Адже на початку цього проекту єдиним, що можна було більш-менш точно обрахувати, була приблизна вартість прокладання кабелю. Для власне технічної реалізації проекту не було ніякого прикладу. В таких масштабах у XIX сторіччі ще ніхто не планував і не продумував. Бо ж як можна порівняти оце перекидання кабелю через увесь океан із дрібним прокладанням через протоку між Дувром і Кале? Там було досить із відкритої палуби колісного пароплава розмотати тридцять або сорок миль кабелю, і він спокійно входив у воду, наче якірний ланцюг із брашпиля. Під час прокладання кабелю в Ла-Манші можна було спокійно дочекатися надто тихого дня, була точно відома глибина морського дна, постійно був видний той або той берег, а отже, можна було уникнути будь-якої небезпечної випадковості: зв’язати обидва береги можна було протягом єдиного дня. Натомість під час перетину океану, який передбачав принаймні три тижні неперервного плавання, в сто разів важчу котушку з у сто разів довшим кабелем не можна було ставити на палубі на поталу всім примхам негоди. Крім того, жоден корабель не був досить великим, щоб помістити у своєму трюмі той гігантський кокон із заліза, міді та гутаперчі, жоден не був досить могутнім, щоб витримати такий тягар. Були потрібні принаймні два кораблі, а ці головні кораблі потребували супроводу, додаткових кораблів, щоб можна було точно дотримуватися найкоротшого шляху і надати допомогу в разі якогось прикрого випадку. Щоправда, англійський уряд виділив для цієї мети «Агамемнон», один зі своїх найбільших військових кораблів, що як флагман воював під Севастополем, а американський уряд – «Ніаґару», фрегат із водомісткістю п’ять тисяч тонн (тоді величезний об’єм). Але обидва кораблі треба було спершу перебудувати, щоб кожен міг умістити половину безкінечного кабелю, кінці якого мали з’єднати. Звісно, головною проблемою був сам кабель. До тієї гігантської пуповини, що мала зв’язати обидва континенти, ставили страхітливі вимоги. Адже кабель, з одного боку, мав бути міцним і нерозривним, наче сталева линва, а водночас – еластичним, щоб його можна було легко укладати. Він мав витримувати будь-який тиск, будь-яке навантаження, а водночас розмотуватись рівненько, наче шовковий шнурок. Він мав бути масивним, але не грубим, наче й товстим, а водночас точнісінько таким, щоб можна було передати на дві тисячі миль найменше електричне коливання. Найменша тріщинка, найнепомітніша нерівність могли порушити передачу сигналів на цьому чотирнадцятиденному шляху.
Але люди наважились! День і ніч працюють фабрики, бо демонічна воля одного чоловіка крутить уперед усі колеса. Для цього єдиного шнура використали цілі мідні та залізні копальні, й цілі ліси каучукових дерев мали пускати сік, щоб виготовити гутаперчеву оболонку для такої великої відстані. Ніщо не дає такого яскравого уявлення про величезні пропорції цього проекту, як те, що для сплітання кабелю знадобилося триста шістдесят сім тисяч миль самого дроту – в тринадцять разів більше, ніж потрібно, щоб обкрутити всю землю, і досить, щоб поєднати одною лінією Землю з Місяцем. Після будівництва Вавилонської вежі людство в царині техніки ще не наважувалось на щось грандіозніше.
Перший старт
Цілий рік стугонять машини, дріт із фабрик, немов тонку текучу нитку, намотують у трюми обох кораблів, і нарешті, після тисяч і тисяч оборотів, кожна половина кабелю змотана в кожному кораблі на котушку. Вже сконструювали й поставили нові важкі машини, які, устатковані гальмами і зворотним ходом, мають тиждень, два тижні, три тижні ненастанно опускати кабель в океанські глибини. На борту зібралися найкращі інженери і техніки, серед них і сам Морзе, щоб під час прокладання всякчас перевіряти приладами, чи не урвався електричний струм, а їм товаришили на кораблях репортери та художники, щоб словом і олівцем змальовувати цей вихід у море, який після плавань Колумба і Магеллана породжував найбільше хвилювання.
Нарешті все готове, щоб вирушати, і, якщо досі скептики брали гору, тепер усе англійське суспільство з палкою цікавістю стежило за проектом. 5 серпня 1857 року в невеличкій ірландській гавані Валентія сотні човнів і кораблів оточили кабельний флот, щоб стати свідком важливої для всієї історії миті, коли один кінець кабелю з корабля доставили на берег і закріпили на європейському суходолі. Вихід у море несамохіть перетворився у святкову врочистість. Уряд прислав свого представника, лунали промови, священик у зворушливому зверненні просив благословення Господнього для сміливого заходу. «О вічний Боже, – почав він свою проповідь, – ти, що сам розпросторюєш небо і приборкуєш розбурхане море, ти, що тобі коряться вітри й течії, глянь у своєму милосерді вниз на своїх слуг… Усунь велінням своїм усяку перешкоду, подолай будь-який опір, що міг би завадити нам виконати цю важливу роботу». Потім із берега та моря замахали тисячі рук і капелюхів. Земля повільно поринула в чекання. Одна з найсміливіших мрій людства пробувала стати реальністю.
Невдача
Спершу планували, що обидва великі кораблі – «Агамемнон» і «Ніаґара», кожен з яких містив у собі половину кабелю, мають одночасно плисти до одного наперед визначеного місця посеред океану, і там має відбутися з’єднання обох частин кабелю. В такому разі один корабель мав плисти на захід до Ньюфаундленду, а другий – на схід до Ірландії. Але цей задум видався надто сміливим: одразу відправити в море під час першої спроби увесь неоціненний кабель, тому вирішили прокласти з континенту тільки одну половину, бо ще не було певності, чи взагалі функціонуватиме як слід передача телеграфних сигналів під водою на таку велику відстань.
З обох кораблів саме «Ніаґарі» припало завдання прокласти кабель із континенту до середини океану. Повільно, обережно пливе туди американський фрегат і ненастанно випускає позаду себе нитку кабелю, немов павутину з гігантського тіла. Повільно, регулярно гуркоче на борту машина, яка випускає кабель: це давній, добре знайомий усім морякам звук якірного ланцюга, що опускається з брашпиля. Через кілька годин люди на борту звертають на регулярні звуки вже не більше уваги, ніж на удари свого серця.
Далі, далі пливе корабель у море, постійно опускається кабель позаду кіля. В цьому заході, здається, немає нічого незвичайного. Тільки в окремій каюті сидять і прислухаються електрики, всякчас обмінюючись сигналами з ірландським суходолом. Дивна річ: хоча берега давно вже не видно, передача сигналів по підводному кабелю відбувається не менш виразно, ніж з одного європейського міста до іншого. Невдовзі корабель уже покинув неглибокі води і почасти перетнув так звані глибоководні плато, які постають на морському дні за Ірландією, а металевий шнур і далі рівномірно, наче пісок із піскового годинника, опускається за кілем у воду, одночасно і передаючи, і приймаючи повідомлення.
Уже прокладено триста тридцять п’ять миль, отже, подолано в десять разів більшу відстань, ніж від Дувра до Кале: Сайрус Філд, уже п’ять днів і п’ять ночей поборовшись із першою непевністю, увечері шостого дня, 11 серпня, після багатогодинної праці і збудження готується лягати спати для заслуженого відпочинку. Аж раптом – що сталося? – замовк гуркітливий механізм. Немов сонна людина, що в потязі вискакує з купе, коли несподівано зупинився локомотив, немов мірошник, що злякано зривається з ліжка, коли раптом зупиняється млинове колесо, так і на кораблі всі нараз прокинулись і вибігли на палубу. Перший погляд на машину показує: випускний отвір пустий. Кабель раптом спорснув із лебідки, неможливо було вчасно зловити вивільнений кінець, і ще неможливіше тепер знайти загублений кінець у глибинах і дістати його. Моторошне сталося. Невеличка технічна помилка знищила працю кількох років. Мов переможені, повернулися до Англії ті, хто так відважно вирушав у море, а там уже підготувались до лихої звістки, бо зненацька замовкли всі знаки і сигнали.
Ще одна невдача
Сайрус Філд, єдиний непохитний, герой і купець водночас, підбиває підсумки. Що втрачено? Триста миль кабелю, десь сто тисяч фунтів стерлінгів акціонерного капіталу і – можливо, це пригнічує ще тяжче – цілий рік, що пропав без вороття. Бо тільки влітку експедиція може сподіватися на сприятливу погоду, а тепер літо вже хилиться до осені. На другому аркуші Сайрус Філд записує невеликі здобутки. Під час цієї першої спроби набуто бодай трохи практичного досвіду. А сам кабель, що виявився придатним, можна намотати, а потім використати для наступної експедиції. Змінити треба тільки кабелеукладач, що спричинив такий фатальний розрив.
Отак у чеканні та готуванні минув ще один рік. Тільки 10 червня 1858 року з новою мужністю і старим кабелем той самий корабель знову виплив у море. Оскільки передача електричних сигналів під час першої спроби функціонувала бездоганно, повернулися до першого плану: почали укладати кабель від середини океану в обидва боки. Перші дні цієї нової спроби минули без пригод. Тільки сьомого дня на наперед визначеному місці мало початися укладання кабелю, а отже, власне робота. Доти все видавалося тільки прогулянкою. Машини не працювали, моряки могли ще спочивати і радіти приязній погоді, безхмарному небу і тихому, можливо, занадто тихому морю.
Але на третій день капітан «Агамемнона» відчув потаємний неспокій. Погляд на барометр показав, із якою страхітливою швидкістю опускається ртутний стовпчик. Наближається незвичайна буря, і справді четвертого дня почався шторм, і то такий, що навіть найдосвідченіші моряки рідко коли бачили такий в Атлантичному океані. Найдошкульніших ударів цей ураган завдав саме англійському кораблеві – «Агамемнону». Сам по собі неоцінений корабель, що в усіх морях і на війні витримав найтяжчі випробування, адміральський корабель англійського військово-морського флоту мав пережити й цю негоду. Але, на лихо, корабель цілком перебудували для укладання кабелю, щоб він міг узяти величезний тягар. Але тут не можна було, як на торгівельному судні, рівномірно розподілити вантаж по всьому трюму, бо вся вага величезної котушки припадала на середину, і тільки частину вантажу склали в носовій частині, що мало ще гірші наслідки, бо під час кожного піднімання та опускання цієї частини маятниковий рух посилювався вдвічі. Тому буря могла грати в страхітливу гру зі своєю жертвою, корабель нахилявся праворуч і ліворуч, вперед і назад до сорока п’ятьох градусів, круті хвилі заливали палубу, геть усе на ній було розтрощене. А тут ще нове лихо: під час одного зі страхітливих ударів, які струшували корабель від кіля до щогли, подалася перегородка складеного на палубі вугілля, і вся його маса чорним градом, немов каменепад, посунула на вже й так виснажених і закривавлених моряків. Дехто отримав рани під час падіння, декого обварило в камбузі окропом, коли перекинувся казан. Один матрос збожеволів під час десятиденного шторму, і вже думали про крайній засіб: викинути за борт частину кабелю, щоб зменшити небезпечний тягар. На щастя, капітан не хотів брати на себе таку відповідальність і вчинив слушно. «Агамемнон» вистояв під час несказанних випробувань десятиденного шторму і, незважаючи на чимале спізнення, зміг знайти другий корабель на визначеному місці в океані, де мало початись укладання кабелю.
Але аж тепер стало видно, як тяжко постраждав неоціненний і вразливий вантаж тисячі разів переплетеного дроту внаслідок ненастанних ударів стихії. В деяких місцях кільця переплутались, гутаперчева оболонка протерлась або розірвалася. Не дуже вірячи в успіх, кабель таки спробували укладати, але це призвело тільки до втрати десь двохсот миль кабелю, що без потреби зник у морі. Це означало, що треба вдруге спустити прапори і повернутися безславно замість сподіваного тріумфу.
Третя спроба
Акціонери в Лондоні, вже почувши лиху звістку, з блідими обличчями чекали в Лондоні свого проводиря і спокусника Сайруса Філда. Під час перших двох спроб витрачено вже половину акціонерного капіталу, але ж нічого не доведено, нічого не досягнуто, тож можна зрозуміти, що більшість тепер кажуть: досить! Голова радить, що треба врятувати те, що ще можна врятувати. Він наполягав, що решту невикористаного кабелю слід зняти з кораблів і в крайньому випадку продати навіть зі збитком, а потім підвести риску під цим марнотратним планом укладання кабелю через океан. Його заступник погоджується з ним і посилає письмову заяву про свою відставку, щоб наголосити, що далі він уже не хоче мати нічого спільного з цим абсурдним заходом. Але затятість та ідеалізм Сайруса Філда годі похитнути. Ще нічого не втрачено, пояснює він. Сам кабель блискуче витримав випробування, і його ще досить на борту, щоб повторити спробу, зібрати флот і найняти екіпажі. Саме незвичайна негода під час останньої спроби дає тепер підстави сподіватися на період гарних, безвітряних днів. Мужність, ще раз мужність! Тепер або ніколи є нагода наважитись на останню спробу.
Акціонери дедалі невпевненіше переглядаються між собою: чи треба довіряти цьому дурневі рештки величезного капіталу? Але могутня воля, зрештою, завжди пориває з собою тих, хто вагається, і Сайрус Філд домігся нового виходу в море. 17 липня 1858 року, через п’ять тижнів після другої невдалої спроби, флот утретє покинув англійську гавань.
Тепер знову підтвердився давній досвід, що найвирішальніші речі майже завжди вдаються потай. Цього разу відплиття відбулося цілком непомітно, жоден човен, жоден корабель не кружляють довкола, бажаючи щастя, не зібралася на березі юрба, не приїхав жоден урядовець, не виголошували промов, жоден священик не просив про Господню допомогу. Кораблі, немов на піратську виправу, відпливають несміливо і тихо. Натомість їх чекає приязне море. Точнісінько визначеного дня, 28 липня, через одинадцять днів після відплиття з Квінстауну, «Агамемнон» і «Ніаґара» на визначеному місці серед океану можуть почати велику роботу.
Рідкісне видовище: кораблі стали кормою один до одного. Між двома кораблями тепер з’єднують кінці кабелю. Без ніяких формальностей, ба навіть без того, щоб люди на борту приглядались до того процесу з великою цікавістю (вони вже втомилися від марних спроб) залізно-мідна линва опускається поміж двох кораблів у глибини аж до найглибшого, ще жодним лотом не виміряного океанського дна. Потім ще вітання від борту до борту, від прапора до прапора, і англійський корабель узяв курс на Англію, американський – на Америку. Поки вони віддаляються один від одного – дві мандрівні цятки на безкінечному океані, – їх постійно пов’язує кабель, бо тепер уперше на людській пам’яті два кораблі можуть спілкуватися між собою в невидному, незважаючи на вітер і хвилі, простір і відстань. Що дві години повідомляє один корабель електричним сигналом із глибин океану про пройдені милі, і щоразу підтверджує другий корабель, що він завдяки чудовій погоді подолав таку саму відстань. Так відбувалося день, другий, третій і четвертий. 5 серпня «Ніаґара» нарешті повідомила, що вже бачить американський берег у затоці Трініті-бей у Ньюфаундленді, уклавши трохи менше, ніж тисячу тридцять миль кабелю, і так само й «Агамемнон», теж успішно опустивши в глибини тисячу миль кабелю, тріумфально повідомив, що й він уже бачить ірландський берег. Тепер уперше люди могли передавати слова від континенту до континенту, від Америки до Європи. Але знають про цей успіх тільки обидва кораблі, кількасот людей у дерев’яних судових корпусах. І ще не знає світ, давно вже забувши про цей проект. Ніхто не чекає їх на березі, ніхто в Ньюфаундленді, ніхто в Ірландії, але тієї самої секунди, коли новий океанський кабель поєднають із суходільними, все людство дізнається про їхню важливу спільну перемогу.