– Бодай би вас Божа Матінка нагородила так само, як і пана Скшетуського! – посерйознішав пан Заглобa. – Я від усієї душі бажав би, щоб ваша наречена була тепер у пущі, а не в пазурах Богуслава.
– Дурниці, – зронив пан Володийовський, – знайдете ще її!
– Мені треба не лише її знайти, а й її прихильність повернути.
– Одне прийде за другим, – промовив пан Міхал, – хоч би й довелося її силоміць повертати, як тоді. Пам’ятаєте?
– Такого я більше не зроблю!
Тут пан Кміциц зітхнув важко, але за хвилину зронив:
– Не лише її не повернув, а й ще одну Богуслав у мене відібрав.
– Чисто тобі турок! Як мені Бог милий! – зарепетував пан Заглобa.
Але пан Володийовський став випитувати:
– Кого маєте на увазі?
– Ех, довго розказувати, – відмахнувся пан Анджей. – Була одна дівчина, дуже гарна, в Замості, котра панові старості калуському дуже до смаку прийшлася. А він сестри, княгині Вишневецької, як вогню, боїться, і не смів при ній занадто руки розпускати, тому замислив ту панночку вислати зі мною, ніби до пана Сапєги, за спадком у Литві. А насправді хотів її за півмилі за Замостям відібрати і в десь у глушині сховати, де ніхто б його пристрастям не міг нашкодити. Але я цей його намір розгадав. «Хочете з мене, – подумав я, – звідника зробити? Чекайте ж!» Його людей канчуками нагодував, а панночку цілу та неушкоджену до пана Сапєги відвіз. І скажу вам, дівчина ця красна, як щиголь, але чесна. Я також уже інший чоловік, ніж мої компанійці! Змилуйся, Боже, над їхніми душами! Давно вже вони в сирій землі лежать!
– І що ж це була за панночка? – нетерплячився пан Заглобa.
– З хорошого дому, вихованка княгині пані Вишневецької. Колись була заручена з литвином Підбийп’ятою, ви його знали.
– Ганнуся Борзобагатa!!! – вигукнув, схопившись із місця, пан Володийовський.
Пан Заглобa і собі схопився з купи повсті.
– Пане Міхале, вгамуйтеся!
Але пан Володийовський підстрибнув, як кіт, до пана Кміцица.
– І ви, зраднику, дали її захопити Богуславoвi?!
– Прошу мене не кривдити! – застеріг пан Кміциц. – Я відвіз її щасливо до гетьманa, піклувався про неї, як про сестру, а Богуслав відібрав її не в мене, а в іншого офіцера, з котрим пан Сапєгa її до своєї родини відіслав. Прізвище його було Ґловбич чи якось подібно, добре не пам’ятаю.
– А де він зараз?!
– Немає його, бо поліг. Так принаймні офіцери пана Сапєги повідомили. Я окремо з татарами за Богуславом ганявся, тому точно нічого не знаю. Але з вашої реакції бачу, що одна біда нас спіткала, одна людина нас скривдила, а оскільки так і є, то проти нього об’єднаймося, щоб спільно за кривду поквитатися. Великий він пан і великий лицар, але гадаю, що тісно йому буде в усій Речі Посполитій, якщо двох таких матиме ворогів.
– Ось вам моя рука! – гарячкував пан Володийовський. – Відтепер ми друзі до смерті! Хто його першим знай-де, той йому за двох заплатить. Дав би Бог мені першому, то я з нього крові наточу, це як амінь у молитві!
Тут пан Міхал так моторно став вусами ворушити і шаблю мацати, що пана Заглобу аж страх узяв, бо знав, що з паном Володийовським жарти кепські.
– Не хотів би я бути тепер князем Богуславом, – зауважив він за хвилину, – хоч би мені хтось усю Інфлянтy у володіння передав. Досить одного такого лісового кота, як пан Кміциц, мати проти себе, а тут ще й пан Міхал! Бa! Мало того, бо й я до вас приєднуюся. Моя голова, ваші шаблі! Не знаю, чи є такий магнат у християнському світі, котрий би перед такою могутністю не затремтів. До того ж і Господь Бог від нього нарешті відвернеться, бо не може такого бути, щоб на зрадника і єретика кари не було. Пан Анджей уже йому і так непогано лою за шкуру залив.
– Не заперечую, що здибала його від мене не одна конфузія, – підтвердив пан Кміциц.
І, звелівши наповнити келихи, розповів, як Сороку з полону звільнив. Змовчав лише те, що спершу до ніг Радзивілла кинувся, бо на сам спогад про цю подію кров його заливала.
Пан Міхал звеселів, слухаючи цю оповідь, а наприкінці промовив:
– Хай вам Бог помагає, Єндрею! З таким товаришем можна навіть до пекла йти! Лише погано, що не завжди будемо мати змогу разом ходити, бо служба є службою. Мене можуть вислати в один бік Речі Посполитої, вас – в інший. Невідомо, хто його першим дістане.
Пан Анджей помовчав.
– По справедливості, я мав би його одержати. Якщо тільки знову з конфузією не вийду, бо, соромно зізнатися, але я напряму цьому пекельникові протистояти не зможу.
– Та я вас усіх своїх прийомів навчу! – запропонував пан Володийовський.
– Або я! – підтримав пан Заглобa.
– Ні! Даруйте, пане, але волію в пана Міхалa вчитися! – відмовився пан Кміциц.
– Хоч він і лицар, але його пані Ковальська не злякається, хай там як! – втрутився пан Рох.
– Тихо будь, Роху! – цитьнув пан Заглобa. – Щоб тебе Бог своєю рукою за вихваляння не покарав.
– Овва! Нічого мені не буде!
Бідний пан Рох не був щасливим пророком, але добряче цієї миті в його макітрі затуманилося і готовий був весь світ на поєдинок викликати. Інші також пиячили без міри, собі на здоров’я, а Богуславoвi та шведам на погибель.
– Я чув, – торочив пан Кміциц, – що коли тільки цих шведів тут зітремо і короля захопимо, зараз же під Варшаву потягнемо. Потім уже точно буде і війні кінець. А після цього дійде черга і до електора.
– Оце воно! Так! Так! – промовив пан Заглобa.
– Я чув, як сам пан Сапєгa таке якось казав, а він, як великий чоловік, краще калькулює. То він нам сказав: «Зі шведом буде квітка! Зі септентронами також, але з електором не можна в жодні угоди бавитись. Пан Чарнецький, казав, з паном Любомирським підуть до Бранденбургії, а я з паном підскарбієм литовським у Пруссію електора, а якщо потім, казав, ми не приєднаємо Пруссію на віки до Речі Посполитої, то лише тому, що в канцелярії немає хоча б однієї такої голови, як пан Заглобa, котрий самостійно листами електорові погрожував».
– Так пан Сапєга сказав? – відкрив рота пан Заглобa, червоніючи від задоволення.
– Всі це чули. А я дуже цим втішився, бо та сама різка Богуслава вперіщить, й якщо не швидше, то тоді напевно його вже дістанемо.
– Тільки б із цими шведами якнайшвидше покінчити, тільки б покінчити! – потирав руки пан Заглобa. – Урвалося їм! Хай в Інфлянтy відступлять і репарації виплатять, то дамо їм спокій.
– Упіймав козак татарина, а татарин за голову тримає! – зареготав Ян Скшетуський. – Ще Карл у Польщі, ще Краків, Варшава, Познань і всі великі міста у його руках, а батько вже хоче, щоб відкуповувався. Гей, ще доведеться попітніти, перш ніж про електора подумаємо!
– А є ще армія Штейнбокa, і гарнізони, і Вірц! – докинув пан Станіслав.
– То чому ми тут сидимо зі закладеними руками? – спитав враз Рох, витріщившись. – Не можемо шведів відлупцювати?
– Але ж ти й бовдур, Роху! – зауважив пан Заглобa.
– Дядько завжди мене шпетить, а я, чесне слово, бачив човни біля берега. Можна було б переправитись і хоча б варту захопити. Темно, хоч в око стрель. Перш ніж очуняють, то ми вже повернемося, і нашу здатність продемонструємо. Якщо не хочете, то я сам піду!
– Замахало мертве теля хвостом, диво над дивами! – промовив гнівно пан Заглобa.
Але панові Кміцицу зараз же ніздрі стали роздиматися.
– А непогана думка! Непогана думка! – промовив він.
– Непогана для челяді, але не для поважної особи. Люди, майте пошану до себе самих! Та ви ж полковники якісь, а хочете, як розбишаки, повеселитися.
– Звісно ж, не дуже личить! – задумався пан Володийовський. – Краще спати ходімо, бо вже пізно.
Всі погодилися з цією думкою, зараз же клякнули до молитов і стали їх уголос відмовляти. Після цього повкладалися на повсті і скоро вже заснули сном праведників.
Але годиною пізніше схопилися всі на рівні ноги, тому що гуркіт пострілів пролунав за рікою, після чого гомін, вереск вчинився в усьому таборі пана Сапєги.
– Ісусе, Маріє! – залементував пан Заглобa. – Шведи наступають!
– Та що ви таке кажете! – відповів, хапаючись за шаблю, пан Володийовський.
– Роху, ти де? – покликав Заглобa, котрий у нагальних випадках любив мати «небожа» біля себе.
Але Рохa в наметі не було.
Вибігли всі на мaйдaн. Юрба вже товпилася перед наметами й усі подалися на річку. На тому боці виднілися спалахи вогню та гуркіт став усе гучніший.
– Що сталося? Що діється? – питали у варти, яку порозставляли рясно біля берега.
Але ті нічого не бачили. Один із жовнірів розповів, що чув, немовби щось шубовснуло у воду, але що туман висів над водою, то не міг нічого розгледіти, і не хотів від одного сигналу здіймати тривогу в усьому таборі.
Пан Заглобa, вислухавши повідомлення, схопився за голову з відчаєм.
– Рох поплив до шведів! Обіцяв варту захопити!
– Заради бога! Це можливо! – погодився пан Кміциц.
– Заб’ють мені хлопа, як Бог на небі! – бідкався пан Заглобa. – Шановне панство, чи немає якогось порятунку? Ісусе Христе! Та він, як золото найщиріше! Немає такого другого чолов’яги в обох військах. Що йому в дурну довбешку стрельнуло?! Матінко Бoжa, вирятуй його з цих тарапатів!..
– Може, й припливе, бо туман густий! Не побачать його!
– Я тут чатуватиму навіть і до ранку. Богородице Діво! Матір Божа!
Тим часом постріли на протилежному березі вщухли, вогонь поступово згас і вже за годину запанувало глухе мовчання. Пан Заглобa метався берегом річки, як курка, що каченят водить, і рвав собі рештки волосся з чуприни, але даремно чекав, даремно бідкався. Ранок вибілив річку, врешті сонце зійшло, а Рох не повертався.
Розділ VIII
На ранок пан Заглобa все ще перебував у відчаї, тому подався до пана Чарнецькогo з проханням, аби послали його до шведів подивитися, що там із Рохом сталося – чи живий іще, у полоні стогне, або горлом за свою сміливість заплатив.
Пан Чарнецький не став перечити, бо йому пан Заглоба дуже до серця припав. Утішаючи його в смутку, зауважив:
– Мені здається, що ваш небіж має бути живий, бо інакше вода б його принесла.
– Дав би Бог! – похитав головою пан Заглобa. – Бo не кожного такого вода винесе, адже не лише руку він мав важку, але й дух наче зі свинцю, про що його вчинок засвідчує.
Пан Чарнецький кивнув:
– Правду кажете! Якщо живий, то мав би я його конем по майдану волочити за порушення дисципліни. Можна тривожити шведські війська, але він усіх підняв, та й шведів без команди і мого наказу не можна бити. Що ж це таке? Посполите рушення чи, до дідька, базар, де кожен на власну руку може воювати?
– Винен, assentior9. Сам його покараю, лише б він із Божою ласкою повернувся!
– Я йому дарую через згадку про рудницькі заслуги. Багато маємо військовополонених на обмін і вищих офіцерів за пана Ковальського. Їдьте до шведів і побалакайте про обмін. Я дам двох, навіть трьох у разі потреби, бо не хочу, щоб ваше серце кров’ю обливалося. Зайдіть до мене по лист до короля і їдьте живо!
Утішений пан Заглобa забіг до намету пана Кміцицa та розповів товаришам, що і як. Пан Анджей і пан Міхал крикнули водночас, що хочуть із ним їхати, бо обох цікавили шведи. А пан Кміциц ще й міг бути корисний, бо німецькою так само вільно, як польською, міг розмовляти.
Приготування не забрали їм багато часу. Пан Чарнецький, не чекаючи знову на пана Заглобy, прислав сам через пахолка послання, після чого друзі прихопили сурмача, сіли в човен із білим полотнищем, насадженим на дрючок, і вирушили.
Спочатку їхали мовчки, чути було лише плюскіт весел на воді, та врешті пан Заглобa занервував і промовив:
– Хай лише сурмач мерщій про нас сповістить, бо шельми, не зважаючи на білий прапор, можуть стрельнути!
– Та що ви таке кажете! – заспокоїв його пан Володийовський. – Навіть варвари послів шанують, а це ж цивілізований народ!
– Хай сурмач не мовчить, кажу! Перший-ліпший жовнір вистрелить, човен продірявить, і підемо під воду, а вона холодна! Не хочу через дипломатію намокнути!
– Ось, уже видно чатових! – зауважив пан Анджей.
Сурмач подав сигнал. Човен помчав швидко, на тамтому березі заворушилися і незабаром під’їхав на коні офіцер, одягнений у жовтий шкіряний капелюх. Він, наблизившись до самої води, прикрив очі рукою і став приглядатися крізь відблиски.
За кільканадцять кроків від берега пан Кміциц зняв шапку для привітання, офіцер схилився їм із відповідною чемністю.
– Лист від пана Чарнецькогo до найяснішого шведського цісаря! – покликав пан Анджей, показуючи згорток.
Тим часом човен вдарився об берег.
Варта стояла на березі зі зброєю напоготові. Пан Заглобa заспокоївся повністю, на обличчі зобразив саму серйозність, гідну делегата, і промовив латиною:
– Минулої ночі певного кавалера схопили на цьому березі, я приїхав зробити пропозицію щодо нього.
– Я не розмовляю латиною, – відповів офіцер.
– Невіглас! – буркнув пан Заглобa.
Офіцер звернувся до пана Анджея.
– Король зараз на іншому кінці табору, – повідомив він. – Прошу, панове, зачекати тут, а я поїду сповістити.
І він завернув коня.
Прибульці стали роззиратися. Табір був дуже обширний, займав весь трикутник, утворений Сяном і Віслою. В одному з кутів трикутника лежав Пнів, біля основи Тарнобжег з одного боку, а Розвадів – з другого. Певна річ, весь периметр неможливо було поглядом охопити. Однак, куди око сягало, видно було шанці, окопи, земляні вали, закріплені в’язками лози, а на них гармати та людей. У самому центрі околиці, в Ґожицях, була королівська ставка, там також стояли головні сили армії.
– Якщо голод їх звідси не викурить, то не дамо їм ради, – оцінив пан Кміциц. – Вся лінія укріплена фортифікаційними спорудами. Є й де коні пасти.
– Але риби для стількох ротів не вистачить, – зауважив пан Заглобa, – зрештою лютеранці пісної їжі не люблять. Ще недавно мали цілу Польщу, а тепер лише цей клин. Нехай сидять собі на здоров’я або знову до Ярослава повертаються.
– Відчайдушні люди насипали ці шанці, – зронив пан Володийовський, оцінюючи оком знавця роботу. – Жовнірів у нас більше, але навчених офіцерів менше, й у воєнному мистецтві ми залишилися позаду них.
– А то чому? – здивувався пан Заглобa.
– Чому? Жовнірові, котрий у кавалерії все життя служив, пояснювати мені це не годиться, але що стосується піхоти й артилерії, то вона в них добра, придатна і до походів, і воєнних набігів, і маршів, і контрмаршів. Багацько книжок у чужоземному війську людина мусить згризти, купу античних авторів переглянути, перш ніж офіцером зможе стати, а в нас це дають за просто так. По-старому кавалерія в дим лавою ходить і шаблями голить, а якщо відразу не виголить, то її виголять.
– Балакайте, пане Міхале, але не заговорюйтесь! А скажіть-но, хто більше знаменитих вікторій здобув?
– Бо раніше всі так воювали, і не маючи такої стрімкості, були змушені програвати. Але тепер порозумнішали і дивіться, пане, що діється.
– Зачекаємо кінця. Поставте мені навіть найрозумнішого інженера, шведа чи німця, а я проти нього Рохa виставлю, котрий книжок не читав, тоді й побачимо.
– Щоб ви його тільки ще змогли виставити, – зітхнув пан Кміциц.
– Правда, правда! Але ж мені того хлопа жаль. Пане Анджею, а спитайте тією собачою мовою цих плюгавців і дізнайтесь, що з ним сталося?
– Ви, пане, не знаєте регулярних жовнірів. Тут ніхто без наказу й рота не розтулить. Шкода балакати!
– Знаю, що шельми нелюб’язні. От якщо до нашої шляхти, особливо до ополченців, делегат приїде, то відразу ж балакають, торочать, про здоров’я жінки та дітвори спитають, і горілки з ним вип’ють. І в політичні нюанси почнуть вдаватися, а ті стоять, як слупи, і лише баньки на нас витріщають. Щоб їх шляк трафив!
Тим часом усе більше піхотинців збиралося навколо посланців, і з цікавістю їх розглядали. Ті ж, позаяк були одягнені охайніше в гарну, і навіть багатшу одіж, чудове справляли враження. Найбільше привертав увагу пан Заглобa, бо майже по-сенаторськи тримався, а найменше пан Міхал, через його невисокий зріст.