Сер Гамфрі супроводив свого гостя до вхідних дверей, і вони вдруге потиснули навзаєм руки, перш ніж Гаррі зайняв місце на задньому сидінні «роллс-ройса». Посол залишився стояти на горішній сходинці, поки автівка не зникла удалині.
Водій висадив Гаррі в аеропорту «Шереметьєво» за дві години до того, як мали оголосити його рейс. Посол мав рацію, бо Гаррі всю наступну годину провів на митниці, де перевіряли й повторно перевіряли все у його валізі, перш ніж відпороти підкладку піджака та пальта.
Після того як нічого не знайшли, пасажира відвели до невеликої кімнати й попросили роздягнутися. Коли їхні зусилля знову не увінчалися успіхом, з’явився лікар й ретельно обшукав такі місця, які Гаррі навіть не розглядав для подібної місії і, безумовно, не став би докладно описувати цю процедуру в своїй наступній книжці.
За годину на його валізі неохоче поставили крейдою хрестик, аби показати, що її оглянули, але в Лондоні вона так і не з’явилася. Гаррі вирішив не писати заяву, навіть незважаючи на те, що йому так і не повернули його пальта, подарунок на Різдво від Емми. Доведеться придбати таке саме в «Ede&Ravenscroft», перш ніж він повернеться до Бристоля, позаяк чоловік не хотів, щоб його дружина дізналася справжню причину його зустрічі із сером Аланом.
Коли Гаррі нарешті опинився в літаку, то із задоволенням відзначив, що його перевели у перший клас, як і тоді, коли він востаннє працював на секретаря Кабінету Міністрів. Не менш приємним було й те, що ніхто не зайняв місце біля нього. Сер Алан нічого не залишив на волю випадку.
Гаррі зачекав понад годину, перш ніж попросити стюардесу принести кілька аркушів паперу з логотипом БТКА. Але коли їх принесли, передумав. Двоє чоловіків, які сиділи через прохід від нього, занадто часто зиркали в його бік.
Гаррі нахилив спинку сидіння, заплющив очі, знову й знову подумки перебираючи список. На той момент, коли літак приземлився у Хітроу, пасажир був уже вкрай виснажений як морально, так і фізично.
І тільки радів, що шпигування не було його професією. Гаррі вийшов із літака першим і зовсім не здивувався, побачивши сера Алана, який чекав на асфальті біля трапу. Прибулець зайняв місце поруч із ним на задньому сидінні автівки, яка швидко виїхала з аеропорту, минаючи митницю.
Окрім «Доброго ранку, пане Кліфтон», секретар Кабінету Міністрів не сказав жодного слова, лише передав нотатник та авторучку.
Гаррі написав дванадцять імен, дев’ять адрес і двадцять один номер телефону, які тримав у пам’яті вже кілька годин. Він ще раз перевірив список, перш ніж передати його серу Алану.
– Я вам дуже вдячний, – сказав той. – І гадаю, вам буде приємно дізнатися, що я додав кілька абзаців до доповіді, яку наступного тижня виголосить в ООН міністр закордонних справ, що, сподіваюся, допоможе у справі Бабакова. До речі, ви помітили двох моїх помічників, які сиділи через прохід від вас у першому класі? Я послав їх, аби захистити вас у разі, якщо у вас виникнуть проблеми.
* * *
– Нічого не знаю про угоду на один мільйон шістсот тисяч, – заявив Седрик, – і навряд чи міг би про таке забути. Доведеться поцікавитися, чим займається Слоун.
– Уявлення не маю, – визнав Себастьян, – але впевнений, що має бути якесь просте пояснення.
– Кажеш, що він не повернеться до п’ятниці?
– Саме так. Він на конференції у Йорку.
– Отже, це дає нам кілька днів, аби все рознюхати. Мабуть, ти маєш рацію, і цьому є якесь просте пояснення. Але один мільйон і шістсот тисяч, – повторив Седрик. – А пан Коллінґвуд прийняв його пропозицію?
– Так сказав пан Воґан із «Севіллса».
– Ральф Воґан старої школи, він не помиляється.
Седрик кілька хвилин розмірковував, а потім мовив:
– Буде краще вранці з’їздити до Шифнала і спробувати покопати. Почни з місцевого пабу. Бармен завжди знає все, що відбувається в його селищі, а один мільйон і шістсот тисяч мали б викликати цілу купу пліток. Після того як перебалакаєш із ним, поцікався у місцевих агентів із нерухомості, але тримайся на відстані від Коллінґвуда. Якщо цього не зробити, Слоун про все дізнається і вирішить, що ти намагаєшся його підсидіти. Гадаю, що краще тримати це між нами, якщо справа виявиться абсолютно невинною. Повернувшись до Лондона, приїжджай на Кедоґан-плейс і розповіси все за вечерею.
Себ вирішив, що не варто говорити Седрику, що на завтрашній вечір він забронював столик у «Мірабеллі», щоб повечеряти із Самантою. Годинник на полиці коминка вдарив шосту, тож він знав, що за дверима чекає заступник голови Росс Бьюкенен. Відтак піднявся, щоб іти.
– Молодець, Себе, – похвалив Седрик. – Будемо сподіватися, що існує якесь просте пояснення. Але в будь-якому разі дякую, що поінформував мене.
Себ кивнув. Діставшись до дверей, він обернувся, щоб побажати на добраніч, але побачив, як Седрик ковтнув піґулку. Тож вирішив прикинутися, що нічого не помітив, і зачинив за собою двері.
10
Наступного ранку Себ встав, одягнувся та пішов із дому ще до того, як прокинулася Саманта.
Седрик Гардкасл ніколи не їздив першим класом, але завжди дозволяв це своєму вищому персоналу, якщо намічалася далека мандрівка. Хоча Себ і прихопив примірник «Файненшел таймс» в Естоні, він заледве встиг переглянути заголовки під час своєї тригодинної подорожі до Шропшира. Його думки були зайняті тим, як найкраще використати свій час у Шифналі.
Потяг прибув на станцію Шрусбері лише об одинадцятій тридцять, і Себ, не вагаючись, узяв таксі до Шифнала, а не став чекати електрички, бо зараз час був його грошима. Він зачекав, поки вони виїдуть за місто, перш ніж поставити водієві перше запитання.
– Який паб у Шифналі найкращий?
– Залежить від того, чого ви шукаєте: смачно попоїсти чи випити найкращого елю в окрузі.
– Я завжди вважав, що про паб можна судити за його власником.
– Тоді вам потрібен «Шифнал армс», який належить Фреду та Шейлі Ремсі. Вони керують не тільки пабом, а й усім селищем. Він – президент місцевого крикетного клубу і грав у місцевій команді відбивачем. Навіть кілька разів виступав за збірну графства. І ще він член парафіяльної ради. Але попереджаю, що їжа там кепська.
– Тоді їдемо до «Шифнал армс», – звелів Себ.
Він відкинувся на спинку сидіння і почав обмірковувати свою стратегію, усвідомлюючи, що Слоун ніяк не зможе дізнатися, чого його немає в офісі.
За кілька хвилин до дванадцятої таксі зупинилося біля «Шиф-нал армс». Себ дав би більше водієві на чай, але не хотів, щоб його запам’ятали.
Він зайшов у паб, намагаючись виглядати, як випадковий перехожий, що було непросто, коли ти перший клієнт цього дня, і пильно поглянув на чоловіка, який стояв за шинквасом. Хоча йому, мабуть, було вже більше сорока, щоки та ніс свідчили, що він призвичаївся до напоїв, якими торгує, а його чимале черево вказувало на перевагу пиріжків зі свининою над вишуканою їжею, тож було важко повірити, що цей велетенський чолов’яга колись грав відбивачем у команді Шифнала.
– Вітаю, – промовив господар. – Що можу вам запропонувати?
– Пів пінти вашого місцевого пива буде більш ніж доречною, – сказав Себ, який зазвичай не пив у робочий час, але сьогодні це було частиною його обов’язків.
Власник налив пів пінти «Wrekin IPA» і поставив трунок на стійку.
– Із вас один шилінґ і шість пенсів.
Половина ціни, яку Себ мав би заплатити в Лондоні. Він відсьорбнув.
– Непогано, – похвалив гість, перш закинути гачок. – Це пиво не таке, як на заході, але все одно смачно.
– То ви не з цих місць? – вгадав власник.
– Ні, я простий хлопець із Ґлостершира, який там народився і виріс, – сказав йому Себ, перш ніж зробити ще один ковток.
– То що привело вас до Шифнала?
– Моя фірма відкриває філію у Шрусбері, і моя дружина не погодиться на переїзд, якщо не зможу знайти хороший будинок на селі.
– Ви часом в крикет не граєте?
– Я перший подавач у клубі «Сомерсет стреґелерс». Це ще одна причина, чому я не надто прагну переїжджати.
– У нас тут дуже пристойна одинадцятка[11], але ми завжди шукаємо нові таланти.
Себ указав на світлину на задній стіні бару.
– Це ви тримаєте кубок?
– Я. 1951 рік. Тоді я був на п’ятнадцять літ молодший і на п’ятнадцять фунтів легший. Ми вперше виграли кубок графства того року, вперше і востаннє. Хоча й дійшли до півфіналу торік.
Час знову закидати вудку.
– Якщо я хотів би купити будиночок у цій місцині, з ким би ви порадили мені мати справу?
– У місті є лише один більш-менш пристойний ріелтор. Чарлі Воткінс, наш охоронець ворітець. Ви знайдете його офіс на Гай-стрит, не пропустите.
– Тоді я піду поспілкуватися з паном Воткінсом і повернусь, аби щось перекусити.
– Страва дня – стейк і пиріг із нирками, – погладив черево власник закладу.
– Побачимося пізніше, – пообіцяв Себ після того, як допив свій трунок.
Гай-стрит було знайти не важко, як і «Аґенцію з нерухомості Воткінса», про що повідомляла похмура вивіска, що гойдалася на вітрі. Себу знадобився певний час, щоб вивчити пропозиції продажу у вітрині. Ціни варіювали від семисот до дванадцяти тисяч фунтів, тоді що у цих місцинах могло коштувати один мільйон шістсот тисяч?
Себ відчинив вхідні двері, і про його візит повідомив вхідний дзвіночок. За столом сидів якийсь молодик, який при появі Себа звів на нього погляд.
– Пан Воткінс на місці? – запитав Себ.
– Зараз він із замовником, але незабаром повернеться, – прозвучала відповідь, тут двері позаду молодика відчинилися і до кімнати зайшли двоє чоловіків.
– Я оформлю папери не пізніше понеділка, тож якщо зможете залишити завдаток у свого адвоката, це допоможе прискорити справу, – сказав старший із двох чоловіків, відчиняючи двері клієнтові.
– Цей джентльмен хоче з вами зустрітися, пане Воткінс, – повідомив молодик за столом.
– Доброго ранку, – привітався Воткінс і простягнув руку. – Заходьте до мого кабінету.
Він відчинив двері й провів досередини свого потенційного клієнта.
Себ зайшов до маленької кімнатки, в якій помістилися стіл і три стільці. На стінах висіли світлини минулих тріумфів, кожна з яких була позначена червоною наліпкою зі словом «Продано». Погляд Себа зупинився на великому маєтку з кількома акрами землі. Він хотів допомогти Воткінсу швидко допетрати, що саме його цікавить. На обличчі агента з нерухомості з’явилася тепла посмішка.
– Це той тип власності, який ви шукаєте?
– Я сподівався знайти великий заміський будинок із кількома акрами сільськогосподарських угідь, – заявив Себ, сідаючи навпроти Воткінса.
– Боюся, що такі пропозиції не часто з’являються на ринку. Але у мене є один-два варіанти, які можуть вас зацікавити.
Відхилившись назад, він висунув шухляду єдиної шафи й витягнув звідти три теки.
– Але маю вас попередити, що ціна на землю фермерських господарств зросла, позаяк уряд вирішив дозволити податкові пільги тим, хто інвестує в сільськогосподарські угіддя.
Себ промовчав, і Воткінс розгорнув першу теку.
– Ферма «Асґарт», розташована на кордоні з Веллсом, сімдесят акрів землі, здебільшого ріллі, і чудовий вікторіанський особняк… потребує невеликого ремонту, – додав він неохоче.
– А ціна?
– Триста двадцять тисяч, – назвав Воткінс, передаючи брошуру, і швидко додав: – Але можливий торг.
Себ заперечно похитав головою:
– Я сподівався на щось не менше тисячі акрів.
Очі Воткінса спалахнули так, ніби він виграв джек-пот.
– Є одна виняткова пропозиція, яка нещодавно потрапила на ринок, але я лише субагент, і, на жаль, оферти можна складати лише до п’ятої години цієї п’ятниці.
– Якщо це те, що мені треба, я не зволікатиму.
Воткінс відсунув шухляду свого письмового столу і запропонував клієнтові брошуру ферми «Шифнал».
– Це вже виглядає цікавішим, – схвалив Себ, гортаючи сторінки брошури. – Скільки за неї просять?
Ріелтор повагався, ніби не бажаючи називати суму. Себ терпляче чекав.
– Я знаю, що є пропозиція від «Севіллса» в один мільйон шістсот тисяч, – поінформував Воткінс.
Тепер настала його черга терпляче чекати, що клієнт відповість на цю пропозицію.
– Може, мені буде краще вивчити деталі під час обіду, а потім повернутися сюди пізніше й обговорити це з вами?
– А я тим часом підготую все, щоб ви могли оглянути цю нерухомість?
Це було останнє, чого хотів Себ, тому він швидко відповів:
– Я прийму рішення, коли матиму можливість перевірити деталі.
– Час працює проти нас.
«Це правда», – подумав Себ.
– Я повідомлю вам про своє рішення, коли повернуся сьогодні пополудні, – повторив він вже упевненіше.
– Певна річ, – Воткінс схопився, відпровадив його до дверей, ще раз потиснув руку і сказав: – Із нетерпінням чекатиму на нашу зустріч згодом.
Себ вийшов на Гай-стрит і хутко подався назад до пабу. Пан Ремсі стояв за шинквасом, витираючи склянку, коли Себ сів на ослінчик перед ним.
– Ну що, пофартило?
– Можливо, – сказав Себ і поклав глянцеву брошуру на стійку, щоб її зміг побачити господар. – Ще одне пиво, може, приєднаєтесь до мене?
– Дякую. Ви будете обідати?
– Попрошу і стейк, і пиріг із нирками, – замовив Себ, вивчаючи меню, написане крейдою на дошці за шинквасом.
Ремсі не відводив від брошури очей, навіть коли наливав пів пінти клієнтові.
– Я можу вам розповісти дещо про цю власність, – сказав він, коли його дружина вийшла з кухні.
– Здається, ціна трохи завищена, – зауважив Себ, закидаючи свій третій гачок.
– Авжеж, – погодився Ремсі. – Бо ще п’ять років тому за цей маєток правили триста тисяч, і навіть за цією ціною молодий пан Коллінґвуд не міг його продати.
– Нові податкові пільги можуть бути причиною цього, – припустив Себ.
– Це все одно не пояснює таку ціну.
– Можливо, власнику надали дозвіл збудувати на земельній ділянці житло або одну з тих нових промислових зон, якими так захоплюється уряд.
– Але не в нашому селі, – втрутилася пані Ремсі, коли приєдналася до них. – Парафіяльна рада може й не мати, що сказати, але влада графства зобов’язана інформувати нас, якщо хоче щось будувати – від поштової скриньки до кількарівневої автостоянки. Із запровадженням Великої хартії вольностей[12] нам дозволено подавати заперечення та затримувати процедуру на дев’яносто днів. Не те щоб цьому приділяли багато уваги…
– Тоді там має бути нафта, золото або загублений скарб фараонів, похований під землею, – пожартував Себ, намагаючись дізнатися якнайбільше.
– Я чув і про більш дивні версії, ніж ця, – докинув Ремсі. – Скарб римських монет вартістю у кілька мільйонів, закопаний скарб. Але моя улюблена – те, що Коллінґвуд був одним із грабіжників, котрі ховали на фермі «Шифнал» свою здобич.
– І не забувайте, – сказала пані Ремсі, знову з’являючись зі стейком і пирогом із нирками, – що пан Свонн запевняє, ніби знає, чому так зросла ціна, але нікому не скаже, якщо не отримає велику пожертву на шкільний театр.
– Пан Свонн? – повторив Себ, беручи ніж і виделку.
– Раніше він був директором місцевої гімназії, вийшов на пенсію кілька років тому, а тепер весь свій вільний час присвячує збиранню грошей на шкільний театр. Занадто одержимий цієї ідеєю, якщо хочете знати.
– Як гадаєте, ми можемо здолати південноафриканців? – змінив тему Себ, отримавши всю необхідну йому інформацію і тепер бажаючи просуватися далі.
– Ем Джей Кей Сміт матиме багато роботи в цьому матчі, – сказав бармен, – але якби ви запитали мене…
Себ цмулив пиво, ретельно вибираючи, які частини пирога з нирками можна сміливо їсти. Він шукав запечену скоринку, продовжуючи слухати патякання господаря про все – починаючи з того, що «Бітлз» отримали орден Британської імперії (Гарольд Вілсон намагається завоювати голоси молоді), до можливості американців висадити людину на Місяць (який сенс?).