6
Див.: Легкий М. Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка. – Львів: Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 1999. – 160 с.
7
Див.: Корнійчук В. Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики: Монографія. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2004. – С. 388—416, 436.
8
Зеров М. Цит. праця. – С. 464.
9
Коцюбинський М. Иван Франко. Биографическая заметка // Коцюбинський М. Твори: В 7 т. – Т. 4. – Київ: Наук. думка, 1975. – С. 27.
10
Щурат В. Літературні портрети. І. Др Іван Франко // Зоря. – 1896. – Ч. 1. – С. 16.
11
Маланюк Є. Франко незнаний // Маланюк Є. Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – С. 83—84.
12
Хамитов Н. Философия человека: от метафизики к метаантропологии. – К.: Ника-Центр; М.: Институт общегуманитарных исследований, 2002. – С. 294.
13
Теліга О. Книжка – духова зброя // Олена Теліга: Збірник / Ред. і приміт. О. Жданович. – Детройт—Нью-Йорк—Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗДА, 1977. – С. 122.
14
Див.: Стус В. Твори: У 4 т, 6 кн. – Т. 6 (додатковий). – Кн. 1: Листи до рідних. – Львів: Видавнича спілка «Просвіта», 1997. – С. 349.
15
Зеров М. Цит. праця. – С. 491.
16
Маланюк Є. Франко як явище інтелекту // Маланюк Є. Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – С. 118.
17
Стефаник В. До М. Рудницького // Стефаник В. Вибране / Упоряд., підгот. текстів, приміт. і словник В. М. Лесина та Ф. П. Погребенника; Авт. вступ. статті В. М. Лесин. – Ужгород: Карпати, 1979. – С. 345
18
Див.: Сулима М. Україна і Нобелівська премія з літератури // Сулима М. Книжиця у семи розділах: Літ.-крит. статті й дослідження. – Київ: Фенікс, 2006. – С. 406—408.
19
Сембратович Йосиф (1821—1900) – діяч Української греко-католицької церкви, у 1870—1882 рр. галицький митрополит.
20
Пропущений рядок відновлено за першопублікацією «Коляди» у збірці «Баляди і розкази» (Львів, 1876. – С. 27).
21
З глибини (лат.); початок латиномовної християнської заупокійної молитви «De profundis clamavi…» – перші слова 129 (130) Псалма («З глибини я взиваю до тебе, о Господи…»). – Упоряд.
22
Вічний революцйонер… – можливо, образна ремінісценція з твору польського поета-романтика Юліуша Словацького (1809—1849) «Odpowiedź na “Psalmy рrzуszłości” Spiridionowi Prawdzickiemu» («Відповідь на “Псалми майбутньому” Спірідіонові Правдзіцькому»), у якому також фіґурує «Wieczny Rewolucjonista… duch».
23
Пам’ятай, що живеш! (Лат.) – антитеза до відомого латинського вислову «Memento mori!» («Пам’ятай, що ти смертний!») – Упоряд.
24
Лазар – новозаповітний персонаж, який на поклик Ісусів встав із мертвих, воскресінням своїм провістивши воскресіння Христове (Ів. 11. 1—44).
25
Тамерлан (Тимур) (1336—1405) – середньоазіятський полководець-завойовник, відомий своєю жорстокістю; емір з 1370, засновник державної династії Тимуридів зі столицею в Самарканді; тут антономазія «тамерлани» – у значенні «тирани, визискувачі».
26
Завжди те саме! (Лат.).
27
З вершин; дослівно: вище! Д’горі! (Лат.).
28
«Ділом називають підгірські русини в Галичині перше, найнижче пасмо Карпат, яке ділить “гори” від “низовини”». – Примітка І. Франка до автоперекладу поезії «Ідилія» польською мовою.
29
Котляревський Іван Петрович (1769—1838) – український письменник, театральний і громадський діяч, зачинатель нової української літератури, зокрема поезії (завдяки поемі «Енеїда») та драматургії («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»).
30
Екфразис однойменної картини Рафаеля Санті (1483—1520), що зображує Богоматір з малим Ісусом, св. Варварою та св. Сикстом (час створення бл. 1513—1519).
31
Іксіон – персонаж античної (давньогрецької) мітології; ґіґант, цар лапіфів, батько Кентавра, якого за спробу спокусити Геру Зевс кинув у Тартар, де він карався, прив’язаний до вогненного колеса, що вічно оберталося.
32
Сфінкс – персонаж єгипетської та давньогрецької мітологій; фантастичне чудовисько з левиним тілом і людською головою, яке, сидячи на високій скелі поблизу Фів, загадувало подорожнім загадку, а нездатних відгадати її пожирало.
33
Петер Шлеміль – персонаж повісти німецького письменника Адальберта фон Шаміссо (1781—1838) «Дивовижна історія Петера Шлеміля» (1814), який задля власного збагачення продав чортові за золото свою тінь.
34
Дзвонковська Йосифа (Юзефа) (1862—1892), донька збіднілого польського шляхтича, народна вчителька, друга любов поетова, передчасно померла від сухот.
35
Див. примітку до вірша «Я не тебе люблю, о ні…».
36
Серафими – шестикрилі ангели Господні, особливо наближені до престолу Бога, що перебувають на найвищому щаблі небесної ієрархії. Даремно, пісне!
37
Нірвана (з санскриту букв. згасання, заспокоєння) – у реліґійних уявленнях буддизму та індуїзму – блаженний стан цілковитого заспокоєння, згасання свідомости, кінцева мета духового самовдосконалення людини; тут – метафора смерти.
38
Слів тих даремно шукати в Євангелії, та вони заховалися в однім старім грецькім рукописі. «Коли знаєш, що чиниш – блаженний єси, а коли не знаєш, що чиниш – проклятий єси, яко переступник закону». Високі і, несумнівно, автентичні Христові слова! – Примітка І. Франка.
39
Кальварія – місце прощі християн біля села Пацлав (Кальварія Пацлавська) у Галичині; тепер на території Польщі. Тут – топос сповіді і покути.
40
Маммон (Мамона) – сирійський бог наживи і багатства; у переносному значенні – користолюбство, прагнення до наживи.
41
Буря й натиск (нім.) – назва літературного руху в Німеччині 70— 90-х рр. ХVІІІ ст., для якого характерний був бунт проти застарілих класицистичних канонів. У переносному значенні – пора бурхливих поривів, творчого неспокою. – Упоряд.
42
Єгова (Ягве) – ім’я Бога, верховного божества юдаїзму, утворене внаслідок вокалізації гебрейської абревіятури божественного імені YHVH (тетраграми). Буквально означає «той, що є», «той, що володіє буттям», «самобутній», «сущий». Цим іменем назвався Господь, промовляючи до Мойсея (Вих. 6:2—8). Стародавні гебреї мали табу на вимовляння цього імені вголос.
43
Елізейські (Єлисейські) поля (Елізіум) – в античній мітології – леґендарна країна блаженних, місце, де спочивають душі праведників, славетних героїв, улюбленців богів; райські поля, де панує вічна весна, радість і щастя.
44
Ніяґара – річка в Північній Америці, що утворює Ніяґарський водоспад, один із найвідоміших у світі.
45
Гімалаї – найвища гірська система Землі, розташована між Тибетським нагір’ям та Індо-Ґанґською рівниною.
46
Завжди учень, завжди новак (новобранець, рекрут) (лат.). Назва збірки, циклу і вірша – скорочений варіянт афоризму римського поета Марка Валерія Марціяла (бл. 40 – бл. 104): «Semper homo bonus tiro est» (Epigr., XII, 51, 2) – «Добра людина завжди новак». – Упоряд.
47
Життя коротке, та безмежна штука… – Парафраз афоризму давньогрецького лікаря й мислителя Гіппократа (460—377 до Р. Х.): «Ars longa, vita brevis est» (лат.) – «Мистецтво вічне, а життя коротке».
48
Поет завжди учень (лат.). – Упоряд.
49
Благословенна ти поміж жонами… – Ремінісценція з християнської молитви до Пречистої Діви Марії («Богородице Діво, радуйся…»).
50
Буркут – селище в східних Карпатах (тепер – Івано-Франківська обл.), до І Світової війни – відомий гірський курорт. Кожда кичера в млі…
51
Черемош – гірська ріка в Українських Карпатах (довжина – 80 км), права притока Пруту, утворена злиттям Чорного та Білого Черемошів.
52
Конкістадори (конквістадори) (ісп. conquistador – завойовник) – іспанські й португальські завойовники Америки після її відкриття експедицією Х. Колумба.
53
…А козак матнею (У Шевченка) вулицю мете… – Алюзія до фраґмента з поеми Т. Шевченка «Чернець» (1847—1858): «В червоних штанях оксамитних Матнею улицю мете, Іде козак».
54
Піхни – узагальнення прізвища реальної особи: Дмитро Іванович Піхно (1853—1912) – професор Київського університету, економіст, у 1878—1911 рр. – редактор газети «Киевлянин» (1864—1919), сумновідомий своєю українофобською, великодержавно-шовіністичною позицією.
55
Ґрації – у давньоримській мітології – три богині краси, радости й жіночої чарівности. Відповідник у давногрецькій мітології – харити (Аглая, Євфросинія, Талія).
56
Епіграф – зачин «Слова о полку Ігоревім».
57
Куманські степи (інша назва – Кипчацькі) – давня назва південних степів між Дунаєм і Волгою, де в ХІ—ХІІІ ст. кочували половці (інша назва – кипчаки).
58
Епіграф – зачин 1-го Давидового псалма з біблійної «Книги Псалмів» («Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить…»).
59
Гласъ вопіющаго во пустыни… – Епіграф із Біблії (Іс. 40. 3; Мт. 3. 3; Мр. 1. 3; Лк. 3. 4—6; Ів. 1. 23). Вірш Франка – варіяція на тему фраґмента Книги пророка Ісаї: «Голос кличе: На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому!» (Іс. 40. 3 і далі). У всіх чотирьох Євангеліях цей фраґмент цитується як старозаповітний прецедент покликання і місії Івана Хрестителя, передвісника Христового. Проте найближчий до сюжетної канви та афористичних формул Франкового тексту інший біблійний фраґмент – оповідь про покликання Єремії з Книги пророка Єремії (Єр. 1. 4—10).
60
А галици свою рѣчь говорjхутъ… – Епіграф зі «Слова о полку Ігоревім».
61
Епіграф зі «Слова о полку Ігоревім». Мається на увазі історична подія – облога й зруйнування міста Римів на правому березі пониззя Сули (тепер городище біля с. Великої Буримки Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.) половецьким військом під проводом хана Кончака бл. 1187 р. Цій події Франко присвятив історичну поему «Кончакова слава. Пригода з літ 1185—1187» (1916).
62
«За землю Руськую, за рани Ігореві». – Ремінісценція зі «Слова о полку Ігоревім».
63
Епіграф зі «Слова о полку Ігоревім».
64
А любо испити шеломомъ Дону… – Епіграф зі «Слова о полку Ігоревім».
65
«Поле» (Дике Поле) – у значенні «орди кочівників», «половецька навала».
66
Володимир Мономах (1053—1125) – великий київський князь, автор пам’ятки дидактичної літератури «Поучення дітям».
67
Лисицы брешутъ на черленыj щиты… – Епіграф зі «Слова о полку Ігоревім».
68
На рѣкахъ вавилонскихъ, тамо сѣдохомъ и плакохомъ… – Епіграф – зачин 136-го (137-го) Давидового псалма з біблійної «Книги Псалмів» («Над річками Вавилонськими, – там ми сиділи та й плакали…»), полемічною інтерпретацією якого і є цей Франків вірш.
69
Сіон і Табор – священні гори, на яких стоїть місто Єрусалим.
70
Ливан (Ліван) – країна в Західній Азії, а також однойменний гірський хребет, який укривають гаї ліванського кедра.
71
Пропущену в збірці «Semper Tiro» строфу відновлено за публікацією в антології «Акорди» (Львів, 1903. – С. 112).
72
Назва циклу відсилає до пам’ятки середньовічної літератури – «Книги Кааф» (повніша назва «Книга, нарицаемая Каафъ, сирѣчь сборникъ…»; бл. ХV ст.) – збірника діялогів на морально-реліґійні теми, укладеного на основі вибраних свідчень єпископа, автора 5-томової «Історії церкви» Теодорета Кірського (бл. 386—457) про старогебрейські вірування та старозаповітні храмові обряди.
73
Кааф – леґендарна співуча квітка, чарівний сік якої омолоджує й відроджує людину до нового, щасливого життя.
74
«Подивись і минай» (італ.) – цитата з «Божественної комедії» Данте («Пекло», пісня ІІІ). – Упоряд.
75
Александрія – місто і порт у Єгипті, на Середземному морі; центр елліністичної культури та раннього християнства.
76
Марія Єгиптянка (Єгипетська) (354—431, за іншою версією – VI ст.) – свята, леґендарна блудниця, що 17 років була повією в Александрії, та згодом у Єрусалимі розкаялася у своїх гріхах та на 47 років усамітнилася в пустелі за рікою Йордан. Апокрифічне житіє Марії Єгиптянки І. Франко переклав з церковнослов’янської мови та включив до збірки «Три святі грішниці. Старохристиянські леґенди» (Львів, 1910).
77
Прийшов Святий Матвій у город людожерів… – Тут і далі – розлогі ремінісценції з апокрифа «Повість про діяння святих апостолів Андрія і Матвія…», над текстом якого І. Франко працював у час написання твору, готуючи до друку черговий, ІІІ том 5-томового зібрання «Апокріфів і леґенд з українських рукописів» (Львів, 1896—1910), що містив апокрифічні апостольські акти (Львів, 1902).
78
«Встань і вийди!» – Алюзія до євангельської оповіді про смерть і воскресіння Лазаря (Ів. 11. 1—44), який повстав із мертвих, почувши слова Ісуса: «Лазарю, вийди сюди!» (Ів. 11. 43).
79
…Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих… – Алюзія до євангельської оповіді про чудо Ісусового ходіння по воді (Мт. 14. 22—33; Мр. 6. 45—52; Ів. 6. 16—21).
80
Херувими – друга (після серафимів) категорія ангелів у небесній ієрархії.
81
Пропаща справа! (Лат.). – Упоряд
82
«Не любить Руси він ні раз!» – Натяк на скандальну ситуацію, що склалася навколо Франкової гострополемічної заяви «Не люблю русинів. <…> Навіть нашої Руси не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти», висловленої в автобіографічній передмові «Nieco o sobie sAmym» («Дещо про себе самого» до польськомовної збірки оповідань «Obrazki galicyjskie» («Галицькі образки»; Львів, 1897).
83
Ця поетична інвектива адресована Юліянові Семеновичу Романчукові (1842—1932) – українському громадсько-політичному діячеві, послові до австрійського парламенту, одному з лідерів галицьких народовців, співзасновників «Просвіти», газети «Діло» та ініціяторів «Нової ери» (українсько-польської політичної угоди, укладеної 1890 р.), який у відповідь на контроверсійні зізнання І. Франка в статті «Nieco o sobie sAmym» (див. примітку до вірша «Україна мовить:») виступив зі звинувачувальною статтею «Смутна поява» (Діло. – 1897. – 13. V), у якій закидав Франкові відсутність патріотизму. Назва вірша пояснюється тим, що в часі його написання Ю. Романчук мав сиве волосся.
84
Щурат Василь Григорович (1871—1948) – український поет і перекладач, літературознавець, педагог, дійсний член НТШ (з 1914), голова НТШ (1915—1923), перший ректор Львівського таємного університету (1921—1923). Вірш викликано статтею В. Щурата «Літературні портрети. І. Іван Франко» (Зоря. – 1896. – № 1, 2), у якій автор, аналізуючи поезії збірки «З вершин і низин», назвав один із її циклів – «Зів’яле листя» – «об’явом декадентизму в українсько-руській літературі». Хоча критик таким чином прагнув підкреслити модерний характер та мистецьку майстерність майбутньої «ліричної драми», позиціонувати її в контексті загальноєвропейських літературно-естетичних тенденцій зламу ХІХ—ХХ ст., Франко сприйняв його оцінку як закид у занепадницьких настроях. Свою позицію В. Щурат детальніше розтлумачив у статті «Поезія зів’ялого листя в виду суспільних завдач штуки» (Зоря. – 1897. – Ч. 5—7), а на інвективу «Декадент» відповів полемічним віршем «Се не декадент» (Зоря. – 1897. – Ч. 5).
85
Паренетікон (букв. збірка моральних повчань; від грецьк. parainеo – повчаю, заохочую). Ймовірно, що назва циклу інспірована «Паренезисом» св. Єфрема Сирина (бл. 306—373) – збірником повчальних висловлювань, переважно духово-аскетичного характеру. Більшість творів циклу – варіяції на тему (а то й вільні віршові переклади) морально-філософських рефлексій, настанов та афоризмів із буддійської «Дгаммапади», проповідей християнських отців церкви (Івана Златоуста, Єфрема Сирина), староруського «Ізмарагду» (ХІІІ—ХV ст.) та ін. пам’яток середньовічної літератури.
86
Будда (санскр. букв. просвітлений; справжнє ім’я Сіддхартха Ґаутама) (623—544 до Р. Х.) – індійський царевич, що внаслідок духового самовдосконалення сягнув божественного просвітлення; засновник аскетичного реліґійно-філософського вчення – буддизму. В уста Будди І. Франко вкладає моральний висновок своєї притчі, оскільки її прототекстом була буддійська за походженням, хоч і дуже популярна в християнському світі (зокрема, завдяки старохристиянському духовому роману «Варлаам і Йоасаф», до складу якого увійшов один із її варіянтів) притча про чоловіка в криниці (балці), відома також як притча про однорога. Літературній історії цієї притчі І. Франко присвятив кілька ґрунтовних наукових студій.