7) Не купуйте багато. Витрачайте свої гроші на речі, які не треба перевозити: театральні вистави, ресторани, екскурсії. Сьогодні з наявністю глобального ринку та Інтернету, ви зможете все роздобути, не платячи за надмірну вагу.
8) Не намагайтеся побачити весь світ за місяць. Цікавіше оглянути місто за чотири або пять днів, аніж відвідати півсотні міст за тиждень. Місто це вередлива жінка, вона потребує часу, щоб ти міг її звабити й побачити всю цілком.
9) Мандрівка це авантюра. Генрі Міллер сказав, що набагато важливіше відкрити церкву, про яку ніхто тобі не розповідав, аніж поїхати до Рима й виконати обовязок відвідати Сикстинську капелу, де двісті тисяч туристів кричатимуть тобі у вуха. Відвідай Сикстинську капелу також, але спершу поблукай вулицями та провулками, відчуй свободу знаходити невідоме; ти натрапиш на таке, і воно поза всяким сумнівом змінить усе твоє життя.
Казка
Марія Емілія Вос, прочанка, що відвідала Сантьяго-де-Кампостелу, розповіла таку історію.
Десь близько 250 року до Різдва Христового у Давньому Китаї принц із династії Цинь готувався до коронації імператором; проте раніше, згідно із законом, він мусив одружитися.
Позаяк ішлося про те, щоб обрати наступну імператрицю, принц мав зустріти таку дівчину, якій він міг би беззастережно довіряти. За порадою одного мудреця, він вирішив скликати всіх дівчат царства, щоб обрати з них найдостойнішу.
Стара жінка, яка багато років служила в палаці, почувши розповіді про близькі збори дівчат, дуже засмутилася, бо її дочка таємно кохала принца.
Повернувшись додому й розповівши про це дівчині, вона перелякалася, почувши, що та також хоче піти на ті збори.
Стара служниця була в розпачі.
Дочко моя, що ти там робитимеш? Там зберуться найгарніші та найбагатші дівчата двору. Викинь з голови цю дурну думку! Я знаю, що ти страждаєш, але не перетворюй своє страждання на божевілля!
А дочка їй відповіла:
Моя люба мамо, я не страждаю і не хочу збожеволіти. Я знаю, що принц мене ніколи не обере, але можливість побути бодай кілька хвилин у його присутності робить мене щасливою хоч я і знаю, що моя доля буде іншою.
Коли ввечері дочка служниці прийшла до палацу там уже були всі найгарніші дівчата в найгарніших сукнях із найгарнішими прикрасами й готові на все, аби скористатися запропонованою їм можливістю.
Оточений своїм почтом принц оголосив випробування:
Я дам кожній із вас насінину. Та, яка за півроку виростить із неї найгарнішу квітку стане майбутньою імператрицею Китаю.
Дівчина взяла свою насінину, посадила її у вазон, а що вона не мала великого досвіду в садівництві, то розпушувала землю з великим терпінням і ніжністю, бо думала, що якщо краса квітки залежатиме від сили її кохання, то їй нема чого боятися за результат.
Минули три місяці й у вазоні нічого не проросло. Дівчина робила все від неї залежне, радилася із садівниками й селянами, які розповідали їй про різні способи вирощування квітів, проте не домоглася жодного результату. З кожним днем вона все більше віддалялася від своєї мрії, хоч її кохання було таким самим палким, як і раніше.
Зрештою півроку минуло, а в її вазоні нічого не виросло. Навіть знаючи, що їй нема чого показати, вона усвідомлювала, скільки докладала зусиль і бажання протягом того часу й повідомила матері, що піде до палацу на призначену зустріч. Вона розуміла, що це буде її остання зустріч із коханим і нізащо у світі не відмовилася б від неї.
Настав день нової аудієнції. Дівчина прийшла зі своїм вазоном без рослини й побачила, що всі інші претендентки досягли чудових результатів. Кожна принесла прекрасну квітку найрозмаїтіших кольорів і форм.
Нарешті настала сподівана хвилина: принц увійшов до зали й оглянув квітку кожної претендентки з великою увагою. Оглянувши всіх, він оголосив результат вказав на дочку служниці як свою майбутню дружину.
Усі присутні запротестували мовляв, він обрав дівчину, яка нічого не змогла виростити.
І тоді принц спокійно пояснив причину свого вибору.
Ця дівчина єдина виростила квітку, яка зробила її гідною стати імператрицею: квітку чесності. Усі насінини, що їх я вам дав, були безплідними, й ніяк не могли прорости.
Найвідоміший із бразильських письменників
Я опублікував власним коштом книжку під назвою «Архіви пекла» (якою дуже пишаюся і якщо її тепер немає в книгарнях, то лише тому, що я ніяк не зберуся підготувати її перевидання). Усі ми знаємо, як важко опублікувати книжку, але існує ще більша проблема: домогтися, щоб її продавали в кожній книгарні. Щотижня моя дружина відвідувала книгарні в одній частині міста, а я робив те саме в другій.
Саме під час однієї з таких подорожей із кількома примірниками моєї книжки під рукою вона перетинала авеніду Копакабана й побачила на протилежному боці вулиці Жоржі Амаду й Зелію Ґаттаї. Не довго думаючи, вона підійшла до них і сказала, що її чоловік письменник. Жоржі і Зелія (до яких, либонь мало не щодня підходили люди з такими словами), поставилися до неї дуже приязно, запросили на каву, попросили в неї примірник моєї книжки, а на прощання побажали, щоб усе склалося добре в моїй літературній карєрі.
Ти збожеволіла! сказав я, коли вона повернулася додому. Невже ти не розумієш, що він найвідоміший бразильський письменник?
Саме тому я й підійшла до нього, сказала вона. Той, хто досяг таких вершин у творчості, повинен мати добре серце.
Кристина добрала найточніші слова: добре серце. І Жоржі, бразильський письменник, найвідоміший за кордоном, був (і є) головним критерієм процесів, що відбувалися в нашій літературі.
Проте одного дня «Алхімік», написаний іншим бразилійцем, увійшов до списку книжок, які найбільше продавалися у Франції, а через кілька тижнів вийшов на перше місце.
Через кілька днів я одержав поштою копію того списку разом із сердечним привітанням від Жоржі Амаду. У доброму серці нашого великого письменника ніколи не знаходили місця такі почуття, як заздрість.
Деякі журналісти як бразильські, так і зарубіжні хотіли налаштувати його проти мене, ставлячи йому злостиві запитання. Жоржі ніколи не дозволив спокусити себе деструктивною критикою і став моїм захисником у дуже важкі для мене хвилини, коли більша частина коментарів про мою творчість були вельми недоброзичливими.
Зрештою я здобув свою першу літературну премію за кордоном, а точніше у Франції. Сталося так, що в день вручення премії я перебував в Лос-Анджелесі за раніше укладеними домовленостями. Анна Карєр, мій французький видавець, була в розпачі. Вона спробувала домовитися з американськими видавцями, але ті не захотіли скасувати мої виступи, заплановані наперед.
Дата вручення премії наближалася, а премійований не міг приїхати. Що робити? Анна, не порадившись зі мною, зателефонувала Жоржі Амаду й пояснила йому ситуацію. Жоржі відразу запропонував представляти мене на врученні премії.
І він не обмежився цим. Запросив на церемонію вручення премії бразильського посла й виголосив глибоку промову, що не залишила байдужим нікого з присутніх.
Найцікавішим з усього цього було те, що я особисто познайомився з Жоржі Амаду через рік після вручення премії. Але я цінував його душу не менше, аніж його книжки; душу видатного письменника, який ніколи не ставився зневажливо до початківців, бразилійця, який пишався успіхами своїх співвітчизників, людиною, завжди готовою допомогти, коли до нього зверталися з проханням.
Про зустріч, яку треба було повторити
Я думаю, що бодай раз на тиждень ми зустрічаємо незнайомця, з яким хотіли б заговорити, але нам бракує мужності. Кілька днів тому я одержав листа на цю тему від одного зі своїх читачів, якого я назву Антоніо. Наводжу з нього кілька уривків:
«Я йшов по Великому Шляху, коли побачив низеньку жінку зі світлою шкірою, добре вдягнену, яка просила милостиню в усіх, хто її проминав. Коли я наблизився, вона попростила кілька монет, щоб купити сандвіч. Позаяк у Бразилії жебраки, які просять милостиню, завжди ходять у лахмітті, я вирішив не давати їй нічого і пройшов далі. Проте її погляд наповнив мене дивним відчуттям.
У готелі я несподівано відчув незрозуміле бажання повернутися й дати їй милостиню я перебував у відпустці, щойно поснідав, мав у кишені гроші, й для мене було б украй принизливо стовбичити на вулиці під поглядами людей і чогось просити.
Я повернувся туди, де вона мені зустрілася. Її вже там не було, я оглянув ближні вулиці нікого. Наступного дня я поновив пошуки, не домігшись результату.
З того дня я не міг спати спокійно. Я повернувся у Форталезу, розповів про те одній подрузі, і вона мені сказала, що між мною і тією жінкою виник міцний звязок і що я повинен попросити допомоги в Бога; я став молитися, і почув голос, який наказав мені зустрітися з тією жебрачкою знову. Усю ніч я не спав, гірко плачучи; постановив, що далі так тривати не може, зібрав гроші, купив нового квитка й повернувся до Мадрида в пошуках жінки.
Я розпочав нескінченні пошуки, але час минав, а гроші в мене закінчувалися. Я зайшов у туристичну агенцію, щоб переоформити квиток на пізніший час я вирішив не повертатися до Бразилії доти, доки не зможу дати милостиню, якої не дав.
Я розпочав нескінченні пошуки, але час минав, а гроші в мене закінчувалися. Я зайшов у туристичну агенцію, щоб переоформити квиток на пізніший час я вирішив не повертатися до Бразилії доти, доки не зможу дати милостиню, якої не дав.
Коли я виходив з агенції, то послизнувся на сходинці й мене відкинуло на якусь людину: то була вона, жінка, яку я шукав.
Я автоматично засунув руку до кишені, дістав усі гроші, які там були й віддав їй; відчув глибокий мир у душі, подякував Богові за зустріч без слів, за подарований мені другий шанс.
Після того я бував в Іспанії ще кілька разів, але ту жінку більше не зустрічав, адже я виконав щодо неї те, чого вимагало моє серце».
Сміхотливе подружжя
Я одружився з дівчиною на імя Сесилія й вирішивши покинути все, що мені обридло, умовив дружину пожити в Лондоні. Ми оселилися на другому поверсі в невеличкому помешканні на Палас-стрит, і ніяк не могли завести друзів. Проте щовечора молоде подружжя, коли йшло з пабу неподалік, під нашим вікном махало нам руками та кричало, щоб ми вийшли.
Я боявся, що їхні крики не сподобаються нашим сусідам. Тому ніколи не спускався, вдаючи, що те подружжя не має до нас жодного стосунку. Але вони кричали щовечора, навіть якщо ніхто не зявлявся у вікні.