Велика «осанна»
Саме тому, що ця блискавка радості впала з абсолютно безхмарного неба, спалахнуло небачене завзяття. Майже тієї самої години в перші дні серпня і на старому, і на новому континентах почули повідомлення про успішно закінчену роботу, і наслідки тут годі описати. В Англії загалом така обачна газета «Times» писала в передовій статті: «Since the discovery of Columbus, nothing has been done in any degree comparable to the vast enlargement which has thus been given to the sphere of human activity». Тобто: «Після відкриття Колумба не сталося нічого, що хоч якось можна було б порівняти з цим величезним розширенням сфери людської діяльності». Сіті перебуває в найрадіснішому збудженні. Але ця горда радість Англії видається боязливою і тьмяною проти ураганного захвату в Америці, породженого тією звісткою. Одразу закрили крамниці, вулиці заполонили люди, що розпитували одне одного, галасували, сперечалися. Сайрус Філд, цілком невідомий чоловік, став нараз національним героєм усієї країни, в пориві любові його поставили поряд із Франкліном і Колумбом, усе місто, а з ним і сотні інших міст, тремтіли і гули від сподівання побачити чоловіка, що завдяки своїй рішучості здійснив «шлюб молодої Америки і Старого Світу». Але захват ще не досяг найвищого ступеня, бо тим часом надійшло тільки повідомлення, що кабель укладено. Та чи може він говорити? Чи вдалося, власне, реалізувати той величний задум? Грандіозне видовище: все місто, ціла країна чекають і слухають на єдине, на перше слово через океан. Люди знають, що передусім англійська королева пошле всім повідомлення, своє побажання щастя, і щогодини чекання стає дедалі нетерплячішим. Але минають ще дні та дні, бо внаслідок прикрої випадковості пошкоджено якраз кабель, що йде у Ньюфандленд, тому лише 16 серпня повідомлення королеви Вікторії дійшло у вечірні години до Нью-Йорка.
Бажана звістка приходить запізно, щоб газети могли опублікувати офіційне повідомлення, вивісили тільки оголошення на телеграфних пунктах і приміщеннях редакцій, і вулиці одразу заполонили величезні юрби. Newspapers boys із саднами та роздертим одягом були змушені пробиратися крізь юрбу. Звістку повідомляли в театрах і ресторанах. Тисячі людей, які ще не могли збагнути, що телеграф випереджає найшвидший торгівельний корабель, ринули до Бруклінської гавані привітати «Ніаґару», героїчний корабель цієї мирної перемоги. Наступного дня, 17 серпня, газети раділи заголовками з величезних літер: «The cable in perfect working order»; «Everybody crazy with joy»; «Tremendous sensation throughout the city»; «Now’s the time for an universal jubilee»[9]. Незрівнянний тріумф: від початку мислення на Землі думка з притаманною їй швидкістю перетнула океан. Уже гримить батарея з сотні гармат, повідомляючи, що президент Сполучених Штатів Америки відповів королеві. Тепер уже ніхто не наважується сумніватись, і ввечері Нью-Йорк та інші великі міста сяють десятками тисяч ліхтарів і смолоскипів. Кожне вікно осяяне, і навряд чи псує радість обставина, що при цьому загорівся купол City Hall, муніципалітету. Бо вже наступний день приніс ще одне свято: прибула «Ніаґара», великий герой Сайрус Філд уже тут! Рештки кабелю тріумфально пронесли по місту, екіпаж частували. Тепер день у день у кожному місті від Тихого океану аж до Мексиканської затоки повторюються маніфестації, немов Америка вдруге святкує день свого відкриття.
Але й цього не досить, аж ніяк не досить! Властивий тріумф має бути ще грандіознішим, ще величнішим, ніж ті, що їх коли-небудь бачив Новий Світ. Два тижні тривають готування, а потім, 31 серпня, все місто як одна людина вшановує єдиного чоловіка, Сайруса Філда, і то так, як народи давно вже не вшановували своїх монархів, імператорів і навряд чи вшановували переможців. Того чудового осіннього дня влаштували врочисту процесію, яка була така довга, що їй знадобилося шість годин, щоб пройти від одного краю міста до другого. Попереду крізь завішане прапорцями місто йшли полки з прапорами й корогвами, а далі безкінечною ходою тягнулися музичні товариства, чоловічі хорові товариства, співочі спілки, пожежники, школярі й ветерани. Всі, хто міг маршувати, маршували, кожен, хто міг співати, співав, кожен, хто міг радіти, радів. У запряженій четвериком коней кареті везли Сайруса Філда, немов античного тріумфатора, в другій везли капітана «Ніаґари», в третій – президента Сполучених Штатів Америки; далі йшли мер, урядовці, викладачі. Ненастанно лунали промови, тривали бенкети, влаштовували ходу зі смолоскипами, бамкали церковні дзвони, гриміли гармати, юрба знову і знову галасливо вітала нового Колумба, об’єднувача двох світів, переможця простору, чоловіка, що тієї миті став найславетнішим і найбільш обожненим в усій Америці, – Сайруса Веста Філда.
Велике crucifige[10]
Того дня галасували й раділи тисячі та мільйони голосів. Тільки один, і то найважливіший, був протягом того свята навдивовижу німим: електричний телеграф. Можливо, Сайрус Філд серед радощів уже здогадувався про страхітливу правду, і, мабуть, для нього було тяжкою мукою розуміти, що тільки він єдиний знає, що саме того дня атлантичний кабель припинив функціонувати, що після отриманих в останні дні дедалі більш плутаних і навряд чи зрозумілих сигналів дріт видав останній передсмертний хрип і замовк остаточно. В усій Америці ще ніхто не знає і ніхто не здогадується, що телеграф поступово замовкає, крім кількох людей, які забезпечують прийняття сигналів у Ньюфаундленді, і навіть вони перед лицем безмірного ентузіазму вагаються довгі дні повідомляти радісним людям прикру новину. Але невдовзі впало у вічі, що повідомлення надходять украй рідко. Америка тепер чекала годину за годиною, щоб майнуло якесь повідомлення через океан, але замість цього в обидва боки йшли тільки туманні й неконтрольовані сигнали. Недовго й тривав цей стан, як поширилася чутка, мовляв, люди, сповнені завзяття й нетерпіння, поставили кращі передавачі, пускали занадто сильні електричні розряди і внаслідок цього остаточно вивели з ладу вже й так негодящий кабель. Ще є сподівання усунути перешкоду. Але невдовзі вже годі заперечити: сигнали стають дедалі більш нерозбірливі та незрозумілі. Саме після того буйного святкового дня, 1 вересня, через океан уже не переходить жодного виразного тону, жодного чистого коливання.
Люди ніщо не прощають ще меншою мірою, як те, що їх протвережують серед щирого захвату, а чоловік, від якого вони сподівалися всього, підступно, як їм здається, розчаровує їх. Тільки-но справдилася чутка, що без міри прославлений телеграф не працює, бурхлива хвиля радості покотилася назад у вигляді лихого озлоблення проти невинного винуватця Сайруса Філда. Він одурив місто, країну, світ, він давно знав, що телеграф не працює, заявляли в Сіті, але з корисливих міркувань дав людям змогу вшанувати себе, а сам скористався тим часом, щоб продати належні йому акції з величезним прибутком. Але поширювали навіть ще лихіші обмови, зокрема, найдивнішу з усіх, яка категорично повідомляла, що атлантичний телеграф узагалі не працював як слід, усі ті повідомлення були ошуканством, а телеграму від англійської королеви склали наперед, а не передавали через океанський телеграф. Жодне повідомлення, стверджувала чутка, протягом усього часу не доходило в справді зрозумілій формі через океан, а телеграфісти лише на основі своїх припущень і уривчастих знаків виготовляли уявні депеші. Вибухнув справжній скандал. Саме ті, хто вчора найгучніше радів, найдужче шаленіли. Ціле місто, вся країна соромляться свого надміру палкого і передчасного захвату. Сайруса Філда обрали за жертву того гніву, той, хто ще вчора був національним героєм і звитяжцем, братом Франкліна і нащадком Колумба, змушений, мов злочинець, ховатися від своїх колишніх друзів і шанувальників. Одним один день усе створив, одним один день усе зруйнував. Поразка страхітлива, втрачено капітал, немає вже довіри, а в непроглядних океанських глибинах лежить, мов міфічний мідгардський змій, непотрібний кабель.
Шість років мовчання
Шість років марно лежить на дні океану забутий кабель, шість років панує давнє холодне мовчання між обома континентами, які одну мить у світовій історії відчували, як у них суголосно б’ється пульс. Америка і Європа були близькі одна до одної лише протягом єдиного подиху, кількох сотень слів, а тепер знову, як і тисячі років, їх відокремлює нездоланна далечінь. Найсміливіший план XIX сторіччя, ще вчора майже реальність, знову став легендою, міфом. Річ зрозуміла, ніхто вже не думає поновити наполовину вдалу працю, страхітлива поразка паралізувала всі сили, погас увесь захват. В Америці всю увагу відвернула громадянська війна між Півднем і Північчю, в Англії ще вряди-годи засідають комітети, але їм знадобилося аж два роки, щоб сухо заявити, що морський підводний кабель у принципі був би можливим. Але від цієї наукової оцінки до реальних дій пролягає шлях, на який ніхто не думає ступати; шість років уся дальша робота спочиває не менш цілковито, ніж забутий кабель на океанському дні.
Але шість років, дарма що становлять лише минущу мить у величезному просторі історії, в такій молодій науці, як електрика, означають вічність. Щороку, щомісяця в цій сфері відбувається нове відкриття. Динамо-машини стають дедалі потужніші й точніші, їх дедалі різноманітніше застосовують, щоразу точнішими стають електричні прилади. Телеграфна мережа вже охопила внутрішній простір усіх континентів, уже перетнули Середземне море, вже пов’язані Африка і Європа, і тому план прокласти кабель через океан рік у рік позбувається фантастичності, що так довго була пов’язана з ним. Неминуче має настати година, коли поновлять спробу, бракує тільки людини, яка наснажить давній план новою енергією.
І раптом ця людина з’явилася, і дивіться, це та сама давня людина з тією самою довірливістю і вірою: Сайрус Вест Філд, що повернувся з мовчазного вигнання і зловтішної зневаги. Він утридцяте перетнув океан і знову з’явився в Лондоні, де йому вдалося забезпечити давню концесію новим капіталом у шістсот тисяч фунтів стерлінгів. І тепер уже є нарешті давно омріяний могутній корабель, що може взяти увесь величезний вантаж, – це славетний чотиритрубний «Great Eastern» водомісткістю двадцять дві тисячі тонн, його збудував Ісамбар Брунель. І диво за дивом: того 1865 року цей корабель стояв без ужитку, бо теж занадто сміливо випередив свій час; за два дні його пощастило купити, щоб спорядити для експедиції.
Усе те, що раніше було незмірно важким, стало тепер легким. 23 липня 1865 року корабель-велетень із новим кабелем виплив із Темзи. Навіть якщо перша спроба виявилась невдалою, навіть якщо внаслідок розриву за два дні до кінцевої мети люди зазнали невдачі, і невситимий океан знову ковтнув шістсот тисяч фунтів стерлінгів, техніка вже досить упевнена в своїй роботі, щоб зневіритись від такого. Коли 13 липня 1866 року «Great Eastern», цей «Великий Східняк», знову вийшов у океан, це плавання стало тріумфом, цього разу кабель передає до Європи виразні й точні сигнали. Через кілька днів пощастило знайти торішній, загублений кабель. Тепер уже дві нитки поєднують Старий і Новий світи в одну цілість. Учорашнє диво стало сьогодні звичайною річчю, і від тієї миті в Землі немов б’ється одне серце; слухаючи себе, придивляючись до себе, розуміючи себе, людство живе тепер в одному часі від одного краю планети до іншого, ставши, наче Бог, присутнім усюди завдяки своїй творчій силі. Завдяки своїм перемогам над простором і часом людство відтоді було б чудово об’єднане на всі прийдешні часи, якби його не баламутило щоразу згубне божевілля, якби воно не намагалося невпинно зруйнувати ту грандіозну єдність і знищити себе тими самими засобами, які дали йому владу над стихіями.
Утеча до Бога
Кінець жовтня 1910 року
Епілог до незакінченої драми Льва Толстого «І світло сяє в пітьмі»
Вступ
1890 року Толстой починає писати драматичну автобіографію, згодом опубліковану й поставлену в театрі як фрагмент його спадщини під назвою «І світло сяє в пітьмі». Ця незакінчена драма (про це свідчить уже перша сцена) – не що інше, як найінтимніше зображення його домашньої трагедії, вочевидь написане як самовиправдання задуманої спроби втечі й водночас як виправдання його дружини, отже, це твір із цілковитою моральною рівновагою, написаний серед крайньої душевної розірваності.
Себе самого Толстой цілком прозоро зобразив у постаті Миколи Івановича Саринцева, і тільки щось найменше в цій трагедії можна було б сприймати як вигадане. Лев Толстой, безперечно, написав її тільки на те, щоб наперед уявити собі й зобразити необхідне вирішення свого життя. Проте ані в творі, ані в житті, ані тоді, 1890 року, ані через десять років, 1900 року, Толстой не міг знайти мужності та форми і для своєї постановки, і для закінчення п’єси. Саме через цей брак волі п’єса лишилася фрагментом і закінчується цілковитою безпорадністю героя, що лише благально піднімає руки до Бога, щоб той допоміг йому і поклав край його душевній роздвоєності.
Останню, не написану дію п’єси Толстой не дописав навіть згодом, але важливіше те, що він пережив її. Наприкінці жовтня 1910 року ваганням, які тривали чверть сторіччя, нарешті настав край, відбулася криза визволення: Толстой утік після страхітливо драматичної сварки і втік саме вчасно, щоб його спіткала чудова й зразкова смерть, яка надала його життєвій долі довершеності й святості.
Ніщо не видається мені природнішим, ніж додати пережитий кінець трагедії до вже написаного фрагмента. Саме це і тільки це я й спробував тут зробити з якомога більшою історичною точністю і повагою до фактів та документів. Я знаю, що я вільний від марних сподівань, мовляв, я сам закінчу зізнання Толстого, і то не гірше, ніж він, бо я не закінчую твір, а тільки хочу служити йому. Тому те, що я пробую тут робити, слід сприймати не як закінчення, а як самостійний епілог до незакінченого твору і невирішеного конфлікту, призначений тільки на те, щоб дати тій незакінченій трагедії останній урочистий акорд. Саме в цьому й полягає сенс цього епілогу і моїх шанобливих зусиль. Якщо цю мою спробу, може, ставитимуть на сцені, слід наголошувати, що даний епілог відбувається в часі на шістнадцять років пізніше, ніж дія п’єси «І світло сяє в пітьмі», і це має бути безумовно очевидним зовні в появі Льва Толстого. Тут за взірець можуть правити гарні фотографії останніх років життя Толстого, надто ті, де він у монастирі Шамардіно коло своєї сестри, а також фотографії на смертному одрі. Слід подати й зображення його робочого кабінету в усій його страхітливій простоті відповідно до історичної правди. В суто сценічному аспекті я б хотів, щоб цей епілог (де Толстого названо його ім’ям і він уже не ховається за постаттю свого двійника Саринцева) подавали після трохи довшої перерви після четвертої дії фрагмента «І світло сяє в пітьмі». Самостійна інсценізація цього епілогу не відповідає моїм намірам.
Дійові особи Епілогу
Лев Миколайович Толстой (на вісімдесят третьому році життя).
Софія Андріївна Толстая, його дружина.
Олександра Львівна (Саша), його донька.
Секретар
Душан Петрович, домашній лікар і товариш Толстого.
Іван Іванович Озолін, станційний наглядач зі станції Астапово.
Кирило Григорович, поліцмейстер з Астапово.
Перший студент.
Другий студент.
Троє подорожніх.
Перші дві сцени відбуваються в останні дні жовтня 1910 року в робочому кабінеті в Ясній Поляні, остання – 31 жовтня 1910 року в залі чекання станції Астапово.