Пан Вебстер витягнув зі стосика паперу перед собою один аркуш і зачитав рішення:
– «Членам ради пропонують проголосувати за резолюцію, запропоновану головою і підтриману керуючим директором, а саме: компанія повинна приступити до будівництва нового комфортабельного лайнера “Бекінґем” негайно».
Емма попросила додати до резолюції останнє слово, позаяк сподівалася, що це переконає когось із консервативних членів правління запропонувати зачекати.
Секретар компанії розгорнув журнал протоколів і прочитав по черзі прізвища директорів.
– Пане Бьюкенен.
– Підтримую, – не вагаючись відповів голова.
– Пане Ноулс.
– Я – за.
– Пане Діксон.
– Проти.
– Пане Енскотт.
– За.
Емма помічала галочкою або хрестиком кожне ім’я у своєму списку. Наразі сюрпризів не було.
– Адмірале Саммерс.
– Проти, – твердо заявив той.
Емма не могла повірити. Адмірал передумав, а це означало, що коли всі інші триматимуться своєї позиції, вона може й не програти.
– Пані Кліфтон.
– Проти.
– Пане Доббс.
– Проти.
– Пане Керрік.
Фінансовий директор завагався. Він казав Еммі, що виступає проти цієї ідеї, позаяк був упевнений, що витрати суттєво зростуть, і, незважаючи на запевнення Бьюкенена, компанії доведеться позичати у банку значні кошти.
– За, – прошепотів пан Керрік.
Емма вилаялася про себе. Вона поставила хрестик поруч із іменем Керріка і ще раз перевірила свій список. П’ять голосів проти п’ятьох.
Голова обернувся до останнього члена правління, який мав право голосувати.
Емма та Росс Бьюкенен отримали змогу з’ясувати, як проголосував би дон Педро Мартінес, але не чому він так вчинив.
Дон Педро Мартінес. 1958—1959
7
– Перевага в один голос?
– Атож, – підтвердив майор.
– Тоді купівля акцій уже виявилася вагомою інвестицією.
– Що бажаєте, щоб я зробив тепер?
– Надалі підтримуйте голову правління, адже незабаром йому знову знадобиться ваша підтримка.
– Не впевнений, що розумію вас.
– Вам і не треба розуміти, майоре.
Дон Педро піднявся з-за столу і підійшов до дверей. Зустріч закінчилася. Фішер швидко покрокував за ним у коридор.
– Як ваше подружнє життя, майоре?
– Краще й бути не може, – збрехав Фішер, який хутко второпав, що жити самому дешевше, ніж удвох.
– Радий це чути, – Мартінес передав майору пухкий конверт.
– Що це? – поцікавився майор.
– Невеличкий бонус за першу перемогу, – пояснив Мартінес, коли Карл відчинив вхідні двері.
– Але ж це я у вас у боргу, – зауважив Фішер, засовуючи конверт у внутрішню кишеню піджака.
– І я впевнений, що ви мені його відпрацюєте, – сказав Мартінес, помітивши чоловіка, який сидів на лаві через дорогу, роблячи вигляд, що читає «Дейлі мейл».
– Ви все ще хочете, щоб я приїхав до Лондона до наступного засідання ради директорів?
– Ні, але щойно почуєте, хто отримав контракт на спорудження «Бекінґема», зателефонуйте мені.
– Ви будете першим, хто про це дізнається, – пообіцяв Фішер.
Він жартівливо віддав своєму новому шефу честь і закрокував у бік Слоун-сквер. Чоловік по інший бік дороги за ним не пішов, адже капітан Гартлі не сумнівався, куди саме прямує майор. Дон Педро посміхнувся й повернувся в будинок.
– Карле, скажи Дієґо та Луїсу, що я хочу бачити їх негайно, і ти мені також будеш потрібен.
Мажордом вклонився й замкнув вхідні двері, даючи зрозуміти, що про свої обов’язки він пам’ятає. Дон Педро повернувся до свого кабінету, сів за стіл, усміхнувся й подумав про зустріч, яку щойно провів. Цього разу вони від нього не втечуть. Усе готово, щоб тепер заразом добити всю сімейку. Він не збирався розповідати майору, яким буде наступний крок. Адже мав чуйку, що, незважаючи на регулярні бонуси, цей чоловік може накласти в штани, і невідомо, чим це може обернутися. Дону Педро не довелося довго чекати: у двері постукали і в кімнату ввійшли троє чоловіків, яким він міг довіритись. Двійко його синів зайняли свої місця по інший бік столу, що вкотре нагадало йому про відсутність наймолодшого сина. І це лише додало дону Педро рішучості. Карл залишився стояти.
– Засідання ради директорів не могло б закінчитися краще. Перевагою в один голос погодили продовжити будівництво лайнера «Бекінґем», і саме голос майора це забезпечив. Наступне, що нам потрібно з’ясувати, – яка верф укладе контракт на його спорудження. Поки ми цього не знаємо, не можемо продовжувати роботу над другою частиною мого плану.
– А позаяк це може коштувати купу грошей, – зауважив Дієґо, – чи є у тебе ідеї щодо того, як фінансувати цю операцію?
– Аякже, – відповів дон Педро. – Я наміряюся пограбувати банк.
***
Полковник Скотт-Гопкінс заскочив у «Кларенс» перед самим полуднем. Цей паб був розташований лише за сотню ярдів від Давнінґ-стрит і добре відомий серед туристів. Чоловік підійшов до стійки, замовив пів пінти бітера[6] та подвійний джин із тоніком.
– З вас три шилінґи та шість пенсів, сер, – сказав бармен.
Полковник поклав на стійку два флорини, підхопив напої та попрямував до ніші в дальньому куті, схованої від сторонніх очей. Він поставив напої на невеликий дерев’яний столик, позначений колами від пивних келихів і слідами від недопалків. Зиркнув на годинник. Його начальник рідко спізнювався, навіть попри те, що мав звичку з’являтися останньої миті. Але не сьогодні, бо секретар Кабінету Міністрів зайшов у паб за кілька хвилин й одразу ж подався до ніші.
Полковник підвівся:
– Доброго ранку, сер.
Він би зроду не звертався до нього «сер Алан» – не такі між ними стосунки.
– Доброго ранку, Браяне. Оскільки маю лише кілька хвилин у запасі, може, краще відразу поінформуйте мене, як там справи.
– Мартінес, його сини Дієґо та Луїс, а також Карл Люнсдорф явно працюють в одній команді. Однак після моєї зустрічі з Мартінесом жодного з них не бачили поблизу шпиталю принцеси Александри у Харлоу й ніхто з них не відвідував Бристоль.
– Це гарна новина, – мовив сер Алан, підіймаючи чарку. – Та це не означає, що Мартінес не готує чогось іншого. Він не той, хто так легко здається.
– Впевнений, що ви маєте рацію, сер. Хоча він не приїздить до Бристоля, це не означає, що Бристоль не приїздить до нього.
Міністр звів брову.
– Алекс Фішер зараз працює на Мартінеса. Він знову опинився в правлінні компанії Беррінґтонів і раз, а іноді й двічі на тиждень звітує перед своїм новим босом у Лондоні.
Міністр сьорбнув подвійного джину, смакуючи слова полковника. Перше, що зробив би він сам, це придбав кілька акцій «Судноплавної компанії Беррінґтонів», щоб отримувати свою копію протоколу після кожного засідання правління.
– Щось іще?
– Авжеж. Мартінес записався на зустріч із управителем Банку Англії на одинадцяту ранку наступного четверга.
– Отже, ми зможемо дізнатися, скільки ще підроблених п’ятифунтових банкнот є ще в цього негідника.
– Я думав, що ми знищили їх усі у Саутгемптоні у червні торік?
– Тільки ті, які він ховав у п’єдесталі скульптури Родена. Але він переправляв менші суми з Буенос-Айреса упродовж останніх десяти років, задовго до того, як хтось із нас збагнув про його махінації.
– Чому б управителю просто не відмовитися мати справу з цією людиною, коли ми всі знаємо, що її гроші фальшиві?
– Тому, що управитель – пихатий індик, і він відмовляється вірити, що хтось здатен відтворити ідеальну копію однієї з його коштовних п’ятифунтових банкнот. Тож Мартінес наміряється обміняти всі свої старі лампи на нові[7], і я нічого не можу з цим вдіяти.
– Я завжди можу його ліквідувати, сер.
– Управителя чи Мартінеса? – перепитав сер Алан, не зовсім упевнений, чи Скотт-Гопкінс жартує.
Полковник усміхнувся. У принципі, йому було байдуже кого.
– Ні, Браяне, я не можу санкціонувати вбивство Мартінеса, доки не отримаю законної підстави для цього, і коли я востаннє зазирав у Карний кодекс, за виготовлення фальшивих грошей зараз не страчують.
***
Дон Педро сидів за столом і нетерпляче тарабанив пальцями по нотатнику в очікуванні телефонного дзвінка.
Засідання ради директорів запланували на десяту ранку, зазвичай такі збори закінчувалися опівдні. Уже двадцять по дванадцятій, а Фішер досі не зателефонував, хоча він отримав чіткі вказівки одразу повідомити про результати зустрічі. Раптом Мартінес згадав, що Карл рекомендував Фішеру не контактувати з шефом, доки не відійде достатньо далеко від Беррінґтон-гаусу, щоб бути певним, що ніхто з членів ради директорів не стане свідком його дзвінка.
Карл також порадив майору вибрати таке місце, де б ймовірність зустрічі з кимось дорівнювала нулю. Фішер зупинився на пабі «Лорд Нельсон» не лише тому, що той розташовувався за милю від верфі Беррінґтонів, а й через те, що це був портовий район: у пабі наливали пінтами алкогольні напої, інколи сидр і ніколи «Бристольський крем Гарві»[8]. Але що найважливіше – біля вхідних дверей стояла телефонна будка.
Телефон на столі дона Педро задзеленчав. Він схопив слухавку іще до другого сигналу. Карл також порадив Фішеру не називатися, коли той дзвонив із телефонної будки, а також контролювати час розмови, щоб передати своє повідомлення за одну хвилину.
– «Гарланд і Вольф», Белфаст.
– На небі є Бог, – відповів дон Педро.
Лінія дала відбій. Отже, на засіданні ради директорів не обговорювали нічого суттєвого, про що Фішеру варто було повідомити перед завтрашньою поїздкою до Лондона. Дон Педро поклав слухавку і поглянув на трьох чоловіків, що сиділи навпроти. Кожен із них уже знав, яким буде його наступний крок.
***
– Заходьте.
Головний касир відчинив двері й відступив убік, пропускаючи банкіра з Арґентини до кабінету управителя. Мартінес увійшов, одягнений у модний двобортний костюм, білу сорочку та шовкову краватку, все придбане у кравця на Севіл-роу. За ним слідували два охоронці, котрі несли велику потовчену валізу з ініціалами «Б. М.». Позаду йшов цибатий джентльмен в елегантному чорному піджаку, сірому жилеті, штанях у смужку та з темною краваткою, щоб нагадати простим смертним, що він та управитель навчалися в одній школі.
Охоронці поставили валізу в центрі кабінету, а управитель вислизнув з-за свого столу і потиснув дону Педро руку. Він пильно споглядав на багаж, коли його гість відмикав застібки та відкидав віко. П’ятеро чоловіків поглянули вниз на ряд акуратно складаних банкнот номіналом у п’ять фунтів. Незвичне видовище для будь-кого з них.
Управитель обернувся до головного касира й наказав:
– Сомервіллю, ці банкноти необхідно перерахувати, а потім перевірити повторно, і якщо пан Мартінес погодиться з вашими результатами, знищить їх.
Головний касир кивнув, один із охоронців опустив віко валізи та повернув застібки на місце. Відтак охоронці повільно підняли важку ношу й подалися за головним касиром. Управитель мовчав, поки не почув, як зачинилися двері.
– Може, вип’єте зі мною «Бристольського крему», друже, доки чекатимемо, коли закінчать підрахунки?
Дону Педро знадобився якийсь час, щоб усвідомити, що звертання «друже» – прояв прихильності, навіть визнання, що ти став членом клубу, незважаючи на те, що ти іноземець.
Управитель наповнив два келихи й подав один своєму гостю:
– На здоров’я, друже.
– На здоров’я, друже, – і собі сказав дон Педро.
– Я здивований, – зауважив управитель, зробивши ковток, – що ви зберегли таку велику суму готівкою.
– Ці гроші зберігалися у сховищі в Женеві упродовж останніх п’яти років, і вони залишилася б там, якби ваш уряд не вирішив друкувати нові банкноти.
– Це не моє рішення, друже. Я радив цього не робити, але той телепень із Кабінету Міністрів – не та школа й не той університет, – бурмотів управитель між ковтками, – наполягав на тому, що німці під час війни підробляли наші п’ятифунтові банкноти. Я йому казав, що це просто неможливо, але він не слухав. Мабуть, вирішив, що розбирається на цьому краще, ніж Банк Англії. Також я йому сказав, що доки мій підпис стоїть на банкноті англійського банку, цю суму виплачуватимуть без обмежень.
– Я меншого й не очікував, – зауважив дон Педро й ризикнув усміхнутися.
Після цього чоловікам стало важко знайти тему для розмови, в якій вони обоє почувалися б вільно. Тільки поло (не водне), Вімблдон і нетерпляче очікування дванадцятого серпня[9] допомогли підтримувати бесіду достатньо довго, щоб управитель міг налити другу порцію хересу. Він не зміг приховати свого полегшення, коли телефон на його столі нарешті задзеленчав. Управитель поставив келих, підняв слухавку й уважно вислухав. Відтак витягнув «паркер» із внутрішньої кишені піджака й записав суму. Потім попросив головного касира повторити її.
– Дякую, Сомервіллю, – сказав він, перш ніж опустити слухавку. – Радий повідомити, що наші суми збігаються, друже. Не те щоб я сумнівався в цьому… – швидко додав він.
Чоловік відсунув горішню шухляду свого столу, вийняв звідти чекову книжку й акуратним упевненим почерком написав: «Два мільйони, сто сорок три тисячі, сто тридцять п’ять фунтів». Він ледве стримався, щоб не додати слово «загалом» перед тим, як поставити свій підпис. І посміхнувся, передаючи чек дону Педро, котрий перевірив суму, перш ніж і собі посміхнутися.
Дон Педро волів би за краще мати вексель, але чек, підписаний управителем Банку Англії, навіть ліпший. Зрештою, це був той же підпис, що і на п’ятифунтовій банкноті.
8
Усі троє виїхали з будинку номер сорок чотири на Ітон-сквер у різний час, але кінець кінцем опинилися в одному місці.
Першим з’явився Луїс. Він прибув на станцію метро «Слоун-сквер» і сів на потяг кільцевої лінії до Гаммерсміта, де перейшов на лінію «Пікаділлі». Капрал Кренн від нього не відставав.
Дієґо сів у таксі до автовокзалу Вікторія та пересів на автобус до аеропорту; за ним одразу приєднався його «хвіст».
Луїс спростив Кренну завдання не відступати від нього ні на крок, проте він робив лише те, що наказав йому батько. На «Г’юнслоу-Вест» вийшов із підземки й узяв таксі до Лондонського аеропорту, де перевірив розклад рейсів, аби переконатися, що потрібний йому літак вилітає трохи більш ніж за годину. Він придбав останнє число «Плейбоя» й оскільки не мав багажу, то повільно рушив у бік п’ятого виходу.
Автобус привіз Дієґо до терміналу за кілька хвилин до десятої. Він також перевірив розклад рейсів і виявив, що його літак до Мадрида затримується на сорок хвилин. Це не мало жодного значення. Дієґо перебрався до бару, замовив канапку з шинкою та кавою, після чого зайняв місце біля входу, щоб нікого не пропустити.
Карл зачинив вхідні двері будинку номер сорок чотири за кілька хвилин після вильоту Луїса до Ніцци. Він подався у напрямку Слоун-стрит, несучи пакет з «Герродса», вже наповнений. Зупинився, щоб помилуватися товарами, виставленими у вітрині, та на відображення у склі; старий виверт, аби переконатися, чи за вами хтось не стежить. І виявив скромно одягненого маленького чоловічка, котрий ходив за ним тінню весь останній місяць. Коли Карл дійшов до «Герродса», то вже не сумнівався, що його переслідувач відстає лише на кілька кроків від нього.
Лакей у довгій зеленій лівреї та циліндрі відчинив для Карла двері й привітався. Він пишався тим, що знав усіх постійних клієнтів в обличчя.
Щойно Карл зайшов усередину, він хутко кинувся до галантерейного відділу і додав кроку, коли проходив повз шкіряні вироби. Він уже майже біг, коли дістався до майданчика із шістьма ліфтами. Тільки в одному з них були відчинені дверцята. Він уже був напакований, але ще один пасажир зумів утиснутися. «Хвіст» майже наздогнав його, але ліфтер зачинив решітку просто перед його носом. Переслідуваний не втримався від посмішки переслідувачу, коли ліфт зник із поля зору останнього.