Мануел чоловік важливий і необхідний
Мануел потребує бути заклопотаним. Бо інакше, вважає він, його життя не має сенсу, він марнує свій час, суспільство не потребує його, ніхто його не любить, ніхто його не хоче.
Тому, щойно він прокидається, мусить виконати безліч завдань: переглянути хроніку на екрані телевізора (а раптом уночі сталася якась важлива подія), прочитати газету (щось могло статися протягом учорашнього дня), нагадати дружині, щоб вона вчасно зібрала дітей до школи, поїхати кудись на машині, на таксі, на автобусі, на метро, але завжди бути зосередженим, дивлячись у простір, дивлячись на годинника, якщо можливо, кілька разів зателефонувати з мобілки і домогтися, щоб усі бачили: він чоловік заклопотаний, корисний для світу.
Мануел приходить на службу, нахиляється над стосом паперу, що очікує його. Якщо він службовець, то робить усе можливе, аби шеф довідався, що він прийшов на роботу вчасно. Якщо він начальник, то закликає всіх негайно братися за роботу. У тому випадку, коли важливих завдань не існує, Мануел їх створює, опрацьовує новий план, розробляє нові напрями діяльності.
Мануел іде обідати але ніколи сам-один. Якщо він начальник, то сідає з друзями, обговорює нові стратегії, осуджує конкурентів, завжди має новий документ, схований у рукаві, жаліється (з певною гордістю) на те, що йому доводиться тяжко працювати. Якщо він службовець, то теж сідає обідати з друзями, жаліється на шефа, каже, що перепрацьовує багато годин, стверджує з розпачем (і з великою гордістю), що багато справ у компанії залежать від нього.
Мануел начальник чи службовець працює до кінця робочого дня. Вряди-годи поглядає на годинник, а коли настає час повертатися додому, йому завжди треба ще щось зясувати, щось підписати. Він чоловік чесний і хоче здобути право на свою платню, на сподівання інших, виправдати мрії своїх батьків, що доклали стількох зусиль, аби дати йому необхідну освіту.
Нарешті він повертається додому. Приймає ванну, вдягає зручний одяг, іде вечеряти з родиною. Розпитує дітей, чи вони виконали домашні завдання, довідується, що робила його дружина. Вряди-годи розповідає про свою роботу, тільки для того, аби подати приклад, бо не має звичаю приносити свої турботи додому. Вечеря закінчується, діти яким байдуже до прикладів, обовязків чи чогось подібного, підводяться з-за столу й біжать до своїх компютерів. А Мануел сідає перед старим апаратом свого дитинства, який називається телевізором. Знову переглядає новини (щось могло відбутися пополудні).
Лягає в ліжко завжди з книжкою зі спеціальності, яка лежить на столику поряд: незалежно від того начальник він чи службовець, він знає, що конкуренція велика і хто не поновлює свої знання, наражає себе на ризик утратити свою службу і накликати на себе найбільше з проклять безробіття.
Трохи розмовляє з дружиною зрештою, він чоловік лагідний, роботящий, люблячий, він дбає про свою родину й готовий захищати її від будь-яких прикростей. Нарешті приходить сон, Мануел засинає, знаючи, що наступного дня буде дуже заклопотаний, і йому треба набратися нових сил.
Тієї ночі Мануел побачив сон. Прилетів янгол і запитав: «Навіщо ти все це робиш?» Він відповів, що він чоловік відповідальний.
Янгол провадив: «Чи спроможний ти принаймні на пятнадцять хвилин зупинитися, подивитися на світ, подивитися на самого себе й не робити нічого?» Мануел сказав, що зробив би так із приємністю, але не має для цього часу. «Ти мене обманюєш, сказав янгол. Усі, хто живе на світі, мають на це час, а бракує їм мужності. Праця є благословенням, коли допомагає нам думати про те, що ми робимо. Але вона перетворюється на прокляття, якщо використовувати її для того, щоб уникнути думати про сенс свого життя».
Мануел прокинувся опівночі, вкритий холодним потом. Бракує мужності? Як може бути, що чоловік, який посвятив себе іншим, не має мужності зупинитися на пятнадцять хвилин?
Ліпше заснути знову, усі проблеми не розвязуються в одному сні, ці запитання ні до чого не приводять, а завтра він буде дуже, дуже заклопотаний.
Мануел людина вільна
Мануел працює тридцять років без перепочинку, дбає про освіту своїх дітей, подає їм добрий приклад, присвячує весь свій час роботі й ніколи себе не запитує: «Чи розумію я, що роблю?» Його єдина турбота: що більше він заклопотаний, то важливішим здається в очах суспільства.
Його діти виросли й покинули дім, і зрештою настає день, коли на службі він одержує годинник або авторучку як компенсацію за всі роки відданості своїй професії, друзі проливають кілька сліз і тепер він може втішатися тим, про що завжди мріяв: прокидатися пізно. Він бавить час на пляжі, або в місті, або на дачі, яку придбав за пролитий на службі піт, відкриває для себе садівництво й через короткий час проникає в таємницю рослин і квітів. Мануел має час, весь час, який існує у світі. Подорожує на частину заощаджених грошей. Відвідує музеї, за дві години довідується про те, що художники та скульптори минулих епох досліджували протягом століть, але принаймні переживає відчуття, що підвищує свій культурний рівень. Знімає сотні, тисячі фотографій і розсилає їх друзям зрештою вони повинні знати, який він щасливий!
Минає ще кілька місяців. Мануел довідується, що сад не підкоряється тим самим правилам, що й людина те, що він посадив, росте повільно, й він не поспішає довідатися, чи троянда вже випустила бутони. На якусь мить замислившись, він відкриває, що все побачене ним у подорожах було лише краєвидом за вікнами туристського автобуса, який тепер він може побачити на фотографіях розміром шість на девять, але правду кажучи, він не відчув якихось емоцій, бо більше переймався тим, що розповість друзям про чудовий досвід, який можна пережити в зарубіжній країні.
Він і далі дивився всі новини по телевізору, читав ще більше газет (бо мав тепер більше вільного часу, вважав себе чоловіком, надзвичайно добре поінформованим, спроможним обговорювати речі, що їх раніше не мав часу вивчити).
Він шукав когось, із ким міг би поділитися своїми опініями, але всі його знайомі були занурені в річку життя, працюючи, щось виготовляючи, заздрячи Мануелу, що він має стільки вільного часу й водночас будучи задоволені тим, що вони дають користь суспільству й «заклопотані» чимось вельми важливим.
Мануел став шукати розради в дітях. Вони завжди ставилися до нього прихильно адже він був чудовим батьком, прикладом порядності й відданості, але вони мають свої турботи, хоч і вважають своїм обовязком приходити в неділю до батьків на обід.
Мануел вільна людина, фінансово забезпечений, добре поінформований, із бездоганним минулим. Але що тепер? Що йому робити з цією свободою, здобути яку він так палко прагнув? Усі хвалили його, робили йому компліменти, але ніхто не мав для нього часу. Помалу-потроху Мануел засумував, почуваючи себе непотрібним, попри те, що він стільки років служив світові та своїй родині.
Однієї ночі йому приснився янгол: «Що ти зробив зі своїм життям? Чи живеш ти, як мріяв?»
Мануел прокинувся, вкритий холодним потом. Як мріяв? Він мріяв здобути диплом, народити дітей, дати їм освіту, вийти на пенсію, подорожувати. Чому янгол ставить йому таке безглузде запитання?
Новий тривалий день почався. Газети. Новини по телевізору. Робота в саду. Сніданок. Трохи поспати. Зробити те, що йому хочеться. І раптом він відкрив, що йому нічого не хочеться. Мануел став чоловіком вільним і сумним, за один крок від депресії, бо згаяв надто багато часу, міркуючи про сенс життя, тоді як роки пронесли його під ним. Згадалися йому рядки одного поета:
Я пройшов крізь життя
та не жив.
Позаяк про це думати вже пізно, то ліпше змінити тему. Свобода, здобута з такими труднощами, не зробила його щасливим.
Мануел переселяється в Рай
Мануел перебуває на пенсії. Він трохи втішається свободою, яка дозволяє йому не прокидатися дуже рано й мати багато вільного часу, коли він може робити все, що йому заманеться. Але незабаром він запав у депресію: почуває себе непотрібним, відлученим від суспільства, яке сам допомагав будувати, покинутим дітьми, які вже виросли, неспроможним зрозуміти сенс життя, він тепер навіть не намагається відповісти на одвічне запитання: «Як я жив?»
Й одного дня наш любий, чесний, самовідданий Мануел помирає зрештою це станеться з усіма Мануелами, Паулами, Маріями, Моніками, які нині живуть. І тут я вирішив надати слово Генрі Драммонду, який у своїй чудовій книжці «Найвищий дар» так описує те, що відбувається далі:
Усі ми певної миті постаємо перед запитанням, яке тривожить усі покоління.
Що найважливіше в нашому існуванні?
Ми хочемо прожити свої дні якнайкраще, бо ніхто їх за нас не проживе. Тому хочемо знати: куди ми повинні спрямувати свої зусилля, якої найвищої мети досягти?
Ми звикли чути, що найважливішим скарбом духовного світу є Віра. На це просте слово багато століть опираються всі релігії.
То нам треба визнати Віру тим, що є у світі найважливішим? Якщо так, то дуже й дуже помиляємося. У Посланні до коринтян, у тринадцятому розділі, святий Павло так говорить до перших християн: «А тепер залишаються ось ці троє: віра, надія, любов; але любов з-поміж них найбільша».
Тут аж ніяк не йдеться про поверхову опінію святого Павла, автора цієї фрази. Зрештою, він говорив про Віру лише мить тому, в цьому ж таки посланні. Він сказав:
«Якщо маю дара пророчого, і знаю всі таємниці, і маю всіляке пізнання і віру, аж так, що можу навіть гори пересувати, а любови не маю, то я ніщо».
Павло не ухилився від цієї проблеми; навпаки, він порівняв Віру з Любовю. І дійшов висновку:
«але любов з-поміж них найбільша».
Матвій дає нам класичний опис Страшного суду: Син Людський сидить на троні й відокремлює, як пастух, козлят від овець.
Отже, найважливішим запитанням людського створіння не буде: «Як я жив?»
Воно муситиме запитати себе: «Як я любив?».
Кінцевим тестом випробування в пошуку Спасіння буде Любов. Не братиметься до уваги, що ми робили, у що вірили, чого досягли.
Ніщо з цього не буде нам зараховано. Нам буде зарахований наш спосіб любити ближнього.
Про помилки, яких ми наробили, не буде навіть згадано. Нас судитимуть за те добро, якого ми натворили. Бо відокремити себе від Любові означає піти проти Духа Божого, це доводить, що ми ніколи Його не знали, що Він любив нас даремно, що Його Син помер марно.