Виявляється, чемерис означає, що його носій був польським татарином? Але що це за дивний народ – чи народність – польські татари? Татар ми знаємо кримських, але – польських? І якщо Остап Васютенко (судячи з ім’я та прізвища – українець) та справді татарин, бодай і польський, то як козацтво, бодай і при своєму інтернаціоналізмі, могло на свого батька і владику, кошового отамана обрати татарина, бодай і польського? Як, бо тільки з 1450-го по 1556 рік кримські татари зробили 80 спустошливих набігів на Україну (це із зафіксованих історією, а скільки їх насправді було!), погнавши в неволю сотні і сотні тисяч українського люду! (Відомо, що тільки у 1575 році татари взяли в Україні 35 тисяч бранців для продажу їх на невільницьких ринках.) То як татарин, бодай і польський, міг стати у запорожців – єдиних рятувальників України від татарських навал – кошовим отаманом?
А річ у тім, що Остап Васютенко був українцем. Але чому це він – син Васюти – та ще і якийсь Чемерис? Наші предкислов’яни часто мали, крім законних прізвищ, ще й прізвисько, що вказує на яку-небудь рису його характеру, зовнішності, діяльності, звичок тощо. Так от – у нашому прикладі Васютенко – це прізвище, законне, родове, а прізвисько Чемерис вказує на походження Васютенків чи радше його батьків-дідів і взагалі, предків із польських татар чемерисів.
Але чому це татари – і які саме татари? – на службі в Польщі звалися чемерисами?
Виявляється, було таке тюркське плем’я, зване чемерисами. (Тюрками називається велика група споріднених за мовою народів – татар, узбеків, азербайджанців, казахів, киргизів, якутів, турків тощо.) Що це – самоназва, чи їх так прозвали сусіди, і що воно означає – невідомо. Але те тюркське плем’я чемерисів (а для поляків чи українців всі тюрки були на одне обличчя – татари, як у свою чергу, для тюрків всі не тюрки) переселилися до Польщі (ось чому звідти, із заходу, почало в Україні свій шлях слово «чемерис»), служило їй, потім Україні. У 1541 році барський (з міста Бар, що на Вінниччині) староста Бернард Претович (українська історія називає його оборонцем рідного народу, бо він неодноразово наздоганяв татар, які хапали українську людність, і звільняв бідних невільників) вирушив у погоню за татарською ордою, щоб звільнити захоплених нею українців, що він робив постійно. Так ось його загін, як свідчить польський хронікер Мартин Бєльський, складався «з козаків невеликим числом і чемерисів…»
З часом, із століттями і новими поколіннями, тюрки-чемериси ставали в Польщі поляками (як тоді казали, ляхами), на Україні – українцями, і тільки прізвисько Чемерис вказувало, що колись далекі предки цієї людини або були вихідцями з тюрків-чемерисів (ймовірно половцями), або поруч них жили (в їхніх краях), чи були схожими на них, тож і називали такого чемерисом. Як, наприклад, чорного – циганом (чи тепер негром), хоч він міг і не належати до циган. І тоді до українського прізвища такого українця (українця вже не в першому коліні) Васютенка додавалося прізвисько Чемерис – на згадку, хто були його предки. А з часом прізвисько – будьяке – втративши свій прямий смисл, ставало законним, офіційним, як би ми сказали, прізвищем. Так з’явилося з прізвиська Чемерис прізвище Чемерис. Чи, наприклад, Лях, предки якого були вихідцями з Польщі, Литвин – з Литви, Татаренко – син татарина тощо. І ще в часи Запорозької Січі, невдовзі після Остапа Васютенка-Чемериса, з’явився полковий старшина Війська Запорозького Низового племінник кошового отамана Петра Калнишевського Стефан Чемерис.
Так нарешті розкрилася таємниця мого (та й не тільки особисто мого, Чемерисів багато в Україні!) прізвища – від тюркського племені (чи народності) чемерисів. Але що у них означало слово «чемерис» – їхню національність, себто самоназву, чи якусь характерну рису їхню – звичаїв, побуту, віри тощо – то вже, мабуть, назавжди залишиться загадкою.
Але звідки тоді походить назва старовинного чоловічого одягу, пошитого в талію з фалдами ззаду, званого чемеркою (чемерою, чемерчиною)? Чи не є, чи, вірніше, не був то національний одяг тюрків-чемерисів?
Чи вони, тюрки-чемериси, дали назву отруйній рослині чемериці – може, в давнину, вона росла біля поселень чемерисів, тож інші люди, їхні сусіди, і прозвали ту рослину чемерицею, що й приказкою в Україні стала: крутить носом, як від чемериці. А пили чемериси що? Чи ж, бува, не власну горілку, названу від них чемерівкою?
І, певно, дітей у них було рясно, бо ту чемерівську малечу (як у циган – циганчата) сусіди весело звали чемервою – бо звідки взятися цьому слову?
А може, вони вперше в Україні поселилися на території теперішньої Хмельницької області – ось від них і пішло тамтешнє селище Чемерівці, центр Чемеровецького району? Отож і в давній пісні питали якогось там тюрка-чемериса (чи їхнього нащадка), чому це він, мовляв, дівочок не любить? Але цього нам тепер вже ніхто не скаже – чому він не любив дівчат? (Бо всі інші Чемериси, яких я знав, чи про яких чув, дівочок любили – аж-аж!..)
На стіні мого кабінету висить «Пам’ятна грамота» з козаком-бандуристом вгорі. Вона починається такими словами:
«Ми, козаки курінні, і Кошовий отаман славної Микитинської Січі, лицарі війська Запорозького низового Кодацької паланки
СПОВІЩАЄМО СІЄЮ ГРАМОТОЮ, що наїжджав до нас у Микитинську Січ в серпні у рік Різдва святого 1999 дня 5 сей волелюбний козак, прийнятий з великою пошаною тутешнім товариством славного війська Запорозького низового.
ПІДТВЕРДЖУЄМО СІЄЮ ГРАМОТОЮ, що не щадячи живота свого, шануючи предків козачих й усього українського народу, з великою пошаною відвідав святі місця всіх п’яти Запорозьких Січей: Бучацько-Токмаківської, Микитинської, Старої Чортомлицької, Базавлуцької, Нової Підпільно-Покровської і кинув жменьку земельки святої до Хреста пам’яті вічної слави війська Запорозького низового і всієї України-матері, що власник грамоти оцієї посвятився по істинно козацькому звичаю в козаки Микитинської Січі, славного війська Запорозького низового при всій чесній громаді товаришів-побратимів у присутствії вітця святого…»
Таким чином ще один, званий Чемерисом, – а точніше, автор цих рядків – був прийнятий до Кодацької паланки (бо жив я тоді в місті Січеславі на Дніпрі) війська славного Запорозького, в чому й розписуюсь: козак Валентин з козацьким ім’ям Січеславець, син Луки, від самого дня народження званий Чемерисом – і тільки Чемерисом і ніким іншим. Амінь!
Прадід Артем, дід Макар, батько Лука
Мого прадіда звали Артемом. Я його ніколи не бачив, бо помер він за три роки до мого народження, але чув про нього багато. Бабуся часто його згадувала: прудкий був Артем, казала, на сто п’ятому році життя не ходив, а – бігав. Все підбігцем, підбігцем, тож ніхто з ним довго не міг зійти. А йому – сто та ще й п’ять років. Отакий був твій прадід, царство йому небесне, хрестилася бабуся. Коли б не голод тридцять третього (а люду тоді багато померло), то й досі, мабуть, жив би.
Прадід мій Артем Чемерис (глибше прадіда я генеалогічне древо мого роду не досліджував, бо не збереглося, крім прадіда, жодних даних), так от, мій прадід Артем Чемерис, якого тридцять третього року прикінчив комуністичний голодомор, народився року 1828-го. Тридцять три роки був кріпаком і лише після 1861 року, як було ліквідовано кріпацтво в Росії (вона ж його разом з усією Україною в те кріпацтво й загнала!), вирвався на волю. Відносну, бо яка була воля в Російській імперії – відомо.
Про кріпацтво (бабуся мені переповідала) прадід розказував так: «А що… жили й тоді люди. І я жив. А що мав робити? Вибору в мене не було: або кріпак у пана, або… діти ставали кріпаками лише тоді, коли виростали в підпарубчаків чи й парубчаків. А простіше, – коли надівали штани. Надів штани – поганяй на панщину. Хочте – вірте, хочте ні, а так у нас тоді водилося. Надів, значить, штани, до дівчат лошаком молодим заіржав – поганяй на панщину. Все! Ти вже кріпак, панська людина. Можна сказати, його худоба. Двоноге бидло. А не надів штанів – ти ще ніби дитина і залежиш тільки від рідного батька, а не від пана. Тож я не надівав штани аж до двадцяти літ – все хотів мій батько, щоб я довше вільним побув… Я, каже батько, здуру надів штани в п’ятнадцять літ, бо дуже до дівчат потягло, та й опинився в ярмі. А ти – покозакуй ще… А як козакувати, коли ти без штанів, га? – реготав прадід, він завжди був веселий, може, тому довго й жив. – Отож я до двадцяти літ у довгій сорочці ходив – як тоді багато хлопців у нас робило, щоб одсторонитися від панщини бодай на кілька років. Тому з нас ніхто не сміявся – біда нас до того змушувала. А вже як надів штани у двадцять літ, так і погнали на панщину – бо до дівчат заглядав… Краще панщина, як у двадцять літ без штанів. На кутку хлопці й дівчата ввечері чи в неділю збираються, а мене до гурту не приймають – без штанів. То я й надів. Хай, думаю, женуть мене в кріпацтво, аби лишень я міг до дівчат ходити… Тоді ж і оженився – на кріпачці».
Прадід Артем був учасником Севастопольської оборони 1854–1855 років, під час Кримської війни. Особисто знав матроса Кішку і багато про нього вдома розказував, але подробиці тих розповідей, ніким не записані, доки я виріс, якось і розгубилися, постиралися з пам’яті… Бабуся їх уже призабула, всі ж інші, хто знав Артема, на той час вже повмирали.
Бачив царя, який приїздив у Крим чи в Севастополь. Який саме цар – не знаю, але, мабуть, Микола I. Прадід, переповідала бабуся, був дуже розчарований, бо сподівався і вірив, що цар, навіть як людина, був чимось незвичайним, а прадід, вилізши на дерево – інакше царя при збіговиську народу та солдатів не можна було побачити, – уздрів маленького низькорослого чоловіка (а може, то йому так здалося – з подиву?!), рудого, котрий на перший погляд не являв собою нічого. Ну, анічогісінько такого, щоб видавало в ньому божого помазаника. Тому прадід Артем все життя був явно розчарований, що цар виявився таким… не вдатним з себе, чи що. Цар, а наче звичайнісінький дядько, обурювався прадід. Казна-що таке!
Із Севастопольської кампанії прадід привіз химерну річ (найбільше диво нашої сім’ї): у плескатій пляшці з вузеньким горлом був дерев’яний хрест, він стояв у стружках, а позад нього знаходилась картинка, що зображувала відсічену голову хрестителя Іоана Предтечі, який провістив близьке пришестя Христа. Він і похрестив Ісуса разом з іншими. Прадід розказував, що такі штуки – хрест у плескатій пляшці з вузьким горлом – виготовляв на дозвіллі (власне, між боями) один севастопольський моряк. І роздавав солдатам на згадку. Дав він таку пляшечку й моєму прадіду. Той хрест у пляшці зберігався в нашому сімействі більше ста років і десь у вже шістдесятих роках ХХ століття остаточно струхлявів, хоч сама пляшка й була міцно закоркованою. Та, мабуть, волога якось туди все ж просочувалась, і хрест розсипався. Але більш як сто літ все ж таки простояв, і в нашому селі не було такої людини впродовж тих ста років, яка б не тримала пляшечку в руках і не дивувалася їй, чухаючись – і як це через таке вузесеньке горло пляшечки вставлено хрест?
Дечим подібним займався і мій прадід. Він був маленький, рудий, швидкий і весело-говірливий – говорив швидко, з гумором, вмів чудакувати й розігрувати інших. Дуже любив плодові дерева, й будучи непоганим садівником, вирощував їх – у нього росли найкращі в селі груші, яблука, сливи. І такого саду, як у нього, більше ніхто не мав у селі.
Старий забавлявся різним чудакуванням. Зокрема, коли з’являлися маленькі яблучка чи грушки – ще пуп’янки, – заводив маленьку грушку в пляшку через вузеньке горло, підв’язував її до гілки і підпирав її разом з пляшечкою тичкою з рогулькою. Груша росла собі в пляшці й росла – сонячні промені через скло, звичайно ж, проходили, і груша почувалася там у теплі й затишку. А коли вона досягала належних їй розмірів, садівник тоді відламував гілочку і ходив по селу, показуючи диво – пляшку з вузеньким горлом, у якій була велика груша – справжня, щонайсправжнісінька. Селяни, спершу не знаючи його витівок, дуже дивувалися, як він через отакуньке горло ухитрився запхати в пляшку отакезну грушу? Прадіда це від душі потішало. І він залюбки носився з тією пляшкою, показуючи всім, інтригуючи людей, доки груша у пляшці й не згнивала, завершивши свій життєвий цикл. І тільки тоді старий з жалем, що дійство закінчилося, паличкою виймав з пляшки рештки груші, мріючи про наступне літо, коли він знову повторить таке «диво». І радів з того, як дитина. У його рудих прокурених вусах завжди блукала хитра-хитрюща посмішка – така ж була і в його примружених очицях, що завжди так і стріляли на стрічного з єдиною метою – як би його оце негадано розіграти.
Мине декілька десятиліть (та що там казати, більш як піввіку!) і вже на початку XXI століття у 2003 році мені якось потрапить на очі (і треба ж такому збігові: в той час, як я, працюючи над повістю-спогадом «Це я, званий ще Чемерисом», саме завершував розділ про прадіда Артема Чемериса та його дивацтва) інформація в одній газеті про сербського священика з косівського містечка Ліплян, котрий, виявляється, вже в наші дні теж вирощує груші в пляшці, як те робив мій прадід на початку тридцятих років, тільки століттям раніше.
Щоправда, сербський панотець Ранджел пішов трохи далі у вирощуванні груш у пляшках, з’єднавши чудакування з практичною основою, себто комерцією, додумавшись до того, до чого свого часу – от жаль! – не докумекав мій загалом винахідливий і вдатний до чудасій Артем Чемерис. А придумав він ось що (а втім, можливо, це сербський народний промисел?): як груша виростала у пляшці, протоієрей наповнював її ракією – традиційною сербською самогонкою з фруктів і через місяць самограй у пляшці з грушею, власне, не без впливу груші, перетворювався на смачний і міцний напій, що його винахідник назвав у свою честь – ранджелівкою. І з успіхом продає таку пляшку іноземцям по 40 євро за штуку. Пляшки ранджелівки з чималою грушею всередині йдуть, як свідчить журналіст, нарозхват. Це допомагає творцеві ранджелівки не лише самому виживати за дуже і дуже непростої ситуації в Сербії та його численному сімейству, а ще й утримувати православний храм, у якому він служить старшим священиком.
Але й це ще не все.
Виявляється, протоієрей Ранджел успішно підторговує ще й хрестами. У пляшках. Хрести аж ніяк не можуть «пролізти» через вузьке горлечко посудини, чим і приваблюють покупців. І ось, виявляється, яка технологія виготовлення тих сувенірів, що їх винахідливий священик продає у своєму кіоску разом з різним церковним начинням. Спочатку із стовбура акації (акація – міцне дерево і стійке до гниття, й до того ж, запашне, що дає золотистий колір) лобзиком вирізується дощечка потрібної довжини і ширини – з пазами для з’єднання. Потім деталі хреста – власне, розібраний хрест, – творець відправляє у пляшку через вузьке горло і потім довгим гачком накладає пазик на пазик – всередині плескатої пляшки з’являється хрест. Але чіпати пляшку ще не можна – хрест розсиплеться, бо нічим не з’єднаний. Треба наповнити пляшку звичайною водою і залишити на тиждень, аби дерево набухло. А вже тоді деталі хреста міцно з’єднаються за допомогою пазів. Після того пляшка промивається гарячою водою і наповнюється… Так-так, ракією. Ще через місяць самогонка перетворюється в настоянку янтарного (вплив акації) кольору.
Таких пляшок сербський панотець (не від доброго це, правда, життя) продав іноземцям щось більше шести тисяч! Купують охоче – американці, росіяни, фіни, поляки – із складу міжнародного воєнного контингенту по підтримці миру в Косово.
«Прощаючись з отцем Ранджелом, – закінчує автор свою розповідь, – я все ж таки задав дражливе запитання: а як же поєднується служіння Господу і таке загалом не надто благородне і навіть гріховне виробництво?
– У людині є духовні й тілесні начала. Якщо ти прилучився до духовного, прочитав молитву, очистився, – відповів панотець, – то чому б не задовольнити тілесні потреби. Не втрачаючи розуму і міри у всьому».
Коли мій батько ще юнаком змудрував детекторний приймач (вони тоді були в моді) і дав прадіду Артему навушники, старий, послухавши голоси, хоч страшенно й подивувався, що в маленькому кружальці навушника хтось гомонить, але був щиро переконаний, що то – робота нечистої сили. Не інакше! І більше навушники й до рук не брав, лише хрестився, проказуючи: «Свят-свят!..» (Він був глибоко віруючим, по кілька разів на день молився і ходив до церкви, як на свято душі.)
Помер мій прадід Артем у тридцять третьому від голоду, у віці ста п’яти років. Бабуся казала, що жив би й ще, якби не голодомор.