Таким чином наш Мануел здобув спасіння у хвилину смерті, бо попри те, що він ніколи не замислювався над сенсом свого життя, він умів любити, годувати родину й робити з гідністю все, що робив. Проте, хоч кінець для нього став щасливим, решта його днів, прожитих на землі, була дуже складною.
Я хочу тут повторити фразу, яку почув від Шимона Переса на Світовому форумі в Давосі: «Й оптиміст, і песиміст помирають. Але ці двоє користуються життям дуже неоднаково».
Виступ у Мельбурні
Я брав участь у дуже важливому Фестивалі письменників. О десятій годині ранку зала була вже повна. У мене мав узяти інтервю місцевий письменник Джон Фелтон.
Я вийшов на сцену зі звичною для мене тривогою в серці. Фелтон мене відрекомендував і почав ставити мені запитання. Перш ніж я встигав обміркувати відповідь, він уривав мене й ставив нове запитання. Коли я встиг відповісти на одне з них, він зазначив, що «моя відповідь не досить очевидна». Через пять хвилин публіка стала виявляти невдоволення усі помітили якийсь негаразд у цій розмові. Тоді я згадав про Конфуція і зробив єдино можливу річ.
Вам подобається те, що я пишу? запитав я.
Я не бачу звязку, відповів він. Я беру у вас інтервю, а не ви в мене.
Звязок існує, відповів я. Ви не дозволяєте мені сформулювати думку. Конфуцій сказав: «Завжди, коли можливо, говоріть зрозуміло». Прислухаймося до цієї поради й говорімо зрозуміло: вам подобається те, що я пишу?
Ні, не подобається. Я прочитав лише дві ваші книжки, й мені стало гидко.
Окей. З цього ми зможемо робити якісь висновки.
Тепер поле розмови було визначене. Публіка розслабилася, середовище наелектризувалося, інтервю перетворилося на справжні дебати, й усі зокрема й Фелтон були задоволені результатом.
Піаніст у торговельному центрі
Я неуважно прогулююся торговельним центром у супроводі своєї подруги-скрипальки. Урсула народилася в Угорщині, а тепер є провідною солісткою двох відомих міжнародних філармоній. Несподівано вона вхопила мене за лікоть.
Послухай!
Слухаю. Чую голоси дорослих, крики дітей, звуки телевізорів, увімкнених у крамницях побутової техніки, човгання черевиків на камяній підлозі, й музику, яка лунає в усіх торговельних центрах світу.
Послухай!
Слухаю. Чую голоси дорослих, крики дітей, звуки телевізорів, увімкнених у крамницях побутової техніки, човгання черевиків на камяній підлозі, й музику, яка лунає в усіх торговельних центрах світу.
Хіба ж не чудово?
Я відповідаю, що не почув нічого чудового чи позанормального.
Фортепіано! каже вона дивлячись на мене з розчарованим виглядом. Піаніст чудовий!
Це, мабуть, запис.
Не говори дурниць.
Коли я дослухався уважніше, то зрозумів, що це музика в живому виконанні. Звучала соната Шопена, й коли я спромігся зосередити увагу, то ноти заглушили весь гамір, який нас оточував. Ми йшли коридорами, де було повно людей, крамниць і вітрин, наповнених речами, котрі, як оголошувала реклама, доступні всім людям, крім мене й вас. Ми вийшли на майданчик, де можна було чогось попоїсти. Люди там обідали, розмовляли, сперечалися, читали газети, а ще мали розвагу торговельні центри полюбляють надавати своїм відвідувачам різні розваги.
Тут було фортепіано з піаністом.
Він зіграв ще дві сонати Шопена, а потім Шуберта, Моцарта. Йому було близько тридцятьох років. Дошка, прилаштована на краю маленької сцени, пояснювала, що це знаменитий музикант із Грузії, однієї з колишніх совєтських республік. Певно, він шукав роботу, стукав у зачинені двері, а коли його опанував розпач, змирився й тепер грає тут.
Але я не певен, що він перебував тут: його погляд блукав у магічному світі, де утворювалася ця музика, його руки передавали любов, душу, ентузіазм, те найкраще, що в ньому було, його роки навчання, творчості, наполегливої праці.
Але він, либонь, не розумів, що ніхто, абсолютно ніхто не прийшов сюди для того, аби послухати його, а лиш для того, щоб купити якісь речі, поїсти, розважитися, роздивитися вітрини, зустрітися з друзями. Якесь подружжя зупинилося біля нас: вони базікали, не стишуючи голосу, і пройшли далі. Піаніст цього не бачив він досі розмовляв з янголами Моцарта. Він також не побачив, що біля нього стояли чоловік і жінка, талановита скрипалька, яка слухала його зі слізьми на очах.
Мені пригадалася каплиця, куди я одного разу випадково потрапив й побачив там дівчину, яка грала для Бога; але вона перебувала в каплиці, і її гра мала сенс. У цьому випадку ніхто його не слухав, можливо, навіть сам Бог.
Ні, це брехня. Бог його слухав. Бог перебував у душі та в руках цього чоловіка, бо він віддавав найкраще, що в ньому було, не вимагаючи ані якоїсь компенсації, ані грошей. Він грав так, ніби перебував у театрі «Ла Скала» в Мілані або в Паризькій опері. Він грав, бо це була його доля, його радість, його резон жити.
Мене опанувало почуття глибокої поваги. Я глибоко шанував чоловіка, який нагадав мені найважливішу науку: ти повинен здійснити свою Персональну Легенду а потім можеш відійти. І не має значення, чи інші тебе підтримують, критикують, нехтують, терплять ти це робиш, бо такою є твоя доля на землі, й джерело будь-якої радості.
Піаніст зіграв ще одну пєсу Моцарта, й уперше помітив нашу присутність. Він привітав нас, чемно нахиливши голову, ми відповіли йому тим самим. Але він відразу повернувся до свого Раю, і краще було залишити його там, не порушивши нічим, навіть нашими боязкими оплесками, тишу світу, що оточувала його. Він слугував прикладом для всіх нас. Коли ніхто не звертає уваги на те, що ми робимо, згадаймо цього піаніста: він розмовляє з Богом через роботу, яку виконує, а все інше не має для нього анінайменшої ваги.
Пригода, яка сталася, коли я летів на книжковий ярмарок у Чикаго
Я летів із Нью-Йорка в Чикаго, де мав відбутися ярмарок американських книготорговців. Зненацька в прохід між кріслами літака вийшов юнак.
Мені потрібні дванадцять добровольців, сказав він. Коли літак приземлиться, кожен візьме в руку троянду.
Кілька людей підняли руку. Я теж підняв, але мене не обрали.
Я все ж таки вирішив піти з групою. Ми вийшли з літака, й хлопець показав на дівчину, що стояла у вестибюлі аеропорту. Один за одним пасажири піднесли їй по троянді. Потім юнак попросив її руки в присутності всіх і вона його пропозицію прийняла.
Бортпровідник сказав мені, коментуючи цю ситуацію:
Відколи я тут працюю, це найромантичніша пригода в аеропорту.
Про палиці й правила
Восени 2003 року я прогулювався вночі центром Стокгольма, коли побачив даму, яка йшла, спираючись на лижні палиці. Моєю першою думкою було, що вона зазнала якоїсь травми, але помітив, що йшла вона швидко, її рухи були ритмічними, ніби під ногами в неї був сніг, тоді як скрізь я бачив лише асфальт. Мій очевидний висновок був таким: «Ця дама збожеволіла, бо інакше, чому б вона вирішила проїхатися на лижвах по асфальту?»
Про палиці й правила
Восени 2003 року я прогулювався вночі центром Стокгольма, коли побачив даму, яка йшла, спираючись на лижні палиці. Моєю першою думкою було, що вона зазнала якоїсь травми, але помітив, що йшла вона швидко, її рухи були ритмічними, ніби під ногами в неї був сніг, тоді як скрізь я бачив лише асфальт. Мій очевидний висновок був таким: «Ця дама збожеволіла, бо інакше, чому б вона вирішила проїхатися на лижвах по асфальту?»
Повернувшись до готелю, я обговорив цю подію зі своїм редактором. Він сказав, що це я збожеволів: те, що я побачив, було спортивною вправою, відомою під назвою «нордична хода» (nordic walking). Він пояснив, що під час виконання цієї вправи рухаються не тільки ноги й руки, а й плечі та боки, дозволяючи широко застосовувати всі мязи тіла.
У моєму уявленні хода пішки (яку разом із пострілами з лука я дуже люблю) допомагає мені міркувати, думати, милуватися цікавим краєвидом, розмовляти з дружиною, поки ми прогулюємося. Розповідь мого видавця здалася мені цікавою, але я не приділив найменшої уваги цьому факту.
Одного дня я зайшов до спортивної крамниці, щоб купити матеріал для виготовлення стріл, коли помітив нові палиці, що застосовуються альпіністами, легкі, алюмінієві, які можна було подовжувати й скорочувати за допомого телескопічної системи й фотографічного штатива. Я згадав про «нордичну ходу»: чом би й не спробувати? і купив дві пари палиць, одну для себе, другу для дружини. Ми пристосували палиці до зручної довжини й наступного дня вирішили випробувати їх.
То було фантастичне відкриття. Ми зійшли на гору й спустилися з неї, відчуваючи, що все наше тіло рухається, рівновагу було утримувати легше, втома не дошкуляла. За годину ми подолали вдвічі більшу відстань, аніж долали зазвичай. Я пригадав, що одного разу намагався дослідити пересохлий рівчак, але в його руслі було таке велике каміння, що я відмовився від цієї ідеї. Я подумав, що з палицями буде набагато легше, і справді так воно й було.
З Інтернету моя дружина довідалася, що прогулянка з палицями спалює на сорок шість відсотків більше калорій, аніж прогулянка звичайна. Її опанував ентузіазм, і «нордична хода» стала частиною нашого повсякдення.
Якось увечері, щоб побазікати зі мною, моя жінка знов увійшла в Інтернет подивитися, що там іще розповідають про нашу розвагу. Її опанував страх: там були сторінки й сторінки федерації, групи, дискусії, моделі й правила.
Не знаю, що мене спонукало відкрити сторінку з правилами. Поки я читав, я почував усе більшу розгубленість: я все робив не так! Мої палиці треба було подовжити, я мав підкорятися певному ритму, спиратися під певним кутом, рух плеча був надто складний, існувала інша манера застосовувати лікоть, усе мало підкорятися законам суворим, технічним, точним.
Я надрукував усі сторінки. Наступного дня спробував ходити достоту так, як рекомендували фахівці. Хода втрачала інтерес, я вже не бачив чудових краєвидів навколо себе, мало розмовляв з дружиною, був неспроможний думати про щось інше, крім правил. Наприкінці тижня я себе запитав: навіщо я намагаюся все це вивчити?
Я не мав на меті робити гімнастику. Я не вірю, що люди, які починали ходити «по-нордичному», на початку думали про щось інше, крім приємності, яку їм дарувала хода, збільшення рівноваги й можливість рухати всім тілом. Інтуїтивно ми знали, якою мала бути ідеальна довжина палиці, інтуїтивно ми також відчували, що чим ближче до тіла ми ставили палиці, тим приємнішим і легшим був рух. Але тепер, з огляду на правила, я перестав зосереджувати увагу на тих речах, які мені приємно бачити, й більше турбувався про те, щоб утратити якомога більше калорій, щоб ефективніше рухати мязами, щоб знаходити потрібну опору для тіла.