– Емма почувається чудово й передає вам свої вітання. Мене б не здивувало, якби вона цієї миті ще й полірувала мідь на капітанському мостику. Що ж до першого рейсу, то відчуваю, що їй дуже полегшало від того, що про нього не згадала «Нью-Йорк таймс», хоча цей факт, можливо, дав мені ідею для мого наступного роману.
– Я уважно слухаю.
– Навіть не сподівайтесь, – відповів Гаррі. – Вам просто доведеться набратися терпіння, хоча я добре знаю, що це не найкраща ваша чеснота.
– Залишається сподіватися, що ваші нові обов’язки не вплинуть на ваш графік написання. Мої вітаннячка.
– Дякую. Хоча я лише з однієї причини зголосився стати президентом англійського ПЕН-клубу.
Гінзбурґ звів брову.
– Хочу, щоб негайно звільнили з-за ґрат росіянина Анатолія Бабакова.
– А чому вас так зацікавив Бабаков? – не зрозумів Гінзбурґ.
– Якщо вас запроторюють до каземату за злочин, якого ви не вчинили, Гарольде, повірте, ви б почувалися дуже кепсько. І не забувайте, що американська в’язниця, в якій опинився я, відверто кажучи, курорт порівняно з ГУЛАГом у Сибіру.
– Я навіть не пригадаю, що накоїв той Бабаков.
– Він написав книжку.
– В Росії це злочин?
– Так, якщо автор вирішив розповісти правду про свого роботодавця, особливо якщо цим роботодавцем був Йосиф Сталін.
– «Дядько Джо», пригадую, – сказав Гінзбурґ, – але ж книжку так і не видали.
– Її надрукували, але Бабакова заарештували задовго до того, як її наклад дістався до книжкових полиць, а після показового судового розгляду його засудили до двадцяти років позбавлення волі без права на оскарження.
– Що лише збуджує інтерес. Що ж такого може бути в цій книзі, щоб у Радянському Союзі її заборонили?
– Уявлення не маю, – сказав Гаррі. – Але знаю, що всі примірники «Дядька Джо» вилучили з книгарень упродовж кількох годин після публікації. Видавництво закрили, Бабакова заарештували, і його ніхто не бачив з того часу. Якщо десь є примірник, я маю намір його знайти, коли поїду на міжнародну книжкову конференцію до Москви в травні.
– Якщо до ваших рук потрапить цей примірник, я б хотів, щоб його переклали й опублікували тут, бо можу гарантувати, що це не тільки стане справжнім бестселером, але й нарешті викриє Сталіна як таке ж утілення зла, як Гітлер. Зауважте, що в Росії копиця сіна, в якій доведеться шукати цю голку, дуже висока.
– Це правда, але я вирішив з’ясувати, що міг розповісти Бабаков. Не забувайте, що він був особистим тлумачем Сталіна упродовж тринадцяти років, тому мало хто має краще розуміння режиму. Хоча навіть він не передбачав, як відреагує КДБ, коли він вирішить опублікувати свою версію того, безпосереднім свідком чого він був.
– А тепер, коли давні союзники Сталіна усунули Хрущова й знову опинилися при владі, без сумніву, дехто з них має причини зберігати цю таємницю.
– Як і правду про смерть Сталіна, – додав Гаррі.
– Я зроду не бачив, щоб ви так чимось переймалися, – зауважив Гінзбурґ. – Але вам, можливо, буде краще не тикати палицею у великого ведмедя. Новий жорсткий режим, здається, мало шанує права людини, з якої країни ви б не приїхали.
– Який тоді сенс бути президентом ПЕН-клубу, якщо я не можу висловлювати свої погляди?
Годинник на полиці коминка за плечима Гінзбурґа вдарив дванадцяту.
– Чому б нам не пообідати в моєму клубі? Можемо обговорити менш суперечливі питання, до прикладу, плани Себастьяна.
– Гадаю, він наміряється освідчитися американській дівчині.
– Я завжди знав, що той хлопчик тямущий, – сказав Гінзбурґ.
* * *
Поки Саманта і Себ милувалися вітринами крамниць на П’ятій авеню, а Гаррі насолоджувався стейком у Гарвардському клубі зі своїм видавцем, одне жовте таксі зупинилося біля ошатної брунатної кам’яниці на розі Шістдесят четвертої та Парк- авеню.
Емма вибралася, тримаючи під пахвою коробку для взуття з логотипом Crockett & Jones на кришці. Всередині була пара черевиків дев’ятого розміру, виготовлених на замовлення, які, як вона знала, ідеально пасуватимуть її двоюрідному братові Алістеру, адже він завжди купує взуття лише на Джермін- стрит.
Коли Емма кинула погляд на блискучий мідний молоточок на вхідних дверях, то згадала, коли вперше піднялася цими сходами. Молода жінка, ледь не підліток, вона тряслася, як осика, й прагнула накивати п’ятами. Але всі свої гроші витратила на подорож до Америки й не знала, до кого ще може звернутися в Нью-Йорку, щоби знайти Гаррі, якого замкнули в американській в’язниці за вбивство, котрого він не вчиняв. Після того як Емма познайомилася з двоюрідною бабусею Філіс, вона не поверталася до Англії більше року, аж поки не дізналася, що Гаррі вже немає в Америці.
Цього разу жінка впевнено піднялася сходами, добряче лупнула мідним молоточком, відступила й стала чекати. Вона не призначала побачення зі своїм двоюрідним братом, бо не сумнівалася, що він буде вдома. І хоча Алістер нещодавно звільнився з посади старшого партнера юридичної фірми «Сімпсон, Олбіон і Стюарт», він усе ж не марив сільською місциною, навіть у вихідні. Алістер був справжнім нью-йоркцем. Народився на розі Шістдесят четвертої та Парк-авеню і, без сумніву, там і віддасть Богові душу.
За якийсь час двері відчинилися, й Емма зі здивуванням побачила чоловіка, якого миттю впізнала, хоча минуло понад двадцять років, відколи вона востаннє його бачила. Той був одягнений у чорний жакет, смугасті штани, білу сорочку з сірою краваткою. Деякі речі ніколи не змінюються.
– Дуже приємно бачити вас, пані Кліфтон, – промовив він так, ніби вона заходила щодня.
Еммі стало ніяково за те, що вона забула ім’я мажордома, й вона відчайдушно намагалася згадати його, знаючи, що Гаррі ніколи б цього не забув.
– І мені приємно вас бачити, – ризикнула вона. – Я сподівалася застати мого двоюрідного брата Алістера, якщо він удома.
– Боюся, що дарма, пані, – повідомив мажордом. – Пан Стюарт поїхав на похорон пана Бенджаміна Рутледжа, колишнього партнера фірми, і не повернеться з Коннектикута аж до завтрашнього вечора.
Емма не змогла приховати розчарування.
– Можливо, ви б зайшли досередини, я можу зробити вам горнятко чаю «Граф Ґрей», якщо я правильно запам’ятав?
– Ви дуже добрі, – вибачилася Емма, – але мені треба повертатися на корабель.
– Звісно. Сподіваюся, що прем’єрне плавання «Бекінґема» було успішним?
– Кращим, ніж я могла мріяти, – зізналася вона. – Чи не були б ви такі добрі передати мої найкращі побажання панові Алістеру й переказати, як мені шкода і що я дуже сумую за ним?
– Буду радий це зробити, пані Кліфтон.
Мажордом легко вклонився й зачинив двері.
Емма зійшла вниз сходами і почала роззиратися у пошуках таксі, коли раптом збагнула, що все ще стискає в руках коробку для взуття. Трохи збентежившись, вона вдруге піднялася сходами й уже не так упевнено грюкнула у двері мідним молоточком.
За мить двері відчинилися вдруге, й на порозі знову з’явився мажордом.
– Пані? – сказав він і подарував гості посмішку.
– Мені дуже шкода, але я зовсім забула залишити подарунок для пана Алістера.
– Приємно, що ви запам’ятали улюблений взуттєвий магазин пана Стюарта, – сказав слуга, коли Емма вручила йому коробку. – Впевнений, що він оцінить вашу доброту.
Емма застигла, все ще безпорадно намагаючись згадати його ім’я.
– Сподіваюся, пані Кліфтон, що ваше повернення до Ейвонмута буде не менш успішним.
Мажордом знову вклонився і тихо зачинив за собою двері.
– Дякую, Паркере, – нарешті згадала вона його ім’я.
5
Щойно Боб Бінґем закінчив одягатися, він вирішив поглянути на себе у дзеркалі на повний зріст у дверцятах шафи. На такі, як у нього, двобортні костюми мода навряд чи повернеться найближчим часом, про що йому регулярно нагадувала дружина. Чоловік їй відповідав, що цей костюм був достатньо хорошим для його батька, коли той був головою правління компанії «Рибний паштет Бінґема», тож має бути хорошим і для нього.
Прісцилла не погоджувалася, але останнім часом вони й не надто ладнали. Боб усе ще звинувачував її близьку подругу, леді Вірджинію Фенвік, у передчасній смерті Джессіки Кліфтон, а також у тому, що їхній син Клайв, який був тоді заручений із Джессікою, після того доленосного дня так і не повернувся до Мейблторп-холу. Його дружина була наївною та довірливою, коли справа доходила до Вірджинії, але чоловік усе ще сподівався, що Прісцилла нарешті отямиться і побачить цю кляту жінку такою, якою вона є насправді, що дозволить їм знову зблизитися. Але він побоювався, що це станеться не скоро, і в будь-якому разі у Боба були нагальніші клопоти на носі. Цього вечора вони мали бути присутні на публічному прийомі як гості за столом голови правління. Він зовсім не був упевнений, що Прісцилла зможе тримати себе в руках довше, ніж кілька хвилин. Тож просто сподівався, що вони повернуться до каюти без збитків.
Боб захоплювався Еммою Кліфтон, «Бристольською Боудікою»[4], як її називали і друзі, й вороги. Він підозрював, що якби вона знала про це прізвисько, то носила б його як почесний титул.
Раніше того ж дня Емма просунула аркуш pour mémoire[5] під двері каюти, в якому пропонувала їм зустрітися в залі королеви близько сьомої тридцять, перед вечерею. Боб зиркнув на годинник. За десять восьма, про дружину досі не було ні слуху ні духу, хоча він і чув дзюрчання води, що долинало з лазнички. Чоловік узявся міряти кроками каюту, ледве приховуючи своє роздратування.
Боб добре усвідомлював, що леді Вірджинія подала на голову правління позов за знеславу, і ніяк про це не міг забути, бо сидів одразу ж за нею, коли стався цей конфлікт. А коли настав час запитань на цьогорічних зборах акціонерів, леді Вірджинія поцікавилася, чи правда те, що один із директорів «Судноплавної компанії Беррінґтонів» продав усі свої акції заради занепаду підприємства. Певна річ, вона мала на увазі невелику хитрість, до якої вдався Седрик Гардкасл, щоб урятувати компанію від ворожого захоплення доном Педро Мартінесом.
Емма відповіла рішуче й нагадала леді Вірджинії, що саме майор Фішер, її представник у раді директорів, продав її акції, а потім викупив їх за півтора тижня, щоб нашкодити репутації компанії та водночас забезпечити непоганий прибуток для своєї клієнтки.
– Розмовлятимете з моїм адвокатом, – пообіцяла Вірджинія з цього приводу, і тижнем пізніше Емма з ним зустрілася.
Боб навіть не сумнівався, який табір підтримає його дружина, якщо коли-небудь дійде до суду. Якби Прісцилла під час вечері дізналася про якісь корисні аргументи, що могли б допомогти її подрузі, чоловік був певен, що вони потрапили б до адвокатів Вірджинії вже упродовж кількох хвилин після того, як вони зійдуть на берег в Ейвонмуті. Обидві сторони чудово усвідомлювали: якщо Емма програє цю справу, то не тільки зіпсує собі репутацію, яку так довго завойовувала, але й, без сумніву, буде змушена подати у відставку з посади голови правління компанії Беррінґтонів.
Він нічого не розповів Прісциллі про ІРА чи про те, що саме обговорювали під час екстреного засідання ради директорів першого ранку плавання, лише повторив побрехеньку про флотські маневри. І дружина явно йому не повірила, тим не менш не дізналася нічого, окрім того, що Себастьяна затвердили членом правління.
Після денного шопінгу в Нью-Йорку, який коштував Бобові кількох ящиків рибного паштету, жінка більше про це не згадувала. Однак Боб боявся, що вона може порушити це питання під час вечері з Еммою. І якщо вона це зробить, йому доведеться спритно змінити тему. Дякувати Богу, леді Вірджинія не втілила свою погрозу приєднатися до них у плаванні, бо якби вона це зробила, то не заспокоїлася б, доки не дізналася, що саме сталося в перші години тієї першої ночі.
Врешті-решт, Прісцилла вийшла з лазнички, але вже було десять по восьмій.
* * *
– Може, підемо на вечерю? – запропонувала Емма.
– А хіба Бінґеми не хотіли до нас приєднатися? – здивувався Гаррі.
– Хотіли, – сказала Емма, перевіряючи годинник. – Більш ніж пів години тому.
– Не гнівайся, люба, – твердо мовив Гаррі. – Ти голова компанії, тож не можеш показувати Прісциллі, що вона тебе дратує, адже саме на це вона й сподівається.
Емма вже хотіла заперечити, але її чоловік додав:
– І будь певна: все, що ти скажеш за вечерею, Вірджинія може використати в суді, позаяк немає жодних сумнівів, на чиєму боці перебуває Прісцилла Бінґем.
За усіма проблемами, які Еммі довелося вирішувати упродовж минулого тижня, вона зовсім забула про справу в суді, та й адвокати Вірджинії не озивалися вже кілька місяців, тож вона навіть почала замислюватися, чи не поховали вони цю справу по-тихому. Та проблема була в тому, що Вірджинія нічого не робила тихцем. Емма зібралася зробити замовлення офіціанту, аж тут Гаррі підвівся.
– Мені дуже шкода, що змусила вас чекати, – заявила Прісцилла, – але я втратила лік часу.
– Це не проблема, – запевнив Гаррі, відсунув її крісло і зачекав, поки вона зручно всядеться.
– Треба щось замовити, – сказала Емма, явно бажаючи нагадати своїй гості, як довго на неї чекали.
Прісцилла не квапилася, погортала сторінки оправленого в шкіру меню, довго зважувала й нарешті зробила вибір. Як тільки офіціант прийняв її замовлення, Гаррі поцікавився, чи сподобалося їй у Нью-Йорку.
– О, так, на П’ятій авеню стільки чудових магазинів, асортимент у яких набагато ширший, ніж у Лондоні, але ці закупи мене цілком виснажили. А коли я повернулася на корабель, то просто впала на ліжко й заснула. А ви, пане Кліфтон, щось встигли купити?
– Ні, я зустрічався зі своїм видавцем, поки Емма шукала давно не баченого двоюрідного брата.
– Звісно, я ж зовсім забула, що ви пишете романи. А я ніяк не знайду часу для читання книжок, – зронила Прісцилла, коли перед нею поставили тарілку з помідоровою зупкою. – А я суп не замовляла, – сказала вона і недобре поглянула на офіціанта. – Я просила вудженого лосося.
– Даруйте, мадам, – вибачився офіціант і прибрав зупу.
Поки він ще міг почути, Прісцилла зауважила:
– Гадаю, набрати досвідчений персонал для круїзного лайнера – справа непроста.
– Сподіваюся, що ви не будете проти, якщо ми почнемо, – узяла ложку Емма.
– Ви зустрілися зі своїм двоюрідним братом? – запитав Боб.
– На жаль, ні. Він був у Коннектикуті, тому я знайшла Гаррі, й нам пощастило отримати пару квитків на післяобідній концерт у Лінкольн-центрі.
– Хто виступав? – поцікавився Боб, коли перед Прісциллою поставили тарілку з вудженим лососем.
– Леонард Бернстайн, який дириґував увертюрою до «Кандіда»[6], а потім грав фортепіанний концерт Моцарта.
– Просто не знаю, як ви знаходите час, – сказала Прісцилла в проміжках між їжею.
Емма мало не сказала, що не витрачає життя на закупи, але коли підвела погляд, побачила насупленого Гаррі.
– Я колись бачив, як Бернстайн дириґував Лондонським симфонічним оркестром у Роял-Фест-холі, – озвався Боб. – То був Брамс, просто прекрасно.
– А ви супроводжували Прісциллу в її виснажливій мандрівці уздовж П’ятої авеню?
– Ні, я навідався у нижній Іст-Сайд, аби переконатися, чи є сенс намагатися потрапити на американський ринок.
– І який ваш висновок? – запитав Гаррі.
– Американці ще не готові до рибного паштету Бінґема.
– А які країни готові? – не вгавав Гаррі.
– Тільки Росія й Індія, правду кажучи. Але й вони мають свої проблеми.
– І які ж саме? – запитала Емма, і в її голосі прозвучало справжнє зацікавлення.
– Росіяни не люблять сплачувати рахунки, а індуси нерідко не в змозі це робити.
– Можливо, проблема в тому, що у вас лише один продукт? – припустила Емма.
– Я думав розширити асортимент, але…
– Ми можемо балакати про щось інше, окрім рибного паштету! – роздратувалася Прісцилла. – Зрештою, ми ж у відпустці.