Коли він пішов, моєю першою реакцією було звинуватити його в бездушності й нешанобливому ставленні до Матері Землі. Потім я був заінтригований: чому він не хоче продавати землю? І перш ніж день закінчився, я зрозумів, що його життя склалося певним чином, і мій сусід не хоче змінювати його. Переселитися до міста означало б для нього поринути в невідомий світ, з іншими цінностями, а він, либонь, вважає себе надто старим, щоб навчитися чогось нового.
Хіба таке відбувається лише з моїм сусідом? Ні. Думаю, що так відбувається з усіма на світі іноді ми надто звикаємо до свого життя й відмовляємося навіть від великої нагоди, бо не знаємо, як скористатися нею. У випадку мого сусіда, фазенда і село це єдині місця, знайомі йому, й він не бачить потреби ризикувати. А люди, що живуть у місті, вірять, що конче треба здобути університетський диплом, одружитися, мати дітей, домогтися, щоб твій син також одержав диплом і домігся подальших успіхів. Ніхто себе не запитує: а чи можливо, обрати якийсь інший шлях у житті?
Я пригадую, як мій перукар працював день і ніч для того, щоб його дочка могла закінчити факультет соціології. Їй пощастило закінчити університет, вона стукала в багато дверей у пошуках роботи, але прилаштуватися змогла секретаркою на фірму з виробництва цементу. Але це не завадило моєму перукарю гордо хвалитися: «Моя дочка має диплом».
Більшість моїх друзів і сини та дочки моїх друзів також мають дипломи. Це не означає, що вони прилаштувалися працювати там, де їм хотілося, зовсім навпаки, вони вступали до університету й закінчували його в ті часи, коли університети вважалися чимось дуже важливим, казали, що, аби досягти чогось у житті, людина повинна мати диплом. Так світ утратив чудових садівників, пекарів, антикварів, скульпторів, письменників. Можливо, настав час переглянути наше ставлення до дипломів? Лікарі, інженери, вчені, адвокати, потребують мати вищу освіту. Але хіба до неї повинні прагнути всі? Замість відповіді я процитую рядки з вірша Роберта Фроста:
Переді мною дві дороги,
Я обираю малолюдну,
І в цьому вся різниця.
P. S. Щоб закінчити історію із сусідом: експерт приїхав, і на мій подив показав французький закон, який вимагав, щоб дерева росли щонайменше за три метри від чужої власності. Мої дерева стояли за два метри, й мені довелося спиляти їх.
У барі в Токіо
Японський журналіст поставив мені звичне запитання:
Які ваші улюблені письменники?
Я звично відповів:
Жоржі Амаду, Хорхе Луїс Борхес, Вільям Блейк і Генрі Міллер.
Перекладачка подивилася на мене зляканим поглядом.
Генрі Міллер?
Але відразу усвідомила, що її обовязок не ставити запитання й повернулася до своєї роботи. Наприкінці інтервю я захотів довідатися, чому вона так здивувалася, почувши мою відповідь. Я сказав їй, що, можливо, Генрі Міллер і не був письменником «політично коректним», але саме він відкрив мені грандіозний світ його книжки наповнені енергією, на яку рідко можна натрапити в сучасній літературі.
Я не думала критикувати Генрі Міллера; я також належу до його фанатів, відповіла мені журналістка. А ви знаєте, що він був одружений із японкою?
Звичайно, знаю. Я не соромлюся бути фанатом якогось письменника й намагатися довідатися все про його життя. Я був на книжковому ярмарку лише для того, щоб познайомитися з Жоржі Амаду, проїхав сорок вісім годин на автобусі, щоб зустрітися з Борхесом (зустріч ні до чого не призвела з моєї вини: коли я його побачив, мене наче паралізувало і я не зміг промовити жодного слова), подзвонив у двері Джона Леннона в Нью-Йорку (портьє попросив, щоб я залишив лист, пояснивши мету свого візиту і сказав, що, можливо, Леннон зателефонує мені, чого так ніколи й не сталося). Я мав плани поїхати до Біґ-Сура й побачитися з Генрі Міллером, але він помер раніше, аніж мені вдалося зібрати гроші на подорож.
Японку звали Хокі, відповів я з гордістю. Я знаю також, що в Токіо є музей акварелей Міллера.
Японку звали Хокі, відповів я з гордістю. Я знаю також, що в Токіо є музей акварелей Міллера.
Ви хочете зустрітися з нею сьогодні ввечері?
Що за запитання! Звичайно я хочу зустрітися з особою, яка жила з одним із моїх кумирів. Либонь, до неї їдуть із візитами з усього світу, звертаються з проханнями про інтервю, адже вони прожили разом майже десять років. Хіба не важко буде домогтися, щоб вона згаяла час на зустріч із простим фанатом її колишнього чоловіка? Але якщо перекладачка вважає такий візит можливим, то ліпше їй повірити японці ніколи не кидають слів на вітер.
Я з тривогою відбув решту дня, ми сіли в таксі, й усе почало мені здаватися дивним. Ми зупинилися у вуличці, куди, либонь, ніколи не проникали сонячні промені, бо її накривав віадук. Перекладачка показала на забігайлівку на другому поверсі будинку, який уже розвалювався.
Ми пішли вгору сходами й увійшли до порожнього бару, в якому була лише Хокі Міллер.
Щоб приховати свій подив, я намагався висловити перебільшене захоплення щодо творчості її колишнього чоловіка. Вона повела мене в кімнату, де створила маленький музей кілька фотографій, дві або три підписаних акварелі, книжка з дарчим написом і більш нічого. Вона розповіла мені, що познайомилася з ним, коли навчалася в лос-анджелеському університеті, й, щоб заробити собі на хліб, грала на фортепіано в ресторані, співаючи французькі пісні (японською мовою). Міллер приходив туди вечеряти, йому дуже сподобалися її пісні (бо прожив у Парижі більшу частину свого життя), він провів її кілька разів, а потім запропонував одружитися з ним.
Я побачив у барі піаніно, воно наче нагадувало про ті часи, коли вони познайомилися. Хокі розповіла мені надзвичайно цікаві речі про їхнє спільне життя, про проблеми, які виникали через різницю у віці (Міллер мав понад пятдесят років, а Хокі ще не виповнилося й двадцять), про час, який вони прожили разом. Вона розповіла мені, що спадкоємці від інших шлюбів привласнили собі все, включно з авторськими правами на книжки але для неї це мало важило, її спогади не потребували фінансової компенсації.
Я попросив її заграти мелодію, яка привабила увагу Міллера багато років тому. Вона зіграла її зі слізьми на очах і заспівала «Мертве листя» (Les feuilles mortes).
І я, й перекладачка ми обоє були розчулені. Бар, фортепіано, голос японки відбивалися луною від голих стін, і Хокі було байдуже до слави колишніх дружин Міллера, до потоків грошей, які витікали з його книжок, до світової слави, яку вона могла б здобути тепер.
Я не хотіла змагатися за спадщину; кохання мені було досить, сказала вона наостанок, зрозумівши, що ми відчуваємо. Атож, судячи з цілковитої відсутності гіркоти чи розчарування, я зрозумів, що кохання їй було досить.
Важливість погляду
Спочатку Тео Вієрема був лише настирливим клієнтом. Протягом пятьох років він із релігійною врочистістю надсилав прохання до мого офісу в Барселоні, запрошуючи мене прочитати лекцію в Гаазі, у Голландії.
Протягом пятьох років мій офіс незмінно відповідав йому, що мій розклад уже складено. Насправді він не завжди був складеним; але письменник не завжди вміє добре говорити перед публікою. Крім того все, що я хочу сказати, я пишу у своїх книжках чи публікую на шпальтах газет. Тому я намагаюсь уникати виступів із лекціями або участі в конференціях.
Тео довідався, що я маю намір записати програму для телевізійного каналу в Голландії. Коли я приїхав на зйомки, він чекав мене у вестибюлі готелю. Він відрекомендувався й попросив, щоб я дозволив йому провести мене, сказавши:
Я не належу до тих людей, які неспроможні почути «ні». Але думаю, я намагався досягти своєї мети хибним способом.
Атож, за свою мрію треба боротися, але треба також розуміти, що коли деякі проекти є недосяжними, ліпше зберегти свою енергію для інших цілей. Я міг би просто сказати йому «ні», як казав уже не раз і чув від інших, але вирішив повестися більш дипломатично: поставити йому умови, які годі виконати.
Я сказав, що прочитаю лекцію безкоштовно, але вхідний квиток має коштувати не більш як два євро, й у залі має бути не більше, як двісті людей.
Тео погодився.
Врахуйте, вам доведеться витратити більше, аніж ви заробите, остеріг його я. За моїми підрахунками, лише авіаційний квиток для мене та готель обійдуться вам утричі дорожче, аніж прибуток від проданих квитків, навіть якщо зала буде повною, і не забувайте, що вам доведеться також витратитися на рекламу, на оренду зали
Тео урвав мене, сказавши, що все це для нього не має ваги: він це робить, щоб домогтися успіху у своїй діяльності.
Я організовую всілякі зустрічі задля віри у прагнення людини зробити світ кращим. Я повинен сприяти цьому.
А яка ваша діяльність?
Я продаю церкви.
І провадив на мій превеликий подив:
Ватикан доручив мені шукати покупців, бо церков у Голландії більше, аніж парафіян. А позаяк ми вже мали дуже погані приклади, коли священні будівлі перетворювалися на нічні клуби, гуртожитки, крамниці й навіть секс-шопи, то вирішили змінити систему продажів. Тепер кожен такий продаж має здобути схвалення громадськості, а покупець повинен узяти на себе певні зобовязання. Загалом ми погоджуємося лише на пропозиції, які передбачають використання церков під культурні центри, благодійні інституції або музеї. Який це має звязок із вашою лекцією і з іншими, які я намагаюся організувати? Люди більше не зустрічаються. Вони не мають нагод для зустрічей. Коли вони не зустрічаються, суспільство не розвивається.
Дивлячись на мене пильним поглядом, він завершив своє пояснення:
Зустрічі. Саме це було моєю помилкою в переговорах із вами. Замість надсилати вам електронні листи, я мусив показати вам, що я людина з плоті й крові. Коли я не зміг домогтися відповіді від одного політика, я постукав йому у двері, й він мені сказав: якщо ви хочете чогось домогтися, то спершу мусите показати свої очі. Лише по тому, як ви це зробите, ви зможете досягти добрих результатів. Ми можемо налаштувати найдосконалішу комунікацію, але ніщо, абсолютно ніщо не замінить людського погляду.
Звісно, я прийняв його пропозицію.
P. S. Коли я прилетів до Гааги читати лекцію, то попросив показати мені кілька церков, виставлених на продаж, бо моя дружина, скульптор, завжди прагнула створити культурний центр. Я запитав, скільки коштує та, що вміщала в неділю близько пятисот парафіян. Вона коштувала один (ОДИН) євро, хоч витрати на її утримання в належному стані могли досягти захмарних висот.
Чингісхан і його сокіл
Під час недавнього візиту до Казахстану, що в Центральній Азії, я мав можливість супроводжувати мисливців, чиєю зброєю був сокіл. Я не хотів би влаштувати тут дискусію, що саме означає слово «лови», але скажу, що в цьому випадку воно означає один із природних циклів.