Я не мав перекладача й те, що мало бути проблемою, стало благословенням. Не маючи змоги розмовляти з мисливцями, я приділяв більше уваги діям. Я бачив, як наша невеличка компанія зупинилася, чоловік із соколом на руці, відійшов трохи вбік і скинув срібний ковпак із голови птаха. Я не знав, чому він вирішив зупинитися саме тут і не міг запитати про це.
Птах злетів у повітря, зробив кілька кіл у небі, потім упевнено впав донизу поблизу від розмитого дощем рівчака, й більше не ворушився. Ми підійшли ближче й побачили, що він тримає в пазурах лисицю. Така сцена повторилася того ранку кілька разів.
Повернувшись до села, я зустрівся з людьми, які на мене чекали, й запитав у них, як пощастило приручити сокола й навчити його робити те, що я бачив, зокрема й спокійно сидіти на руці свого володаря (але на моїй руці він так не сидів би; він, безперечно, залишив би на моїй шкірі глибокі подряпини я зблизька бачив його гострі пазури).
Моє запитання залишилося без відповіді. Ніхто не знав, як саме це відбувалося; мені пояснили, що вміння полювати із соколом переходило від покоління до покоління: батько навчав свого сина, син свого і так тривало далі. Але в моїй памяті навіки закарбувалися снігові вершини на обрії, силует коня з вершником і сокіл, який злітає з його руки й потім упевнено падає вниз.
Існує легенда, яку розповів мені один із чоловіків, коли ми снідали.
Одного ранку монгольський воєначальник Чингісхан та його царський двір вирушили на лови. Тоді як його супутники були озброєні луками й стрілами, Чингісхан тримав на руці свого улюбленого сокола кращого і точнішого за будь-яку стрілу, бо він міг підійматися в небо й бачити все, чого людське око не бачить.
Проте, попри весь ентузіазм мисливців, вони не зустріли дичини. Розчарований, Чингісхан вирішив повернутися до свого табору, але щоб не ділитися своїм розчаруванням із супутниками, відокремився від гурту й їхав сам-один.
Він звернув у ліс і залишався там значно довше, ніж сподівався, майже помираючи від втоми та спраги. Через літню спеку струмки попересихали, йому довго не вдавалося знайти чогось попити, аж поки о чудо! він побачив струмінь води, який стікав зі скелі, що височіла перед ним.
Він звернув у ліс і залишався там значно довше, ніж сподівався, майже помираючи від втоми та спраги. Через літню спеку струмки попересихали, йому довго не вдавалося знайти чогось попити, аж поки о чудо! він побачив струмінь води, який стікав зі скелі, що височіла перед ним.
Він відпустив сокола з руки, дістав невеличку срібну чашу, яку зажди брав із собою, згаяв багато часу, щоб наповнити її, й коли наготувався піднести її до губів, сокіл злетів у повітря й вибив чашу з його руки, відкинувши її далеко.
Чингісхан розлютився, але це був його улюблений птах, можливо, йому також хотілося пити. Він підняв чашу, витер її від бруду і знову наповнив. Коли вона була напівдорозі до його губів, сокіл знову атакував її й розлив воду.
Чингісхан обожнював свого птаха, але за жодних обставин не міг дозволити, щоб до нього поставилися без пошани, а хтось міг побачити цю сцену здалеку й згодом розповідав би його воїнам, що великий завойовник був неспроможний приборкати простого птаха.
Цього разу він дістав меча з піхов, підняв чашу й почав знову наповнювати її, дивлячись одним оком на цівку води, що стікала зі скелі, а другим на сокола. Набравши вдосталь води, він наготувався випити її, але сокіл знову піднявся в повітря й став падати на нього. Чингісхан влучно змахнув мечем і пробив йому груди.
Але цівка води, що стікала зі скелі, пересохла. Вирішивши напитися нехай там що, Чингісхан видерся на скелю, шукаючи джерело. На його подив, там справді була калюжа води, а посеред неї лежав труп змії, однієї з найотруйніших у тій місцевості. Якби він напився води з тієї калюжі, його вже не було б у світі живих.
Чингісхан повернувся до свого табору з мертвим соколом у руках. Він наказав зробити з птаха золоту скульптуру й вигравіював на одному з крил:
«Навіть коли друг робить щось таке, що тобі не подобається, він залишається твоїм другом».
А на другому крилі наказав зробити такий напис:
«Якщо твій вчинок спричинений люттю, він завжди закінчується крахом».
Спостерігаючи за чужим садом
«Запропонуй дурневі тисячу розумних голів, але він захоче мати тільки твою», каже арабське прислівя. Ми почали садовити сад свого життя, а коли подивилися вбік, побачили сусіда, який спостерігав за нами. Він неспроможний зробити нехай там що, але полюбляє говорити всілякі дурниці про те, як нам слід засіювати наші дії, садовити в землю наші думки, поливати наші здобутки.
Якби ми звертали увагу на те, що він каже, то працювали б на нього, й сад нашого життя перетворився б на ідею нашого сусіда. Ми забули б про землю, обробляючи яку, пролили стільки поту, подарували їй стільки благословень. Ми забули б про те, що кожен квадратний сантиметр землі має свої таємниці, які лише терпляча рука садівника може розшифрувати. Ми більше не звертали б уваги на сонце, на дощ, на зміну сезонів, а зосередилися б лише на тій голові, яка шпигує за нами.
Дурень, якого турбують проблеми нашого саду, ніколи не турбується про власні рослини.
Ящик Пандори
Протягом одного ранку мені надійшли три повідомлення з різних континентів. Електронне послання від журналіста Лауро Жардіна з проханням підтвердити деякі відомості, опубліковані в статті про мене й де згадувалася ситуація в Росиньї[1]. Телефонний дзвінок від моєї дружини, яка щойно повернулася до Франції: вона показувала нашу країну подружжю наших французьких друзів, й ті обоє були налякані й розчаровані побаченим. І нарешті журналіст мав узяти в мене інтервю для одного з російських телеканалів: він запитав у мене, чи правда, що в моїй країні між 1980 і 2000 роком було вбито злочинцями півмільйона людей.
«Звичайно, неправда», відповів я йому.
«Але ж я запозичив цю інформацію в одного з провідних бразильських інститутів», заперечив він.
Я йому нічого не сказав. Насильство в моїй країні перетинає океани, гори й досягло навіть Центральної Азії. Що тут казати?
Щось сказати про це не досить, бо слова, які не перетворюються в дії, «приносять чуму», як висловився Вільям Блейк. Я намагався зробити все, що міг: створив інститут разом із двома мужніми жінками, Ізабеллою та Йоландою Мальтароллі, де ми намагаємося дати освіту, ніжність і любов трьомстам шістдесятьом дітям із нетрищ Павано-Паванзиньйо. Я знаю, що тисячі бразильців роблять набагато більше, працюючи мовчки, без офіційної підтримки, без приватної допомоги, аби тільки не дозволити взяти над собою гору найгіршому з ворогів: розпачу.
Був час, коли я вважав, що коли кожен робитиме свою справу, ситуація зміниться. Але в ту ніч, споглядаючи засніжені гори на китайському кордоні, я відчув сумнів. Можливо, навіть якщо кожен робитиме свою справу, лишатиметься місце для істини, яку я завчив ще дитиною: «Сила не чує правди».
Я знову дивлюся на гори, освітлені місяцем. Невже й справді проти сили немає аргументів? Як і всі бразильці, я намагався, боровся, силкувався вірити, що одного дня ситуація в моїй країні зміниться й поліпшиться, але з кожним роком становище тільки погіршувалося, незалежно від того, хто правив країною, від партії, яка перебувала при владі, від економічних планів або від їхньої відсутності.
Насильство мені довелося бачити в усіх кутках світу. Памятаю, одного разу в Лівані, відразу після нещадної війни я прогулювався руїнами Бейрута з подругою, Сеулою Саад. Вона сказала, що її місто перетворювалося на руїни сім разів. Я жартівливо запитав, чому вони так уперто його відбудовують, а не перенесуть в інше місце. «Бо це наше місто, відповіла вона. Бо людина, яка не шанує місця, де поховані її предки, буде навіки проклята».
Людське створіння, що не шанує свою землю, не шанує й себе самого. У давньогрецькому міфі про створення світу, один із богів, розлючений вчинком Прометея, який викрав вогонь, зробивши людину незалежною, послав Пандору, щоб вона одружилася з його братом Епіметеєм. Пандора взяла із собою ящик, який їй було заборонено відкривати. Але так само, як у Єви в християнському міфі, її цікавість виявилася сильнішою: вона підняла віко, бо хотіла побачити, що там усередині, й у ту мить усі нещастя світу вихопилися назовні й розсіялися по землі.
Лише одна річ залишилася там: Надія.
Тому попри те, що все свідчить про протилежне, попри мій смуток, попри моє відчуття безпорадності, попри моє переконання натепер, що нічого не поліпшиться, я не повинен втрачати єдиного, завдяки чому живу: надії слова, над яким так часто іронізують псевдоінтелектуали, що вважають його синонімом «омани». Слова, яким так часто маніпулюють політики, котрі дають обіцянки, що їх не можуть виконати, і ще більше роздирають серця людей. Це слово часто супроводжує нас уранці, ми завдаємо йому смертельної рани протягом дня, вночі воно помирає, але відроджується зі світанком.
Атож, є прислівя: «Сила не чує правди».
Але існує також вислів: «Поки живу, зберігаю надію». І я більше вірю цим словам, коли дивлюся на засніжені вершини гір на китайському кордоні.
Як частина може вміщувати в собі все
Ми зібралися в домі художника родом із Сан-Пауло, який живе в Нью-Йорку. Розмовляємо про янголів і про алхімію. У якусь мить намагаюся пояснити іншим гостям алхімічну ідею про те, що кожен із нас містить у собі Всесвіт і відповідає за нього.
Я змагаюся зі словами, але мені не щастить створити добрий образ. Художник, який слухав мене мовчки, попросив усіх подивитись у вікно його студії.
Що ви там бачите?
Вулицю, відповів хтось.
Художник заклеїв шибку папером, щоб вулицю не стало видно. Потім складаним ножиком він вирізав у папері квадрат.
А якщо хтось подивиться сюди що він побачить?
Ту саму вулицю, відповів інший гість.
Художник зробив у папері кілька квадратів.
Отже, якщо кожен отвір у цьому папері показує одну й ту саму вулицю, кожен із нас містить у собі той самий Усесвіт, сказав він.
І всі присутні заплескали в долоні так їм сподобався його образ.
Музика, яка лунала в каплиці
На день мого народження Всесвіт нагородив мене подарунком, який я хотів би розділити зі своїми читачами.
Посеред лісу, розташованого поблизу маленького міста Азерекс, на південному сході Франції, стоїть невисокий пагорб, порослий деревами. Посеред літа, коли у Франції померли від спеки пять тисяч людей, а температура сягала сорока градусів Цельсія, ми не мали особливої охоти перетинати кукурудзяне поле, цілком знищене спекою. Але я сказав дружині: