знаю, звідки в людини манія підпорядковувати все правилам.
Бутерброд, який упав маслом угору
Ми воліємо вірити в знаменитий «закон Мерфі»: усе, що ми робимо, завжди закінчується погано. Жан Клод Карєр розповідає про це цікаву історію.
Один чоловік бездумно готувався випити свою вранішню каву. Несподівано бутерброд, який він щойно намастив маслом, упав на підлогу.
Яким же був його подив, коли, подивившись униз, він побачив, що та сторона хліба, яку він щойно намастив маслом, обернута вгору! Чоловікові здалося, що він бачить чудо. Збуджений і схвильований, він розповідав друзям про ту незвичайну подію, свідком якої йому довелося стати і всі були вражені, бо бутерброд, коли падає на підлогу, завжди падає стороною, намащеною маслом, забруднюючи геть усе.
Можливо, ти святий, сказав один із друзів. І одержав сигнал від Бога.
Історія швидко поширилася в невеличкому селі, й усі жваво обговорювали те, що сталося: чому всупереч відомим законам бутерброд цього чоловіка упав на підлогу так? А що ніхто не знаходив адекватну відповідь, вони знайшли Вчителя, який жив неподалік, і розповіли йому цю історію.
Учитель попросив одну ніч, щоб помолитися, поміркувати, попросити в Бога натхнення. Наступного дня всі прийшли до нього, з тривогою чекаючи, що він їм відповість.
Моя відповідь буде дуже простою, сказав Учитель. Насправді бутерброд упав на землю, як і повинен був упасти. Це масло було намазане не з того боку.
Про книжки й бібліотеки
Власне, книжок у мене не так багато: протягом останніх років я значно зменшив їхню кількість, керуючись принципом максимум якості за мінімальної кількості речей. Я не хочу сказати, що обрав чернече життя; радше навпаки, коли ми не змушені володіти силою-силенною предметів, ми маємо змогу користуватися необмеженою свободою. Деякі з моїх друзів (і подруг) нарікають, що через надмір одягу в гардеробах вони втрачають години життя, намагаючись обрати, що сьогодні вдягти. Позаяк я зменшив свій гардероб до необхідного мінімуму, тож не маю такої проблеми.
Але я тут не для того, щоб обговорювати моду, мене більше цікавлять книжки. Повернусь до основної теми: я вирішив залишити у своїй бібліотеці лише чотириста томів, деякі із сентиментальних міркувань, інші тому, що я їх повсякчас перечитую. Таке рішення я ухвалив із кількох причин, й одна з них це та, що я зі смутком спостерігаю, як бібліотеки, що їх ретельно збирали протягом усього життя, потім продаються майже на вагу, без будь-якої пошани. Ще одна причина: навіщо тримати всі ці томи вдома? Книжки, яких я накупив, будуть нескінченно кориснішими в публічній бібліотеці, аніж у моєму помешканні.
Колись я міг сказати: я їх потребую, бо вряди-годи консультуюся з ними. Але сьогодні, коли мені потрібна якась інформація, я вмикаю компютер, друкую ключове слово і маю все, що мені потрібно. Бо я здійснив пошук в Інтернеті найбільшій бібліотеці планети.
Звичайно, я не перестав купувати книжки, бо електронні книжки паперові не замінять. Та прочитавши куплену книжку, я відсилаю її в подорож, комусь дарую або віддаю до публічної бібліотеки. І річ не в тому, що я прагну врятувати ліси чи виявити щедрість: річ у тому, що я вірю, книжка повинна мати власну дорогу поширення, а не лежати нерухомо на чиїйсь полиці.
Як письменник, що живе на гонорари, я ризикую такою політикою нашкодити самому собі, адже чим більше куплять моїх книжок, тим більше я матиму грошей. Проте я буду несправедливим до читача, а надто в тих країнах, де велика частина урядових програм закупівель книжок для бібліотек, не враховують головного критерію серйозного відбору: задоволення від читання, яке залежить від якості тексту.
Тож дозвольмо нашим книжкам мандрувати; нехай до них доторкаються інші руки й інші очі милуються ними. Коли я пишу ці рядки я нечітко пригадую поему Хорхе Луїса Борхеса, де сказано про книжки, яких ніхто ніколи не розгортає.
Де я тепер перебуваю? У невеликому містечку в Піренеях, у Франції, сиджу в кавярні, утішаючись кондиціонованим повітрям, позаяк температура зовні, поза стінами кавярні, нестерпна. До речі, я маю у себе вдома повне зібрання творів Борхеса, за кілька кілометрів від кавярні, в якій я пишу, бо це письменник, якого я весь час перечитую. Але чому б не провести експеримент?
Я переходжу через вулицю. Через пять хвилин підходжу до іншої кавярні, обставленої компютерами. (Це заклад відомий під симпатичною і суперечливою назвою кіберкафе.) Вітаюся з господарем, замовляю крижану мінеральну воду, відкриваю пошукову програму й набираю кілька слів із єдиного вірша, який я памятаю, разом із прізвищем автора. Менш як через дві хвилини переді мною зявляється повний текст:
Я й справді маю переконання, що більшість книжок, які я подарував, більш ніколи не розгорнув би, бо завжди публікується щось нове, цікаве, а я обожнюю читання. Це чудово, що люди збирають бібліотеки. Зазвичай перший контакт дітей із книжками виникає з цікавості до акуратно оправлених томів із малюнками й великими гарними літерами. Але також я страшенно люблю ті хвилини, коли роздаючи автографи, зустрічаю читачів із зачитаними примірниками, які десятки разів передавалися з рук у руки. Тобто ця книжка мандрувала, як мандрував розум автора, коли він її писав.
Прага, 1981 рік
Одного разу, взимку 1981 року, ми з дружиною прогулювалися вулицями Праги і побачили хлопця, який малював будинки, що стояли навколо нього.
Хоч я ненавиджу возити із собою багато речей, коли подорожую (а ця подорож ще мала тривати довго), мені дуже сподобався один із малюнків, і я вирішив купити його. Коли я подав йому гроші, то звернув увагу на те, що хлопець був без рукавичок попри мороз у пять градусів.
Чому ти без рукавичок? запитав я.
Щоб зручніше було тримати олівець.
І він став мені розповідати, що обожнює Прагу взимку, це найкращий сезон, коли можна малювати місто. Хлопець дуже зрадів, що я купив у нього малюнок, і запропонував намалювати портрет моєї дружини, не взявши грошей.
Чекаючи, поки портрет буде готовий, я помітив одну дивну річ: ми розмовляли вже пять хвилин, не знаючи мови одне одного. Ми порозумілися лише завдяки жестам, сміхові, міміці, бажанню розділити якісь погляди.
Просте бажання розділити щось спільне спонукало нас увійти у світ мови без слів, де все завжди зрозуміло й не існує найменшого ризику, що тебе зрозуміють не так.
Жінці, яка репрезентує всіх жінок
2003 року, через тиждень по закінченні книжкового ярмарку у Франкфурті, мені зателефонував мій редактор із Норвегії: організатори концерту на честь вручення Нобелівської премії миру іранці Ширін Ебаді попросили мене написати текст виступу з нагоди цієї події.
То була честь, від якої я не міг відмовитися, позаяк Ширін Ебаді це міф. Жінка в сто пятдесят сантиметрів заввишки, але цього зросту було досить, щоб її голос на захист прав людини лунав у всіх кутках світу. Водночас я взяв на себе відповідальність, яка вселила мені певний страх: цю подію транслюватимуть на сто десять країн, а я матиму лише дві хвилини, щоб розповісти про ту, яка присвятила все своє життя ближньому. Я блукав у лісі біля млина, де я живу, коли перебуваю в Європі, й не раз мені спадало на думку зателефонувати й повідомити, що я не маю натхнення. Проте найцікавіше в житті це перешкоди, які постають перед нами, і зрештою я прийняв запрошення.
Девятого грудня я прибув в Осло, а вже наступного дня чудового сонячного дня сидів на церемонії вручення премії. У широкі вікна мерії було добре видно порт, де майже двадцять один рік тому я з дружиною сидів, дивлячись на замерзле море, поїдаючи креветки, яких щойно доставили на рибальських кораблях. Я думав про тривалу подорож з того порту в цю залу, але спогади про минуле урвалися звуками сурем, які вітали прибуття королеви та королівської родини. Організаційний комітет вручив премію, Ширін Ебаді виголосила яскраву промову, в якій засудила застосування терору як виправдання для створення світової поліційної держави.
Уночі на концерті на честь лауреатки премії Катрін Зета-Джонс оголосила, що буде прочитано мій текст. Тієї миті я натиснув на кнопку на мобілці, телефонний дзвінок пролунав у старому млині (про все було домовлено заздалегідь), і моя дружина приєдналася до мене, слухаючи голос Майкла Дугласа, що читав мої слова.
Далі наводжу текст, який я написав і який, думаю, має стосунок до всіх тих, хто бореться за те, щоб наш світ був кращим.
Поет Румі сказав: життя схоже на той випадок, коли цар посилає тебе у якусь країну з певною метою. Ти йдеш і робиш сотню речей, але якщо не робиш того, що було велено зробити, вважай, ти не зробив нічого.
Жінці, яка розуміла свою мету.
Жінці,
яка дивилася на дорогу перед очима й розуміла, що пройти її буде важко.
Жінці,
яка не намагалася зменшити ці труднощі; навпаки помічала їх і робила видимими.
Жінці,
яка допомагала почути себе менш самотніми тих, хто так себе почував, яка годувала тих, хто терпів голод і спрагу справедливості, яка домагалася, щоб гнобитель почував себе так само погано, як і пригноблений.
Жінці,
яка дивилася на дорогу перед очима й розуміла, що пройти її буде важко.
Жінці,
яка не намагалася зменшити ці труднощі; навпаки помічала їх і робила видимими.
Жінці,
яка допомагала почути себе менш самотніми тих, хто так себе почував, яка годувала тих, хто терпів голод і спрагу справедливості, яка домагалася, щоб гнобитель почував себе так само погано, як і пригноблений.
Жінці,
яка завжди тримає свої двері відчиненими, свої руки в роботі, свої ноги в русі.
Жінці,
яка є уособленням віршів іншого перського поета, Хафіза, коли каже: навіть сім тисяч років радості не можуть виправдати сім днів репресій.
Жінці, яка перебуває тут сьогодні ввечері:
нехай кожен із нас буде схожий на неї,
нехай вона стане прикладом для багатьох,
нехай вона матиме перед собою ще багато важких днів, щоб могла завершити свою справу. І тоді наступні покоління знаходитимуть значення слова «несправедливість» лише в словниках, і ніколи в житті людей.