Нарешті я вийшов і зажадав, щоб вони не кричали. Сміх тих двох людей відразу перейшов у смуток. Вони попросили пробачення й пішли геть. І в ту ніч я усвідомив, що хоч я й хотів знайти друзів, але мене значно більше турбувало, «що скажуть сусіди».
Я вирішив, що наступного разу запрошу тих двох піднятися до нас і чогось випити. Я простовбичив цілий тиждень біля вікна в той час, коли вони мали звичай проходити, але вони не зявилися. Я навідався до пабу в надії побачити їх, але хазяїн шинку їх не знав.
Я почепив оголошення у вікні: «Покличте знову». Єдине, чого я досяг було те, що однієї ночі банда пияків стали викрикувати на мою адресу брудну лайку, й сусідка чий спокій я так беріг зрештою нажалілася власникові дому.
А сміхотливе подружжя я більше ніколи не бачив.
Другий шанс
Я завжди був зачарований історією Сивілиних книг, сказав я в розмові з Монікою, моєю подругою й літературним агентом, їдучи автомобілем до Португалії. Треба користатися з нагоди або вона пропаде назавжди.
Чарівниці сивіли, спроможні передбачати майбутнє, жили в Давньому Римі. Якось одна з них прийшла в палац до імператора Тиберія з девятьма книгами; сказала, що в них розповідається про долю імперії, й попросила за них десять талантів золотом. Тиберію така ціна здалася завеликою, й він не захотів купувати книги.
Сивіла пішла, спалила три книги й повернулася з шістьма, які залишилися. «Вони коштують десять талантів золотом», сказала вона. Тиберій засміявся й відіслав її геть: як вона посміла просити за свої шість книг ту саму ціну, яку просила за девять?
Сивіла спалила ще три книги й прийшла до Тиберія з тими трьома, які залишилися. «Вони коштують десять талантів золотом», повідомила вона. Заінтригований, Тиберій зрештою купив три книги, й зміг довідатися лише про невелику частку майбутнього.
Коли я закінчив розповідати про це, ми саме вїхали в Сьюдад-Родріго, містечко на кордоні Іспанії з Португалією. Тут, чотири роки тому, мені запропонували книгу, але я відмовився її купити.
Зупинімося. Гадаю, спогад про Сивілині книги був сигналом, щоб я виправив свою помилку.
Під час першого приїзду в Європу для промоції своїх книжок я вирішив пообідати в цьому містечку. Потім пішов оглянути собор і зустрівся зі священиком. «Погляньте, як гарно освітлює сонце внутрішню частину собору», сказав мені він. Мені сподобався цей коментар, ми трохи поговорили, й він показав мені вівтарі, галереї, внутрішні сади храму. Наприкінець запропонував мені купити книжку про церкву, яку він написав. Але я не захотів купувати її. Коли я вийшов із храму, мене опанувало почуття провини; я письменник і прибув до Європи, намагаючись продати свої твори чому я не купив книжку падре бодай із солідарності? Я забув про той епізод. Але тепер я його пригадав.
Я зупинив автомобіль. Ми з Монікою пішли до майдану перед церквою, де якась жінка стояла й дивилася в небо.
Доброго дня. Я прийшов сюди зустрітися з падре, який написав книгу про цей храм.
Того священика звали Станіслав, він помер рік тому, відповіла вона.
Мене опанував глибокий смуток. Чому я не подарував падре Станіславу тієї радості, яку переживав сам, коли бачив когось із моєю книжкою в руках?
Це був один із найдобріших людей, яких я знала, провадила жінка. Він походив із убогої родини, але зміг стати фахівцем з археології. Він допоміг моєму синові здобути стипендію в коледжі.
Я розповів жінці, чому я тут.
Не звинувачуй себе, сину, сказала вона. Увійди знову в храм.
Я сприйняв її пораду, як сигнал, і зробив те, що вона мені сказала. Я побачив лише священика в сповідальні, що чекав на вірних, які не приходили. Я підійшов до нього. Священик зробив знак, щоб я опустився навколішки, але я його урвав.
Я не збираюся сповідатися. Я прийшов сюди лише купити книжку про цю церкву, яку написав чоловік на імя Станіслав.
Очі у священика зблиснули. Він вийшов зі сповідальні й через кілька хвилин повернувся з книжкою.
Мені приємно, що ви прийшли лише для цього, сказав він. Я брат падре Станіслава, й це наповнює мене гордістю. Він тепер перебуває на небі й радіє, що його працю люди цінують!
Певно, у храмі було багато священиків, але мені зустрівся саме брат Станіслава. Я заплатив за книжку, подякував, він мене обняв. Коли я вже вийшов із церкви, то почув його голос.
Погляньте, як гарно освітлює сонце внутрішню частину собору! сказав він.
Це були ті самі слова, які падре Станіслав сказав мені чотири роки тому. У житті завжди буває другий шанс.
Австралієць й оголошення в газеті
Я стояв у порту Сіднея, милуючись гарним мостом, який сполучав дві частини міста, коли до мене підійшов австралієць і попросив мене прочитати оголошення в газеті.
Тут дуже маленькі літери, сказав він. Не можу їх розрізнити.
Я спробував йому допомогти, але я залишив удома свої окуляри для читання. Я попросив у чоловіка пробачення.
Не переймайтеся, сказав він. Знаєте, що я вам скажу? Я думаю, що очі в Бога теж стомилися. Не тому, що Він старий, а Він просто так вирішив. Тому коли хтось припуститься якоїсь помилки, Він бачить її погано і тому прощає смертного, щоб не вчинити несправедливість.
А як щодо вчинків добрих? запитав я.
Тут справа інакша, засміявся австралієць, ідучи геть. Бог ніколи не забуває свої окуляри вдома.
Плач пустелі
Один мій друг повернувся з Марокко й привіз звідти цікаву історію про місіонера, який, прибувши в Марракеш, вирішив щоранку прогулюватися по пустелі, яка оточувала місто. Під час першої прогулянки він побачив чоловіка, що лежав на піску і гладив його рукою, притуливши до нього вухо.
«Це божевільний», подумав місіонер.
Але він бачив того чоловіка щодня на тому самому місці й у тій самій позі і через місяць, заінтригований такою поведінкою, вирішив заговорити до незнайомця. З великими труднощами бо він ще не досить вивчив арабську мову він запитав у лежачого, ставши біля нього навколішки.
Що ти тут робиш?
Товаришую з пустелею й утішаю в її самоті та в її сльозах.
Ніколи не чув, що пустеля спроможна плакати.
Вона плаче щодня, бо мріяла бути корисною людині й перетворитися у величезний сад, де можна було б вирощувати злаки, квіти й овець.
Тоді скажи пустелі, що вона й без того добре виконує своє призначення, зауважив місіонер. Щоразу, коли я приходжу сюди, я розумію, наскільки маленькою є людина, бо відкритий простір пустелі дозволяє мені бачити, наскільки дрібними й нікчемними ми є перед Богом.
Коли я дивлюся на її піски, я уявляю мільйони людей, які були створені однаковими, проте світ не завжди був до них справедливим. Її пагорби допомагають мені в моїх медитаціях. Дивлячись, як сонце викочується з-за обрію, моя душа наповнюється радістю, і я наближаюся до Творця.
Місіонер покинув того чоловіка й повернувся до своїх буденних справ. Яким же був його подив, коли наступного ранку він знову побачив його на тому самому місці й у тій самій позі.
Ти розповів пустелі про все, що я тобі казав? запитав місіонер.
Чоловік кивнув.
І навіть тепер вона плаче?
Я чую кожне з її ридань. Тепер вона плаче тому, що протягом тисяч років думала, що вона нікому не була корисна і згаяла весь цей час, докоряючи Богові та нарікаючи на свою долю.
Тоді розкажи їй, що хоч тривалість людського життя набагато коротша, ніж у неї, людина також цілими днями журиться, що вона нікому не корисна. Їй дуже рідко щастить зрозуміти резон свого існування, і вона вважає, що Бог поставився до неї несправедливо. Коли настає мить і якась подія показує їй, навіщо вона зявилася на цей світ, вона вважає, що надто пізно змінювати своє життя і страждає далі. І так само, як пустеля, вона звинувачує себе за втрачений час.
Не знаю, чи пустеля мене почує, сказав чоловік. Вона звикла до болю й не мислить по-іншому.
Тоді ми зробимо те, що я завжди роблю, коли відчуваю, що люди втрачають надію. Помолімося.
Двоє чоловіків опустилися навколішки і стали молитися. Один обернувся в напрямку Мекки, бо був мусульманином, а другий склав руки в молитві, бо був католиком. Кожен молився своєму Богові, який завжди був єдиним, хоч люди вперто намагалися називати Його різними іменами.
Коли наступного дня місіонер вирушив на чергову вранішню прогулянку, його співрозмовника більше там не було. На тому місці, де він мав звичай обіймати пісок, пісок здавався вологим, бо там із-під землі пробилося джерело. У наступні місяці джерело перетворилося на справжній фонтан, і жителі міста збудували над ним колодязь.
Бедуїни називають те місце «Колодязем сліз пустелі». Кажуть, ніби кожен, хто напється звідти води, зуміє перетворювати причину свого горя на радість. І зрештою зустріне свою справжню долю.
Рим: Ізабелла повернулась із Непалу
Я зустрів Ізабеллу в ресторані, який ми мали звичай відвідувати, бо він завжди був порожній, хоч їжа в ньому була пречудовою. Вона розповіла мені, що під час візиту до Непалу прожила кільки тижнів у монастирі. Одного вечора вона прогулювалася в околицях монастиря з одним ченцем, коли він відкрив сумку, яку ніс, і тривалий час роздивлявся, що там у ній було. Потім заговорив до моєї подруги:
Ви знаєте, що банани можуть навчити сенсу існування?
Він дістав зі своєї сумки гнилий банан і викинув його геть.
Це життя, яке минуло, ним не скористалися в слушну мить, а тепер уже пізно.
Потім дістав із сумки ще зелений банан, показав його й укинув назад.
Це те життя, яке ще не відбулося, і треба зачекати сприятливої хвилини.
Нарешті видобув спілий банан, обчистив його, розламав і половину віддав Ізабеллі.
А для цього сприятлива хвилина настала. Його можна зїсти без страху й без вини.
Про мистецтво володіти мечем
Багато віків тому назад, в епоху самураїв, у Японії була написана книжка про філософію володіння мечем «Розуміння без пристрасті» також відома, як «Трактат Такуана», за імям автора (який водночас був майстром фехтування й ченцем дзен). Я виписав звідти для себе кілька уривків:
Зберігай спокій. Тому, хто розуміє сенс життя, відомо: ніщо не має початку й ніщо не має кінця, й тому він ніколи не журиться. Він воює за те, у що вірить, не намагаючись нічого нікому довести, з мовчазним спокоєм людини, яка має мужність обирати свою долю.
Так треба поводитися в коханні та у війні.
Слухайся свого серця. Той, хто вірить у свою силу зваблювати, у свою спроможність говорити певні речі у слушний час, правильно застосовувати своє тіло, залишається глухим «до голосу серця». Він може бути почутий лише тоді, коли ми перебуваємо в досконалій симфонії зі світом, що нас оточує, й ніколи тоді, коли ми вважаємо себе центром Усесвіту.