Незважаючи на оглушливі оплески, Гаррі залишався біля трибуни, бо ще не виголосив останньої частини своєї промови. Він дочекався цілковитої тиші, перш ніж підвести голову й додати:
– Пане голово, від імені британської делегації маю честь запросити пана Анатолія Бабакова стати головним доповідачем на нашій міжнародній конференції в Лондоні наступного року.
Усі в залі, окрім тих, що у довгих чорних плащах, схопилися на ноги, щоб піддати Гаррі оваціям стоячи. Високопосадовець КДБ, який сидів у ніші в закритій частині приміщення, повернувся до свого начальника:
– Слово в слово. Він, певно, мав запасну копію своєї промови, про яку ми не знали.
* * *
– Пан Ноулс на першій лінії, пані голово.
Емма натиснула на кнопку телефону.
– Вітаю, Джиме.
– Доброго дня, Еммо. Я вирішив вам зателефонувати, бо Десмонд Меллор мені сказав, що зустрічався з вами, і вважає, що все минуло не надто добре.
– Не сумніваюся, що він це сказав, – зауважила Емма, – і мушу визнати, що пан Меллор мене вразив. Безперечно, він здібний бізнесмен і має великий досвід у своїй галузі.
– Цілком згоден, – підтримав Ноулс. – Тож чи можу припустити, що ви порекомендуєте прийняти його до складу правління?
– Ні, Джиме, не можете. Пан Меллор має багато видатних навичків, але, на мою думку, має й один суттєвий недолік.
– І що ж це може бути?
– Його цікавить лише одна людина – він сам. Слово «вірність» для нього ніщо. Коли я сиділа й слухала пана Меллора, він нагадав мені мого батька, а я хочу, щоб у раді директорів працювали люди, які нагадували б мені мого дідуся.
– Це ставить мене в дуже незручне становище.
– Чого б це, Джиме?
– Бо це я порекомендував кандидатуру Меллора, і ваше рішення насамперед підриває мій авторитет.
– Мені шкода, що ви так вважаєте, Джиме, – Емма зробила паузу перед тим, як додати: – Звісно, я зрозумію, якщо ви захочете піти у відставку.
* * *
Решту дня Гаррі провів, тиснучи руки людям, яких ніколи раніше не зустрічав, кілька з них пообіцяли просувати справу Бабакова у своїх країнах. Така увага була цілком природною для Джайлза як політика, натомість Гаррі це вкрай виснажило. Однак він був вдячний за те, що ходив вулицями Бристоля зі своїм шваґром під час минулих виборчих кампаній, адже до цього часу навіть не усвідомлював, скільки запозичив від нього.
На той момент, коли Гаррі сів в автобус, який мав допровадити делегатів конференції до Большого театру, він уже так втомився, що боявся, що може заснути посеред вистави. Але щойно завіса піднялася, як він застиг на краю свого сидіння, вражений артистичними рухами танцюристів, їхньою майстерністю, грацією й енергією, не в змозі відвести очей від сцени. Коли ж нарешті завіса опустилася, чоловік уже не сумнівався, що принаймні у царині балету Радянський Союз і справді лідирує у світі.
Коли ж він повернувся до готелю, портьє передав гостеві записку, яка підтверджувала, що наступного ранку автівка дипломатичного представництва забере його за десять восьма, щоб він міг поснідати з послом. Це давало йому більш ніж достатньо часу, щоб встигнути на дванадцятигодинний рейс до Лондона.
Двоє чоловіків сиділи мовчки в кутку фоє, спостерігаючи за кожним його кроком. Гаррі знав, що вони прочитали повідомлення від посла задовго до нього. Письменник узяв ключ, подарував шпигам широку посмішку і побажав їм на добраніч, перш ніж піднятися ліфтом на сьомий поверх.
Роздягнувшись, Гаррі впав у ліжко й занурився у глибокий сон.
9
– Не найкращий хід, мамо.
– А це чому? – здивувалася Емма. – Джим Ноулс ніколи мене не підтримував, і, чесно кажучи, я буду тільки рада його позбутися.
– Пригадуєш, що Ліндон Джонсон казав про Джона Едґара Гувера? Я вважаю за краще, щоб він мочився всередині намету, ніж іззовні.
– Іноді я питаю себе, навіщо ми з твоїм батьком витратили стільки грошей на твою освіту. Але якої шкоди може завдати Ноулс?
– У нього є інформація, яка може знищити компанію.
– Він не наважиться оприлюднити правду про інцидент із флотом. Якщо зробить це, то вже ніколи не отримає серйозної посади в Сіті.
– Йому й не потрібно виголошувати все особисто. Все, що йому треба, нишком пообідати у своєму клубі з Алексом Фішером, і вже за пів години леді Вірджинія дізнається кожну деталь того, що насправді сталося тієї ночі. І можеш бути певною, що вона збереже найчутливіші подробиці й свідчення, й це не тільки знищить тебе, але й усю компанію разом із тобою. Ні, боюся, що тобі доведеться з’їсти шматочок несмачного торта, матусю, якщо не хочеш щодня чекати, коли нарешті впаде бомба.
– Але Ноулс уже дав зрозуміти, що якщо Меллор не стане директором, він звільниться.
– Тоді доведеться запропонувати пану Меллору місце в правлінні.
– Тільки через мій труп!
– Це ти сказала, мамо, а не я.
* * *
Тук-тук-тук. Гаррі протер очі. Тук-тук-тук. Хтось стукав у двері, чи це був лише шум, що долинав іззовні? Тук-тук-тук. Це таки в двері. Він хотів проігнорувати стукіт, але хтось наполягав, щоб відчинили. Тук-тук-тук. Гаррі неохоче опустив ноги на холодний лінолеум, накинув халат і підійшов до дверей.
Якщо Гаррі й здивувався, відчинивши двері, то намагався цього не показувати.
– Привіт, Гаррі, – мовив чуттєвий голос.
Чоловік з недовірою витріщився на дівчину, в яку закохався двадцять років тому. Точна копія Емми, коли їй виповнилося двадцять літ, стояла перед ним у соболиній шубі, і він підозрював, що під нею іншого одягу не було. Вона тримала в одній руці цигарку, а в другій – пляшку шампанського. «Розумні росіяни», – подумав Гаррі.
– Мене звати Аліна, – назвалася вона і торкнулася його руки. – Я з нетерпінням чекаю зустрічі з вами.
– Гадаю, ви помилилися кімнатою, – сказав Гаррі.
– Я так не думаю, – Аліна спробувала зайти до номера, але Гаррі залишився стояти у дверях, перекриваючи їй шлях.
– Я ваша винагорода, Гаррі, за такий блискучий виступ. І пообіцяла голові, що подарую вам ніч, яку ви ніколи не забудете.
– Ви вже досягли бажаного, – зауважив Гаррі, гадаючи, на кого ця Аліна працює.
– Мабуть, я все ж можу щось зробити для вас, Гаррі?
– Нічого не можу вигадати, але, будь ласка, подякуйте вашим господарям і повідомте їм, що мене це не цікавить.
– То, може, хлопчика?
– Ні, дякую.
– Гроші? – не здавалася вона.
– Я добрий, але з мене вже досить.
– Хіба я не зможу вас нічим спокусити?
– Ну, – сказав Гаррі, – якщо ви вже про це згадали, то я завжди бажав дечого, і якщо ваші господарі зможуть це забезпечити, буду їм вдячний.
– І що ж це може бути, Гаррі? – в її голосі вперше прозвучала надія.
– Нобелівська премія з літератури.
Аліна виглядала спантеличеною, аж Гаррі не втримався, нахилився вперед і розцілував її в обидві щоки, ніби та була його улюбленою тіткою. Відтак тихцем зачинив двері й прокрався назад у ліжко.
– Хай їй грець! – сказав він. Сон вивітрився остаточно.
* * *
– На лінії пан Воґан, пане Кліфтон, – повідомила дівчина з комутатора. – Каже, що йому потрібно терміново перебалакати з паном Слоуном, але він зараз на конференції в Йорку і до п’ятниці не повернеться.
– Передзвоніть його секретарці й попросіть усе залагодити.
– Сара не відповідає на мій дзвінок, пане Кліфтон. Мабуть, ще не повернулася з обіду.
– Гаразд, перемкніть на нього, – неохоче погодився Себ. – Доброго ранку, пане Воґан, чим можу вам допомогти?
– Я старший партнер в аґенції нерухомості «Севіллс», – назвався Воґан, – і мені потрібно терміново поспілкуватися з паном Слоуном.
– Це може зачекати до п’ятниці?
– Аж ніяк. У мене на столі лежать ще дві пропозиції для ферми «Шифнал» у Шропширі, й оскільки торги закриваються у п’ятницю, мені потрібно дізнатися, чи пан Слоун усе ще зацікавлений у справі.
– Можливо, ви могли б повідомити мені деталі, пане Воґан, – сказав Себ, беручи авторучку, – щоб я був у курсі справи.
– Необхідно повідомити пану Слоуну, що пан Коллінґвуд буде радий прийняти його пропозицію в один мільйон шістсот тисяч. Це означає, що у п’ятницю мені знадобиться депозит в обсязі ста шістдесяти тисяч фунтів стерлінґів, якщо він усе ще сподівається укласти угоду.
– Один мільйон шістсот тисяч, – повторив Себ, не впевнений, що правильно почув.
– Атож, звісно, туди входять тисяча акрів землі, а також будинок.
– Певна річ, – погодився Себ. – Я повідомлю про це пану Слоуну, щойно він зателефонує.
Себ відклав слухавку. Сума була більшою, ніж будь-яка угода, яку він коли-небудь укладав із лондонської нерухомості, не кажучи вже про якусь ферму в Шропширі, тож він вирішив ще перевірити в секретарки Слоуна. Себ пройшов коридором до її кабінету і побачив Сару, яка саме вішала плащ на вішак.
– Доброго дня, пане Кліфтон, я можу чимось допомогти?
– Мені потрібно переглянути справу Коллінґвуда, Саро, щоб я міг поінформувати пана Слоуна, коли він повернеться.
Сара виглядала спантеличеною.
– Я нічого не знаю про такого клієнта, але дозвольте мені перевірити.
Вона відчинила шафу, позначену літерами, і зупинилася на «К».
– Але в пана Слоуна немає клієнта з таким прізвищем, – сказала вона. – Це якась помилка.
– Спробуйте пошукати ферму Шифнал, – порадив Себ.
Сара перемкнула свою увагу на шафу «S-Z», але знову заперечно похитала головою.
– Мабуть, я помилився, – заспокоїв її Себ. – Можливо, буде краще, якщо ви не скажете про це пану Слоуну, – додав він.
Вона замкнула обидві шафи. Він повільно пішов назад до свого кабінету, зачинив двері й міркував про свою розмову з паном Воґаном якийсь час, перш ніж узяти телефонну слухавку й набрати довідку.
Коли кінець кінцем йому відповіли, Себ попросив до телефону пана Коллінґвуда з ферми Шифнал у Шропширі. Минуло кілька хвилин, перш ніж оператор повернувся на лінію.
– Ви мали на увазі Д. Коллінґвуда, ферма Шифнал у Шиф- налі?
– Це має бути він. Можете дати мені номер його телефону?
– Боюся, що ні, сер.
– Але в мене надзвичайна ситуація.
– Можливо, сер, але мені заборонено давати номери телефонів із цього переліку.
Телефон замовк.
Себ із хвилину повагався, перш ніж знову взяти слухавку й набрати внутрішній номер.
– Кабінет голови правління, – почувся знайомий голос.
– Рейчел, мені потрібно п’ятнадцять хвилин погомоніти з начальником.
– П’ята сорок п’ять, але не більше п’ятнадцяти хвилин, оскільки він має зустріч із заступником голови о шостій, а пан Бьюкенен ніколи не спізнюється.
* * *
Посольський «роллс-ройс» із «Юніон Джеком»[9] на обох крилах чекав біля готелю «Маджестік» задовго до того, як Гаррі з’явився у вестибюлі за десять восьма того ранку. Ті самі двоє чоловіків сиділи в кутку, роблячи вигляд, що його не помічають. Гаррі замислився, чи вони взагалі сплять.
Коли Гаррі вже виходив, то не втримався й віддав своїм охоронцям невеличкий прощальний уклін перед тим, як покинути готель, в якому, окрім назви, не було нічого величного[10]. Водій відчинив задні дверцята «ройса», щоб Гаррі міг потрапити досередини. Він відкинувся на сидінні й почав думати про іншу причину, заради якої приїхав до Москви.
Автівка долала залиті дощем вулиці російської столиці, минула собор Василія Блаженного, будівлю рідкісної краси, розташовану в південному кутку Красної площі. Потім переїхала мостом Москву-ріку, повернула ліворуч і за кілька хвилин зупинилася біля воріт посольства Великої Британії, які ділили навпіл королівський герб. Водій зупинив автівку біля вхідних дверей. Гаррі був уражений. Палацова резиденція, гідна царя, здіймалася над ним, нагадуючи про величність колишньої Британської імперії, а не про її урізаний статус у повоєнному світі.
Наступною несподіванкою для нього стала поява посла, який вийшов на сходи, щоб привітатися з гостем.
– Доброго ранку, пане Кліфтон, – промовив сер Гамфрі Тревелян, коли Гаррі вийшов з автівки.
– Доброго ранку! – привітався Гаррі, і двоє чоловіків потиснули навзаєм руки так, ніби мали намір укласти угоду.
Посол повів Гаррі до величезної круглої зали, яка могла похвалитися скульптурою королеви Вікторії в натуральну величину, а також портретом її правнучки у повен зріст.
– Ви, мабуть, ще не читали сьогоднішню «Таймс», – зауважив Тревелян, – але можу вам сказати, що ваш виступ на письменницькій конференції, здається, досягнув бажаного результату.
– Будемо на це сподіватися, – сказав Гаррі. – Але це станеться лише тоді, коли звільнять Бабакова.
– Це може зайняти трохи більше часу, – попередив посол. – Відомо, що совєти не квапляться щось робити, особливо якщо це не їхня ініціатива. Певно, варто підготуватися до тривалої гри. Однак не слід розчаровуватися, бо можу сказати, що політбюро було здивоване підтримкою, яку надала вам міжнародна спільнота. Однак інший бік цієї монети полягає в тому, що вас тепер вважатимуть персоною нон-ґрата.
Посол повів свого гостя мармуровим коридором, обвішаним портретами британських монархів, які не зазнали такої ж долі, як їхні російські родичі. Подвійні двері від підлоги до стелі відчинили двійко лакеїв, коли посол був ще за кілька кроків від них. Дипломат увійшов прямо до свого кабінету, зайняв місце за великим незахаращеним столом і вказав Гаррі на крісло навпроти.
– Я вже дав вказівки, щоб нас не турбували, – сказав Тревелян, вибираючи ключ із зв’язки і відмикаючи одну шух- лядку.
Посол дістав звідти теку й один аркуш паперу, який передав Гаррі.
– Не поспішайте, пане Кліфтон. Ви не обмежені в часі, як у сера Алана.
Гаррі взявся вивчати докладний перелік імен, адрес і номерів телефонів, які, здавалося, не мали жодної послідовності й логіки. Прочитавши список удруге, він зронив:
– Гадаю, що запам’ятав, сер.
Недовірливий погляд посла свідчив, що його не переконала така заява.
– Що ж, треба перевірити, чи не так? – дипломат забрав список і замінив його кількома аркушами з гербом посольства й авторучкою.
Гаррі глибоко вдихнув і взявся писати дванадцять імен, дев’ять адрес та двадцять один номер телефону.
Щойно виконав своє завдання, подав результат послові, щоб той звірив із оригіналом. Сер Гамфрі почергово кидав погляд то на один аркуш, то на другий.
– Ви написали Пенґеллі з одною «л» замість двох.
Гаррі насупився.
– Можливо, ви будете такі ласкаві повторити вправу, пане Кліфтон, – сказав посол, сів у кріслі і, чиркнувши сірником, спалив першу версію Гаррі.
Кліфтон завершив другу спробу набагато швидше.
– Браво! – вигукнув посол, двічі перевіривши текст. – Я дуже хотів би мати такого працівника у своїй команді. Тепер, як можемо припустити, совєти прочитали записку, яку я залишив у вашому готелі, тож не варто їх розчаровувати.
Він натиснув на ґудзик під робочим столом, за кілька секунд двері знову відчинилися, і двоє службовців, одягнених у білі лляні куртки і чорні штани, увійшли, штовхаючи тацю.
За сніданком із гарячої кави, житніх тостів, оксфордської мармуляди і яйця, яке знесла курка, двоє чоловіків балакали про все, починаючи з шансів Англії у наступній серії матчів із крикету проти південноафриканців – Гаррі вважав, що Англія переможе, посол не був такий переконаний; зі скасування смертної кари – Гаррі «за», посол «проти»; з того, що Британія приєднується до спільного ринку, – єдине, на що вони мали однакову думку. Жодного разу співрозмовники не торкнулися справжньої причини, чому вони снідали разом.
Коли тацю вивезли і вони знову опинилися наодинці, Тревелян промовив:
– Даруйте, що набридаю, друже, але чи не були б ви ласкаві ще раз виконати цю вправу?
Гаррі повернувся до столу посла й утретє написав потрібний список.
– Чудово. Тепер я розумію, чому сер Алан обрав вас, – Тревелян провів свого гостя з кімнати. – Мій автомобіль відвезе вас в аеропорт, і хоча ви можете вважати, що у вас іще забагато часу, відчуваю, що митники вирішать, що я вам щось передав, і це може завадити вам вчасно повернутися до Англії, тому будьте готові до тривалого обшуку. Вони, звісно, мають рацію, але, на щастя, жаданого отримати не зможуть. Отже, пане Кліфтон, усе, що мені лишається зробити, це подякувати вам і порадити не робити жодних нотаток, поки колеса літака не відірвуться від злітної смуги. Можливо, буде навіть доцільно зачекати, поки ви покинете радянський повітряний простір. Зрештою, на борту може бути хтось, хто стежитиме за кожною вашою дією.