Тим часом Тайфу-но ґен, ні про що не здогадуючись, переконаний у власній могутності, не переставав посилати панночці листи, написані непоганим почерком на кольоровому китайському папері, просоченому пахощами. Думав, що пише вельми вишукано, а насправді і в доборі слів залишався провінціалом. Незабаром він особисто з’явився у домі годувальниці в супроводі одного з її синів. Хоча цей високий, огрядної статури чоловік років тридцяти й не був осоружним, але, – можливо, виною тому була упередженість годувальниці, – справляв неприємне враження і відлякував своїми грубими манерами. Тайфу-но ґен мав здоровий колір обличчя і різкий, хриплуватий голос, яким вимовляв щось дуже нерозбірливе. Зазвичай залицяння під прикриттям темряви називають «нічним приповзанням», але навряд чи ця назва стосувалася залицянь Тайфу-но ґена, бо він завітав у їхній будинок у весняних сутінках, охоплений хвилюванням, яке було б набагато доречніше «осінніми сумними вечорами»[38].
Щоб не образити відвідувача, названа бабуся вирішила прийняти його сама. «Оскільки ваш покійний чоловік був справді прекрасною, достойною людиною, – сказав Тайфу-но ґен, – то я завжди хотів з ним познайомитися, але, на нещастя, він покинув нас раніше, ніж я встиг відкрити йому свою душу. І от тепер, сповнений бажання прислужитися його нащадкам, я наважився прийти сюди. Я добре розумію, що просити руку вашої внучки – це надто велика честь для мене… Але вона займе найвище місце в моєму домі й я носитиму її на руках. А ваше небажання піти мені назустріч я пояснюю лише тим, що до вас певно дійшли чутки про мої зв’язки з багатьма не надто порядними жінками. Та чому ви гадаєте, що я ставитимуся до неї, як до інших? Можу запевнити вас, що я поважатиму її не менше, ніж імператрицю…» Хоч як улесливо він умовляв годувальницю, але вона відповіла: «О, звичайно, для нас велике щастя почути такі ваші слова, але є одна прикра річ, яка тяжіє над нею від попереднього народження, і вона, сердешна, часто крадькома плаче, тремтячи від самої думки, що хто-небудь її побачить… Просто в мене серце розривається від жалю…» «Вам нема чого турбуватися. Навіть якщо вона сліпа або кривонога, я зцілю її. Тутешні боги й будди можуть виконати моє прохання!» – хвалькувато заявив Тайфу-но ґен і зажадав призначити день зустрічі з внучкою, але годувальниця ухилилася від певної відповіді також у вельми провінційному дусі: мовляв, кінець весни – несприятливий день для одруження.
На прощання Тайфу-но ґен захотів скласти вірш. І після довгих роздумів ось що він придумав:
Видно, цей вірш мені удався…» – додав він, усміхаючись, задоволений своїм першим кроком на поетичній ниві.
Спантеличена цим годувальниця не знала, що відповісти, й попросила дочок щось швидко придумати, але ті сказали: «А ми й поготів нічого не зможемо відповісти!» Оскільки годувальниця не могла більше затримувати гостя, то тремтячим голосом промовила перше, що спало їй на думку:
«Стривайте! Що ви хочете сказати?» – запитав Тайфу-но ґен, умить підступивши до неї. Годувальниця, зовсім розгубившись, зблідла. А дочки, перемагаючи страх, пирснули. «Мати хоче сказати, що її внучка має вади, тому переживає, що ви в ній розчаруєтеся. Вона дуже шкодує, що через свій старечий розум дарма турбувала богів…» – пояснили вони. «О, справді… – кивнув Тайфу-но ґен. – Чудово сказано! От нас чомусь називають провінціалами. Але ж я сильно відрізняюся від тутешніх селюків. А чим особливим можуть похвалитися люди зі столиці? Я також багато чого розумію. Тож не треба ставитися до мене зверхньо», – сказав він і хотів було скласти ще один вірш, але не зміг і поспішив відкланятися.
Годувальниця, страшно засмучена тим, що її середульший син піддався вмовлянням Тайфу-но ґена, закликала найстаршого сина Буґо-но суке до рішучих дій. «Як мені переправити її до столиці? Я навіть не маю з ким порадитися. З братами я розійшовся, бо не став на бік Тайфу-но ґена. Якщо наживу в ньому ворога, то не зможу й кроку ступити. Боюся, щоб не сталася біда», – сказав той, не знаючи, на що зважитися. Однак щиро співчуваючи панночці, яка мовчки страждала від жахливої думки про можливість одруження з Тайфу-но ґеном, Буґо-но суке підготувався і разом з молодшою дочкою годувальниці, – з дівочим іменем Атекі, а тепер Хьобу-но кімі, – яка заради втечі залишила свого чоловіка, забрав дівчину до столиці, вирушивши з дому крадькома вночі й згодом пересівши на човен. Таким чином, саме тоді, коли, повернувшись у свою провінцію Хіґо й вибравши сприятливий для одруження день наприкінці четвертого місяця, Тайфу-но ґен готувався забрати панну, вона саме втекла до столиці.
Старша дочка годувальниці, що вже мала велику сім’ю, не могла поїхати разом з молодшою. Прощаючись, сестри розплакалися, усвідомлюючи, що навряд чи знову побачаться. Молодшій сестрі було легше розлучитися з батьківським домом, в якому вона прожила стільки років. І тільки прекрасний берег перед святилищем Мацура та згадка про розлуку зі старшою сестрою змусили її згадати про минуле й зітхнути:
відповіла панна і, відчуваючи повну безпорадність, лягла долілиць на дно човна.
Здогадуючись, що незвиклий до поразок Тайфу-но ґен обов’язково дізнається про їхню втечу й відразу кинеться навздогін, втікачі заздалегідь забезпечили себе швидкохідним човном, який завдяки попутному вітру мчав по хвилях так, що аж серце завмирало. Гуркотливу затоку Хібікі човен проплив без пригод. «Це часом не пірати? – раптом сказав хтось із веслярів. – Ззаду наче летить якесь маленьке човенце…». «Нехай це будуть навіжені пірати, тільки б не той жахливий чоловік», – думала годувальниця.
Та от хтось із веслярів вигукнув: «Попереду Кавадзірі!..» – і всі полегшено зітхнули, зрозумівши, що столиця вже поряд. Веслярі затягли грубими, але водночас проник- ливими голосами: «О, поки пливли ми від Карадомарі до Кавадзірі…» Приєднався до їхнього журливого настрою і схвильований Буґо-но суке, промовляючи сам до себе: «Я справді-таки ніби забув милих серцю дітей і дружину…» «Що ж вони тепер роблять? – думав він. – Я забрав із собою всіх надійних слуг, що можуть бути у пригоді. І якщо сердитий на мене Тайфу-но ґен переслідуватиме моїх близьких, то що з ними станеться? Навіщо я так бездумно, не по-дорослому, поїхав, навіть не подбавши про них?» А коли, трохи заспокоївшись, він почав згадувати про пережите під час утечі, то не витримав і заплакав. «В країні гуннів я дарма покинув дружину і дітей…»[41] – вимовив він, і Хьобу-но кімі, наймолодша дочка годувальниці, тяжко зітхнула: «Справді, і я теж погано вчинила! Стільки років прожила я з чоловіком, та, раптом зрадивши його, поїхала з дому. Що ж він тепер про мене думатиме?» Хоча вони наче й поверталися додому, але не мали там, у столиці, своєї оселі, не мали надійних друзів, до яких могли б вдатися. Тільки заради юної панни залишили світ, який за довгі роки став їм рідним, і, віддавшись на волю примхливого вітру і хвиль, не знали, як собі зарадити. «Де прилаштувати панночку?» – думали вони розпачливо, але їм уже нічого іншого не залишалося, як тільки поспішати до столиці.
Дізнавшись, що одна давно знайома особа все ще живе на Дев’ятій лінії, втікачі знайшли в її оселі тимчасовий притулок. Хоча ця місцевість вважалася столицею, але заможні й успішні люди тут не селилися, тож довелося годувальниці разом з дітьми та панночкою жити в середовищі злиденних міських перекупок та крамарів без жодного надії, особливо тепер, з наближенням осені, коли згадки про минуле ставали все сумнішими, а думки про майбутнє – були вкриті туманом.
І Буґо-но суке, їхня єдина надія, опинившись у незвичних для нього обставинах, не маючи роботи й сторонньої підтримки, почувався, наче морський птах, раптом викинутий на суходіл. Повертатися назад не годилося, тож нічого іншого йому не залишалось, як дорікати собі за те, що так необдумано, по-дитячому, покинув Цукусі. Його молоді супутники, спираючись на родинні зв’язки, роз’їхалися хто куди або повернулися на батьківщину. Поглядаючи на нього з жалем, мати зітхала і вдень, і вночі. «Мамо, не треба так побиватися! – заспокоював її Буґо-но суке. – Я знайду вихід. Заради нашої панни я ладен життя віддати, і за це мене ніхто не осудить. Навіть якби я досяг високого становища, я не міг би жити спокійно від самої думки, що віддав її в руки такого неотеси. Я не сумніваюся, що боги й будди виведуть її на правильну дорогу. Недалеко звідси є святилище Хацімана[42], таке саме, до якого ми ходили молитися ще там, в Мацура і Хакодзакі. Залишаючи нашу провінцію, ми просили бога допомагати нам у дорозі. І тепер, повернувшись до столиці, маємо невідкладно поїхати до святилища і віддячити йому за те, що дослухався до наших молитов».
І Буґо-но суке таки вмовив панночку піти на прощу до святилища Хацімана. Дізнавшись у тамтешньої людини, що в святилищі досі служить монах, один з п’яти верховних його служителів, що добре знав його покійного батька Дадзай-но сьоні, він закликав його до себе й попросив супроводжувати панночку під час прощі. Потім Буґо-но суке послав її помолитися до буддійського храму в Хацусе. «Навіть у Морокосі[43] богиня милосердя Каннон з Хацусе славиться чудодійною силою, – сказав він, – тим паче вона не обійде своєю милістю нашу панну, яка прожила довгі роки в глухій провінції нашої країни». Було вирішено, що заради такої милості дівчина піде туди пішки, і вона, хоч і не звикла до таких випробувань, таки послухалась і подалася до храму. «За які злочини в попередньому житті я мушу поневірятися в цьому світі? Якщо моя мати покинула цей світ, то пожалій мене і відведи до неї! – благала вона богиню Каннон. – Якщо ж вона ще жива, то покажи її мені!» Хоча дівчина зовсім не пам’ятала матері і не уявляла собі її обличчя, проте щоразу, коли їй ставало особливо сумно, зітхала: «От якби матінка була зі мною!» Виснажена довгим шляхом, вона так ослабла, що, коли на четвертий день на варту Змії[44] прочани насилу дісталися до місцевості під назвою Цубаіці, вона, остаточно знесилівши, почувалася мало не мертвою.
Хоча прочани пройшли не дуже довгу відстань і раз у раз перепочивали, але панна так змучилася, що вже ледве переставляла ноги, а тому не було іншої ради, як зупинитися на нічліг у Цубаіці. Крім Буґо-но суке, їх супроводжували два охоронці з луками і троє чи четверо слуг. Жінок всього було троє, всі в дорожньому вбранні, обслуговували їх дві підстаркуваті служниці. Поки подорожні, не привертаючи до себе уваги, готували лампади для богині Каннон, зовсім смеркло. Але повернувся монах, господар заїзду, і невдоволено забурчав: «Я чекаю гостей. А сюди зайшли якісь чужі люди й хазяйнують, як їм хочеться…» І саме тоді справді з’явилися інші прочани. Судячи з усього, вони також подорожували пішки. Серед прибульців були дві начебто родовиті пані та чимало слуг і служниць. Четверо чи п’ятеро чоловіків, одягнених скромно, але зі смаком, вели на поводу коней. Монах, господар заїзду, заклопотаний тим, щоб обов’язково розмістити нових прочан, ходив нервово по кімнатах, чухаючи потилицю. Супутники Буґо-но суке почувалися незручно перед ним, але вже не мали сили перебиратися кудись інде, а тому чоловіки прилаштувалися в одному кутку задньої кімнати, жінки – в іншому, а панна відгородилася ширмою.
Нові прочани, судячи з їхнього вигляду, також не були людьми високого рангу. Поводилися вкрай тихо, намагаючись допомагати одне одному. І от виявилося, що серед них була Укон, яка не переставала оплакувати розлуку з Юґао, матір’ю панночки. Навіть тепер, після стількох років служби в садибі Ґендзі на Шостій лінії, вона, пригнічена невизначеністю свого становища, часто бувала в Хацусе. Хоч вона звикла до пішої ходи, але цього разу, навіть без зайвих речей при собі, таки втомилась і прилягла відпочити. І саме тоді до ширми, що стояла неподалік, підійшов Буґо-но суке з невеликою тацею в руках, мабуть, несучи їжу для панни.
«Передайте це панні, – попросив він. – Шкода тільки, що у нас немає столика». Почувши такі слова, Укон здогадалася, що особа за ширмою вищого, ніж вона, рангу й крадькома зиркнула у щілину завіси коло себе. Обличчя чоловіка, якого вона побачила, здалося їй знайомим, але хто він насправді, вона не могла згадати. Укон бачила його ще юнаком, а тепер він був товстий, із засмаглим обличчям та й надто скромно одягнений. Відтоді минуло стільки років, то хіба вона могла його відразу впізнати? «Сандзьо, тебе кличе панна!» – гукнув чоловік, і Укон, побачивши жінку, до якої той звертався, зрозуміла, що знає також і її. Згадавши, що то була служниця покійної, яка довго жила з нею і навіть супроводжувала її до тієї таємної оселі, Укон подумала, наче все це їй сниться.
Вона дуже хотіла розгледіти, хто ховається за ширмою, але, на жаль, не могла. «Спитаю в Сандзьо, – вирішила нарешті Укон. – А той чоловік, напевне, Хьотода[45], як колись його називали. Може, з ними і дочка покійної?» Не в змозі більше терпіти, Укон гукнула до Сандзьо, що старанно обслуговувала панну за ширмою, але та прийшла не відразу. Укон навіть розсердилася на неї, хоча й несправедливо. Та ось нарешті з’явилася Сандзьо. «Нічого не розумію! Хіба столична пані може знати мене, служницю, що років двадцять прожила на Цукусі? Напевне, ви плутаєте мене з кимось», – сказала вона й підійшла до Укон. На Сандзьо було провінційне темно-червоне спіднє вбрання, а поверх нього – тонка шовкова накидка. Вона сильно розповніла за минулі роки, і Укон мимоволі зніяковіла, згадавши, що й сама вже немолода. «А ну подивіться на мене, впізнаєте?» – спитала вона, висунувши голову вперед. Поглянувши на неї, Сандзьо сплеснула руками. «Та невже це ви? Ой, я така рада, така рада! Звідки ви сюди прибули? А пані з вами?» – і вона голосно заридала. Згадуючи той час, коли Сандзьо була юною дівчиною, і перебираючи в пам’яті минулі місяці й роки, Укон також ледве стримувала сльози. «Спершу скажіть, чи годувальниця з вами? І що сталося з панною? А з Атекі?» – питала вона, не згадуючи тільки про їхню колишню господиню[46]. «Всі, всі з нами. І панна також. Вона вже зовсім доросла. Треба розповісти про все годувальниці!» – сказала Сандзьо і пішла.
Усіх приголомшила така несподівана новина.
«Ой, мені здається, наче все це сон… Невже я нарешті побачу ту особу, яка повелася з нами так немилосердно?..» – проказала годувальниця, поспішаючи до Укон. Відсунувши ширму, яка їх розділяла, жінки спочатку не могли й слова вимовити, тільки мовчки плакали, радіючи, що колишньої відчуженості наче й не було. Трохи оговтавшись, стара годувальниця вела далі: «Що сталось з моєю господинею? Всі ці роки я молила богів і будд, щоб хоч уві сні мені відкрили, де вона тепер, але в той далекий край навіть вітер не доносив жодних звісток, тож відчай не полишав мене ні на мить. Шкода, що мені, старій, даровано таке довге життя, але тривога за милу дитину, яку мати покинула, заважає перейти в інший світ і не дозволяє мені склепити очей». Хоча, вислухавши годувальницю, Укон подумала, що відкрити їй правду тепер ще важче, ніж колись давно, але все-таки сказала: «Ой, та чи варто зараз про це говорити? Пані давно вже немає на цьому світі…» І відразу всі троє розплакалися, ледве стримуючи ридання.
А коли смеркло, слуги, приготувавши світильники, нагадали прочанам, що пора вирушати до храму, і схвильованим жінкам довелось розлучатися. «Може, підемо разом?» – запитала Укон, але годувальниця відмовилася, подумавши, що її супутники не зрозуміють такої поведінки, тим паче що й Буґо-но суке нічого про це не знав. А тому обидва гурти прочан вийшли з дому без особливих церемоній кожен окремо. Крадькома поглядаючи на супутниць годувальниці, Укон помітила попереду інших одну чарівну особу, вельми скромно одягнену. Крізь її тонке вбрання, яке зазвичай носять четвертого місяця, просвічувало пишне волосся. І Укон відчула, як її серце защеміло від жалю.
Вона звикла багато ходити пішки, тож першою дісталася до храму. Решта прочан, підтримуючи втомлену панну, прийшли, коли нічна служба вже почалася. В храмі було шумно і багатолюдно. Укон зайняла місце праворуч від фігури Каннон. Для дівчини та її супутників, які, очевидно, не мали близьких знайомих серед священників храму, виділили найвіддаленіші місця в його західній частині. «Мабуть, вам все-таки краще перейти сюди», – запропонувала Укон, і годувальниця, залишивши чоловіків і стисло пояснивши Буґо-но суке, в чому річ, перевела панну до неї. «Хоча я низького роду, але маю щастя служити в домі Великого міністра[47], – сказала Укон, звертаючись до годувальниці, – а тому в дорозі я без жодного почту не боюся, що хтось мене скривдить. Та було би прикро, якби у такому місці знайшлися погані люди, готові познущатися з таких провінціалів, як панночка». Укон дуже кортіло поговорити з дівчиною, але раптом гучні голоси прочан, і вона також почала подумки волати до богині Каннон. Колись Укон завжди просила допомогти їй розшукати дочку господині, а тепер, коли її бажання сповнилося, вона благала, щоб Великий міністр прийняв дівчину та подбав про її майбутнє.