– Будемо, – зітхнувши, погодився Куниця, докірливо поглядаючи на те, як опричник сідлає слухняно завмерлу кобилку. – І все ж, не по-людськи якось. Навіть імені не спитали…
«Галлія… Клич мене Галлія, пане отаман… Або, яким завгодно іншим ім’ям, що тобі більше подобатиметься… – почув думки бусурманки. – І не турбуйся ні про що. Ти був добрим до мене, не дав зганьбити… тож я готова служити тобі в будь-якому вигляді і тілі…»
– О! – тут же відгукнувся Степан. – Бачиш, Тарасе, Галя теж розуміє, що так краще для всіх. А зняти вуздечку з неї в будь-яку мить можна. Не навіки ж ми її в коняку обернули…
– А ви як?
– Ну, вибір у нас не багатий, – відповів перевертень-опричник. – Я, як завжди – на крилах. А ти, Степане?
– І я з тобою за компанію. Літати легше, ніж рачки бігати… Та й зручніше буде удвох, якщо в небесах знову з якимсь спостерігачем перестрінемося.
– Ну, нехай так… Умовили, – кивнув Куниця, але в сідло не застрибнув, за своїм звичаєм, а сів чинно, м’яко – ніби й не меткий запорожець, а гладкий священик. Ще й сплюнув тричі перед цим через плече. І вже зовсім незрозуміло навіщо – обтріпав шаровари.
Розділ другий
Кобилка з полоненої шаманки Галлії вийшла досить жвава. Як припустила з місця в кар’єр, так у Куниці тільки вітер у вухах засвистів. У пору лише пернатим наздоганяти. Та й то, десь через годину такої гонитви, Степан незадоволено пробурмотів:
«Вгамуй свою кобилицю, отамане. Куди поспішаєш? Чи може татарка вирішила, що як на південь повернули, то додому її відпустимо? Не знаю, як там у таємного слуги царського, а у мене крила не казенні. Та й місцинку неподалік пристойну бачу. Ось так і прямуй. Незабаром покажеться закрут річки, а поруч – невисокий пагорб з десятком дубів. Гарно, затишно. Там і заночуємо…»
«Теж так мислю… – підтримав товариша Василь. – Зараз пару зайців, або дрохв на вечерю вполюю, – от і відпочинемо, поговоримо… Є про що. Як вважаєш?»
«Чому ні… – погодився Куниця. – Голова обертом йде. Здається за ці кілька днів добрий десяток років прожив. Та все бігцем, без оглядки. Отямитися не встигаєш, як нова напасть в потилицю сопе… Ніби страшним вихором підхопило і несе кудись, не даючи ні оглядітися, ні до берега пристати. Геть замордувався… Таким втомленим не відчував себе ще жодного разу. Чесно-чесно… Сухі грабові відземки та кореневища акації зараз колов би на поліна для відпочинку…»
«Нічого, побратиме, не сумуй, впораємося… Як-то говориться: “Перемелеться – мука буде”».
«Хіба ж я проти…»
«О! – змінив тему Небаба. – Бачиш верхівки дерев?»
«Так…»
«Туди і прав… Як доскачеш – вогнище розпали… А ми з Василем про вечерю подбаємо та й приєднаємося. А думи всякі – жени геть. Немає гірше, ніж самого себе в тугу вганяти».
Місце для стоянки, визбиране крилатими товаришами, виявилося і справді, немов спеціально облаштоване для відпочинку. Густі крони десятка дубів, що невідомо як потрапили сюди, давали затишну прохолоду, абсолютно не зайву в спекотний літній вечір, і достатньо хмизу для багаття. Більш того, навіть до річки бігати не знадобилося. З-під вузлуватих коренів одного з велетнів дзюрчало прозоре джерельце. З дивовижно смачною і чистою водою.
Насамперед Куниця розсідлав і звільнив Галлію від чарівної збруї. І знаючи, що побачить після перетворення татарку голою, відвернувся та простягнув дівчині свою змінну сорочку:
– Сходи, вмийся, як слід і одягнися. Сорочка чиста, нова… У поясі перехопиш, замість сукні буде.
– Все, що накажеш, отамане… – дзвінко і трохи співуче відповіла бусурманка, жіночим чуттям збагнувши, що має деяку владу над парубком. – Твоє слово – закон для Галлії.
Почувши, як залопотіли по траві босі ступні, молодий відьмак полегшено зітхнув і зайнявся багаттям. Благо хмиз навколо валявся цілими купами, досить руку простягнути. І поки Степан з Василем полювали, він встиг не тільки жару напалити, але і воду на куліш закип’ятив.
– А де полонянка? – насамперед поцікавився Небаба, кидаючи обабіч вогнища дві вгодовані заячі тушки. – Невже на волю відпустив? Щось ти, отамане, занадто жалісливий зробився. Треба було у неї хоч про наміри орди розпитати. Все нашим підмога…
– Та припини ти, Степане, мене отаманом величати, – закліпав Тарас. – І взагалі, чого на дівку напосівся? Ми всі бусурман ненавидимо, але воїнів. Баби їхні тут до чого?
– А ти знаєш, чому в нашому селі так голодно було, що мене рідні батьки з двору виставили? – скинувся той. – Ні? Тому що влітку бусурмани всі хліба попалили і худобу забрали. І в загоні, що село розоряв, теж шаманка, мабуть, була. Може, ця?
– Ні, брате… – заступився за полонянку Куниця. – Коли це було? Літ сім чи вісім тому? Галлія в ту пору, напевно, ще тільки ходити вчилася і маминого подолу з рук не випускала…
– Чого на отамана напосівся?.. – пробурчав за спиною в Степана Василь, що нечутно підійшов до вогнища. – Уважніше треба навколо дивитися. У річці вона хлюпається. Напевно, за все минуле життя бруд відмити хоче. А ти, якщо не думаєш перед нею голяка ходити – вичаровуй нам швидше одяг. І не барись, чуєш – заспівала? Значить, скоро повернеться… А голосок, до речі, у дівчини нічого, дзвінкий… і головне – веселий. Судячи з усього, не дуже солодко дівці в Орді жилося, якщо в полоні співати бажання їй прийшло.
– Та йди ти під три чорти! – вилаявся Степан. – Саме час потеревенити про важке життя шаманок в ординських стійбищах. Ви обидва геть здуріли з цією дівкою? І якщо з моїм побратимом усе зрозуміло – Тарас завжди добросердий був, то від тебе – таємний опричник, я подібного не очікував. Невже так до серця припала бусурманка замурзана?
При цьому він по-хазяйськи вибрав з переметної суми якийсь одяг, пошептав над ним і кинув у бік опричника багаті оксамитові шаровари.
– На, натягай…
– Гм… – замість того, щоб образиться і відповісти настільки ж гарячково, Василь задумливо почухав підборіддя. – А знаєте, братці, справді тенькнуло щось в душі. Навіть дивно… Та тобі, Степане, що за клопіт? У Тараса – Ребекка є, у тебе – Аревік. То чого б і мені не позалицятися до когось? Вік парубкувати чи що? – і додав з усмішкою: – Тим паче, вона тепер зовсім не замурзана. А волосся – що промені сонячні…
– Це ти з-під хмар розгледів? – хмикнув Небаба.
– Ні, зараз бачу…
Побратими дружно простежили за поглядом Василя і побачили полонянку, що неспішно йшла від річки.
Занадто простора сорочка козака, перетягнута в поясі, сплетеним із трав перевеслом, не висіла на ній безформним лантухом, а вигідно підкреслювала тонкий стан і стрункі стегна дівчини. Відмите до кольору стиглої соломи довге і пишне волосся вона заплела в товсту косу, але не сховала її за спину, а навмисне перекинула вперед, додатково натягуючи лляну тканину на грудях. Від чого ті здавалися набагато більшими і привабливішими. А туго затягнута на талії сорочка не тільки підкреслювала дивовижну стрункість дівчини, але й дозволила трохи вище припідняти поділ і оголити круглі коліна юної спокусниці.
Що ж, тепер і у найзапеклішого злостивця і пліткаря не повернувся б язик назвати її замазурою. До вогнища підходила справжня красуня, котра чудово знала собі ціну, а також – слабкості чоловіків і вміла привертати до себе увагу.
Задоволена зробленим враженням, Галлія зупинилася, не доходячи кількох кроків до вогнища, і вклонилася Тарасові.
– Що ще накажеш, отамане? Вірна раба чекає слова свого пана і повелителя.
Голос у бусурманки був подібний до дзюркотливого струмка і не потребував жодних додаткових чар, щоб три парубки на якийсь час оніміли. І якщо б шаманка захотіла порушити клятву, підходящого моменту годі й шукати. Зараз воїни були цілковито у владі її жіночих чар.
Галлія обвела парубків переможним поглядом, а потім несподівано почервоніла і пирснула в кулачок, дивлячись на Орлова.
Її сміх у першу чергу вивів із заціпеніння Небабу. Степан ляснув себе по чолі і швидко став до дівчини боком.
– От йолоп… – прошепотів збентежено. – Гм… незручно вийшло. Не міг відразу зміркувати, що вона теж крізь морок бачить… – потім потер задумливо перенісся і теж усміхнувся. – А й нехай… Я ж не навмисно. Сподобається, значить, так тому і бути… І ніякий конфуз не зашкодить.
– Що ти там шепочеш? – отямився і Куниця. – Чи не заклинання від пристріту і привороту?
– Не звертай уваги… – відповів той, бочком підбираючись до черезсідельної суми і поспішно витрушуючи з неї запасні шаровари. – Займися краще вечерею. Я – купатися йду. Теж хочу бути чистим і гарним…
– Ну, для цього однієї води малувато… – розсміявся Василь, і Степан, що саме зібрався попередити опричника про деякі проблеми з одягом, сердито сплюнув і пішов до річки.
– Накажеш дичину запекти? – підійшла ближче до багаття Галлія.
– Е, ні! – опричник спритно відтер дівчину плечем вбік, не відмовляючи собі в задоволенні, ніби ненароком, потриматися за гнучкий стан. – Жінки вміють добре куховарити тільки біля печі. Борщ, вареники, галушки… А до дичини особливий підхід і вміння потрібні. Я сам…
Дівчина знову кинула крадькома погляд на пишні шаровари парубка і зніяковіло почервоніла.
Куниця встиг помітити її погляд, але, не побачивши в одязі Василя нічого непристойного, тільки знизав плечима.
– Тоді, якщо у тебе немає інших доручень, можна я сідло підправлю? – приголомшила Галлія Куницю несподіваним проханням.
– Сідло? А що з ним не так?
– Муляє…
– От же коні вередливі пішли… – пробурчав Степан, що відходив убік тільки для того, щоб змінити штани, створені чаклунством, на справжній одяг. – Одного пече, іншій – натирає… Чомусь мені, у свій час, нічого не заважало.
– Порівняв свою спину, на яку три мішки зерна покласти можна, і тендітні дівочі плечі, – встав на захист бусурманки Василь.
– А ти зумієш? – звично залишаючи без уваги їхню перепалку, запитав Галлію Куниця.
– Батько, коли без ноги залишився, шив сідла на весь аул. От я і підгледіла трохи, поки шаманці не продали.
– Ну, то глянь. Мені що… Зробиш гірше, самій терпіти…
– Гірше не зроблю… – впевнено відповіла дівчина, повертаючи сідло до світла. – Дивись сам, навколо майстер шов вів – тонкою, просмоленою дратвою. А ось тут… – показала пальчиком, – хтось похапцем суворою ниткою зметував. Можна сказати, що не шив, а так тільки стягнув міцніше, аби купи трималося. Чоловічому оку, незвичному до шиття, це не помітно, а будь-який шорник чи жінка враз би увагу звернули. Ой, так тут, не просто дірку латали – у підкладку щось зашито. Гм… Чи все-таки підкладка в грудку збилася?.. На дотик м’яке, як тканина. Але мудрий Абу Алі ібн Хази казав, що навіть пір’їнкою можна протерти в камені дірку, якщо терти досить довго і вперто… То як, дозволиш шов розпороти?
– Що?! – в наступну мить кульбака була вирвана з рук шаманки Степаном, що як ошпарений схопився на ноги. – Дай сюди! Сам подивлюся! – і додав дрижачим від хвилювання голосом: – Друзі! Якщо не помиляюся, то ми знайшли… те, що шукали… І ще… Не гнівайся, Тарасе, але думаю, що полонянці краще не бачити нашу знахідку…
– Пропонуєш вбити її? – звів брови Куниця.
– Навіщо? – у свою чергу здивувався Степан. – Давайте зав’яжемо їй очі та й відведемо вбік…
– Дивуюся я тобі, друже чарівник, – скривився Куниця. – А дурнішого нічого придумати не міг? Або ти вкрай забув, що Галлія шаманка і в знанні магії набагато сильніша за тебе… Тож бачити може не тільки очима, і не тільки крізь морок… Про що ти, як я помітив, все ж здогадався… – Тарас недвозначно вказав поглядом на свої шаровари, котрі надів побратим взамін вичаруваних.
– Це ви про що зараз? – підозріло подивився на Небабу Орлов. – Хто і що може?
– Не бери в голову, – поквапно відмахнувся той. – Краще подай ніж, подивимося, що Тимофій Куниця від чужих очей під сідницею ховав?
Під час сумбурної розмови дівчина тільки кліпала, здивовано поглядаючи на чоловіків, що так несподівано розхвилювалися через її нехитре бажання поправити підкладку старого сідла. Але, почувши ім’я Тимофія, охнула і мимоволі зробила крок убік Небаби.
– Що таке? – моментально зреагував опричник. – Знаєш про це? Чула?
– Про реліквію?.. Котра ґяурам дісталася?..
– Саме. Розповідай, що тобі про це відомо? І звідки!
– Ну, як же… – не стала огинатися і доволі охоче пояснила шаманка: – Ще взимку біля всіх наметів і кибиток глашатай прокричав, що того, хто знайде заховану козаком Тимофієм Куницею священну реліквію, котру шайтан викрав у Аллаха і подарував ґяурам, султан обсипле золотом і назве єдинокровним братом.
– Оце молодці, бусурмани голомозі. Бачили, як справу повернули? – захоплено прицмокнув Орлов. – А нашим боярам аби таємницю зберегти… Замість того, щоб усім світом шукати подаровану православному люду святиню.
– Думаєте, чому в цьому році по ясир йде не два-три стійбища, як зазвичай, а майже вся Кримська орда зрушила зі своїх кочовищ? – продовжила дівчина. – Триста тисяч шабель! А з ними п’ятдесят тисяч добірних сипаїв і яничар з Високої Порти. Кращих воїнів Сонцеликого султана… Така сила в лічені дні змете всі козацькі заслони, перемеле в прах будь-яке військо, тим паче – нашвидкуруч зібране ополчення ляхів, а потім – стрімкі півсотні розлетяться по всьому краю – і селище за селищем, хату за хатою перетрусять і обшукають кожен закуток. Чи знайдуть реліквію чи ні – не знаю, але в тому, що в тутешніх місцях не залишиться жодної живої душі, окрім тих, що будуть у сирівцях, можна не сумніватися.
– О-хо-хо… – зітхнув Куниця. – Невеселу картину ти намалювала, Галлія. Не знаю навіть спасибі тобі сказати, чи відразу голову зрубати…
– Роби як знаєш, але подумай ось над чим… – гаряче зашепотіла дівчина, пожираючи козака величезними очима. – Ти можеш врятувати свій народ, пане отаман! Віддай знахідку султанові, і всі залишаться живі! Султан стане тобі кревним братом, а твоя батьківщина – частиною благословенної Порти. І більше ніхто і ніколи не потривожить мирний сон підданих великого султана.
– Ач, як гарно співає, пташка… – похмуро глипнув на неї Василь. – Та тільки, будь на те воля небес, архістратиг Михаїл не став би вручати прапор козакові, а віддав би його відразу котромусь вашому мурзі. Ні, не бувати тому, щоб православна святиня з доброї волі бусурманам дісталася.
– Ти не поспішай настільки гучними словами кидатися, опричнику, – несхвально покивав Степан. – Що нам відомо про Божий промисел? А може, він у тому і полягає, щоб нас навіки з Ордою замирити? Сам-то, що думаєш, отамане?
– Та не схоже, якось… – хмикнув Куниця. – На Божу волю. Надто хитромудро… І ціна висока…
– Висока?! – вигукнув Небаба. – Зберегти сотні тисяч життів і свободу цілому краю в обмін на шмат матерії, хоч і небесної, ти називаєш високою ціною?
– У тому-то і весь хосен, брате… – почухав потилицю відьмак. – Дядько Іцхак, мій тесть, легко пояснив би тобі таку просту річ, що якщо існує хтось, готовий відразу заплатити названу ціну, то напевно твій товар коштує набагато дорожче. А значить – варто його притримати до найближчого ярмарку, коли всі покупці з’їдуться…
– Гм… Розумно. Ось тільки не перемудрувати б.
– Не перемудруємо… І взагалі, ми ще навіть не знаємо, що в кульбаку заховано, а вже мелемо сім верст до небес та всі лісом… Мало не побилися. Галлія, розпорюй підкладку! Тільки гляди, не зіпсуй річ. Не забувай, що це сідло тобі, може, ще довго спину терти буде…
– Не турбуйся, отамане, – покірно вклонилася дівчина, звично складаючи долоні біля грудей, а потім простягла руки до Степана. Той забурчав невдоволено, але не став ховати сідло за спину, а, хоч і вельми неохоче, простягнув його шаманці.
Вітерець на пагорбі гуляв весь час, і тому ніхто не звернув уваги на невеличкий стовп куряви, що вже давненько кружляв по галявинці, забавляючись тим, що ворушив трави і крутив над землею опале листя. Але як тільки пальці Небаби відпустили заповітну кульбаку, а руки дівчини напружилися, готуючись прийняти її, вихор миттю виріс у половину людського зросту, метнувся поміж ними, підхопив сідло і помчав геть. З кожною миттю збільшуючи швидкість.