– Двоє. Але відтоді їх не бачили. Розвідка повідомляє, що вони десь ховаються у Нью-Йорку, й ніхто не очікує, що вони в найближчому майбутньому повернуться до Белфаста.
– Я вдячний вам, сер Алан, – мовив Гаррі, вирішивши, що зустріч завершено.
Секретар Кабінету Міністрів кивнув, але коли Гаррі вже підводився, сказав:
– Маю зізнатися, пане Кліфтон, це була не єдина причина, чому я хотів вас бачити.
Гаррі знову сів і зосередився. Якщо цей чоловік чогось хоче, краще змиритися.
– Ваш шваґер якось мені сказав щось таке, у що мені важко було повірити. Можливо, ви будете настільки люб’язні, аби заспокоїти мене і переконати, що він не перебільшував.
– Політики до цього схильні.
Сер Алан не відповів, а просто розгорнув теку перед собою, дістав звідти один аркуш паперу, посунув його по столу і сказав:
– Чи будете такі добрі повільно прочитати це?
Гаррі поглянув на текст довжиною близько трьохсот слів, що містив кілька географічних назв і деталі пересування військ по графствах з указівкою звань усіх задіяних старших офіцерів. Він прочитав ці сім абзаців, відповідно до інструкцій, а коли закінчив, то підвів голову і кивнув. Секретар Кабінету Міністрів дістав чистий аркуш паперу і поклав на стіл разом із авто- ручкою.
– Прошу вас написати зараз те, що ви тільки-но прочитали.
Гаррі вирішив пограти в цю гру. Він узяв авторучку і став писати. Коли закінчив, то передав аркуш секретареві Кабінету Міністрів, й той порівняв його з оригіналом.
– То це правда, – сказав він за кілька секунд. – Ви один із тих рідкісних людей, котрі мають фотографічну пам’ять. Хоча однієї помилки ви таки припустилися.
– Ґодалмінґ замість Ґодманчестер? – мовив Гаррі. – Просто хотілося привернути вашу увагу.
Чоловік, якого не так легко було вразити, цього разу здався.
– Тож ви вирішили запросити мене пограти у вікторину? – запитав Гаррі.
Сер Алан не всміхнувся.
– Ні, боюся, все набагато серйозніше, пане Кліфтон. У травні ви поїдете до Москви як президент англійського ПЕН-клубу. Наш тамтешній посол, сер Гамфрі Тревелян, отримав документ настільки секретний, що він не ризикує переслати його навіть дипломатичною поштою.
– Чи можу я запитати про його зміст?
– Це вичерпний перелік імен і місце перебування всіх російських шпигунів, які працюють у Великій Британії. Сер Гамфрі навіть не показував його своєму заступнику. Якщо ви його запам’ятаєте, ми зможемо знешкодити всю радянську шпигунську мережу в нашій країні, й оскільки паперових копій не існуватиме, вам нічого не загрожуватиме.
– Я зроблю це, – без вагань погодився Гаррі. – Але я чекаю чогось взамін.
– Зроблю все, що в моїх силах.
– Я хочу, щоб міністр закордонних справ виступив з офіційним протестом проти ув’язнення Анатолія Бабакова.
– Тлумач Сталіна? Хіба не він написав заборонену книгу, як вона називається…
– «Дядько Джо», – підказав Гаррі.
– Так, звісно. Постараюся посприяти цій справі, але нічого не можу гарантувати.
– Він також повинен зробити офіційну заяву для всіх національних і закордонних прес-аґенцій за день до того, як я полечу до Росії.
– І цього не можу пообіцяти, але будьте певні, я порекомендую міністрові закордонних справ підтримати вашу кампанію зі звільнення пана Бабакова.
– Я впевнений, що ви це зробите, сер Алан. Але якщо ви не в змозі покращити становище Бабакова, – Гаррі зробив паузу, – то можете знайти собі когось іншого, хто стане вашим посланцем.
Слова Гаррі справили саме той ефект, на який він і сподівався. Секретареві Кабінету Міністрів відібрало мову.
* * *
Емма підвела голову, коли її секретарка увійшла до кабінету в супроводі якогось чоловіка. Вона ще тільки тиснула прибульцю руку, а вже знала, що він їй не подобається. Господиня вказала пану Меллору на два зручних крісла біля коминка.
– Дуже радий нарешті познайомитися з вами, пані Кліфтон, – почав він. – Я багато чув і читав про вас за всі ці роки.
– І я багато читала про вас, пане Меллор, – відказала Емма, сідаючи й уважніше придивляючись до чоловіка, який сидів навпроти неї.
З нещодавно розміщеної у «Файненшел таймс» біографії вона дізналася, що Десмонд Меллор закінчив школу в шістнадцять років і розпочав свій трудовий шлях касиром у «Кукс Тревел». До 23 років створив власну компанію, яку нещодавно продав за майже два мільйони фунтів стерлінґів, маючи на своєму шляху кілька випадкових досягнень. Але Емма визнала, що таке можна сказати й про більшість успішних підприємців. Вона підготувалася до його чарівності, але з подивом виявила, що гість виглядає набагато молодшим своїх сорока восьми років. Він був у хорошій фізичній формі, без зайвої ваги, і їй довелося погодитися зі своєю секретаркою, що це пристойний чоловік, навіть якщо його смаки щодо одягу не йшли в ногу з його фінансовими успіхами.
– Сподіваюся, не все так погано, – сказав він із іронічним сміхом.
– Ну, якщо вірити вашій нещодавній битві з поглинанням, пане Меллор, ви у полон не берете.
– Зараз усе складно, пані Кліфтон, як ви могли збагнути, тож іноді комусь доводиться прикривати спину, якщо можна так сказати.
Емма замислилася, чи зможе вигадати причину скоротити цю зустріч, незважаючи на те, що дала вказівку секретарці, щоб її не турбували принаймні тридцять хвилин.
– Я стежу за діяльністю вашого чоловіка щодо Бабакова, – зронив Меллор. – Здається, йому також не завадило б прикрити спину, – додав він із усмішкою.
– Гаррі дуже переймається важким становищем пана Бабакова.
– Як і всі ми, я впевнений у цьому. Але змушений запитати, чи гра вартує свічок? Ці росіяни нехтують правами людини.
– Це не зупинить Гаррі боротися за те, у що він вірить.
– Він часто виїздить?
– Не надто, – Емма намагалася не показати, що її здивувала раптова зміна теми. – Книжкове турне або конференція. Але коли ви очолюєте акціонерну компанію, іноді невідомість може бути благом.
– Знаю, як ви почуваєтесь, – Меллор нахилився вперед. – Моя дружина вважає за краще залишатися вдома, тому я і вештаюсь у Бристолі упродовж тижня.
– У вас є діти? – запитала Емма.
– Одна дівчинка від мого першого шлюбу. Вона секретарює в Лондоні. І ще одна від другого шлюбу.
– А скільки їй років?
– Келлі чотири, і, звісно, я знаю, що ваш син Себастьян нещодавно увійшов до правління компанії Беррінґтонів.
Емма посміхнулася.
– Тоді, можливо, я можу запитати, пане Меллор, чого ви прагнете у раді директорів?
– Дес, прошу. Всі мої друзі називають мене Десом. Як ви знаєте, свій досвід роботи я здобув переважно в туристичному бізнесі, але позаяк продав компанію, то почав торгувати нерухомістю. У мене багацько вільного часу, і я вважаю, що працювати при жінці-голові може бути весело.
Емма це проігнорувала.
– Якби ви стали членом правління, як би поставилися до ворожого поглинання підприємства?
– Попервах я зробив би вигляд, що мене це не цікавить, і намагався з’ясувати, наскільки зможу їх подоїти. Весь секрет у тому, щоб бути терплячим.
– Чи не виникло б якихось обставин, за яких ви стали б триматися за компанію?
– Ні, якби ціна мене задовольнила.
– А коли «Національні автобуси» викупили вашу компанію, вас не турбувало, що буде з вашим персоналом?
– Якби вони були уважнішими, то змогли б задовго до цього це передбачити, і в будь-якому разі такий шанс удруге міг би й не випасти.
– Але якщо вірити «Файненшел таймс», уже упродовж місяця після зміни власника звільнили половину ваших робітників, а дехто з них працював із вами більше двадцяти років.
– З виплатою зарплати за шість місяців. І дехто з них не мав жодних труднощів із працевлаштуванням в іншому місці, а один чи двоє – навіть у Беррінґтонів.
– Але впродовж наступного місяця «Національні автобуси» усунули ваше ім’я з логотипу компанії, а з ним позбулися й репутації, яку ви вибудовували протягом багатьох років.
– Ви відмовилися від свого прізвища, коли вийшли заміж за Гаррі Кліфтона, – зауважив Меллор, – але це не завадило вам очолити компанію Беррінґтонів.
– Мені не залишили вибору, але підозрюю, що це може змінитися в майбутньому.
– Погляньмо правді в вічі, коли йдеться про фінансовий результат, ви не можете дозволити собі сентиментальності.
– Не важко второпати, як вам вдалося стати таким успішним бізнесменом, Десе, і чому для правильної фірми ви стали б ідеальним директором.
– Радий, що ви так це бачите.
– Але мені все одно доведеться порадитися з колегами на випадок, якщо вони зі мною не погодяться. Коли буде результат, я вийду з вами на зв’язок.
– Із нетерпінням чекатиму цього, Еммо.
7
Себастьян прибув до американського посольства на Ґросвенор-сквер трохи раніше дев’ятої години наступного дня після призначення зустрічі з chef de mission[7].
Після того як зареєструвався, сержант морської піхоти супроводив гостя на другий поверх і постукав у двері в кінці коридора. Себ здивувався, коли двері відчинив пан Салліван.
– Приємно бачити тебе, Себе. Заходь.
Себ увійшов до кімнати з вікнами на Ґросвенор-Ґарденс, але на краєвид уваги не звернув.
– Кави вип’єш?
– Ні, дякую, сер, – відмовився Себ, який і так занадто нервував, аби думати про щось іще, окрім свого першочергового завдання.
– То що я можу для тебе зробити? – запитав пан Салліван, сідаючи за стіл.
Себ залишився стояти.
– З вашого дозволу, сер, я хотів би просити руки вашої доньки.
– Як старомодно! – вигукнув пан Салліван. – Я зворушений, що ти взяв на себе клопіт запитати про це мене, і якщо це те, чого хоче Саманта, я згоден.
– Не знаю, чи вона цього хоче, – визнав Себ, – бо я її ще не питав.
– Тоді удачі, все, що можу тобі сказати: ти нам з дружиною подобаєшся.
– Яке полегшення, – видихнув Себ.
– А своїм батькам хоч сказав?
– Учора ввечері, сер.
– І як вони до цього поставилися?
– Мати дуже зраділа, але мій батько сказав, що якщо Сем має здоровий глузд, вона мені відмовить.
Пан Салліван усміхнувся.
– Але якщо вона скаже «так», чи зможеш ти забезпечити їй те, до чого вона звикла? Адже, як тобі відомо, вона сподівається стати академіком, а за це багато не платять.
– Я над цим працюю, сер. Мене щойно підвищили в банку, і я зараз уже номер два у відділі нерухомості. І, гадаю, ви знаєте, що я нещодавно став членом правління «Судноплавної компанії Беррінґтонів».
– Усе це звучить багатообіцяюче, Себе, і, чесно кажучи, Маріон дивувалася, чого ви так довго зволікаєте.
– Це означає, що я отримав ваше благословення?
– Безумовно, так. Але ніколи не забувай, що Саманта, як і твоя мати, встановлює стандарти, за якими нам важко жити разом із іншими звичайними смертними. Й обидві керуються тим самим моральним кодексом, що й твій батько. А тепер, коли ти це сказав, може, захочеш присісти?
* * *
Коли пізніше Себастьян повернувся в Сіті, то знайшов на своєму столі записку від Едріена Слоуна, який просив його зайти до його кабінету, щойно він повернеться.
Себастьян спохмурнів. Єдиною плямою на екрані його радару впродовж кількох останніх місяців був його безпосередній керівник. Він так і не зміг догодити Слоуну відтоді, як Седрик Гардкасл призначив його своїм заступником у відділі нерухомості. Слоунові завжди вдавалося справляти враження, ніби він із великим запалом віддається своїй роботі, і, якщо чесно, щомісячні успіхи та прибутки його відділу вражали. Однак він чомусь не довіряв Себу й навіть не намагався звіритися йому – на ділі ж робив усе, щоб тримати його подалі від справ. Себ також чув від одного зі своїх колег, що щоразу, коли в розмові згадують його ім’я, Слоун не вагається, щоб насипати йому солі на хвіст.
Себ хотів повідомити про цю проблему Седрика, але мати його відрадила, сказавши, що Слоун про це обов’язково дізнається і все стане іще гірше.
– У будь-якому разі, – додала Емма, – доведеться навчитися міцно стояти на своїх ногах, а не сподіватися, що Седрик рятуватиме тебе кожного разу, коли виникнуть якісь клопоти.
– Це все дуже добре, – сказав Себ, – але що мені робити?
– Просто сумлінно виконуй свої обов’язки, – порадила Емма. – Щоб Седрика це задовольняло.
– Я так і роблю, – пручався Себ. – Але чому Слоун так ставиться до мене?
– Можу пояснити це одним словом, – сказала Емма. – Заздрість. І тобі краще звикнути до цього, якщо сподіваєшся й надалі дертися нагору кар’єрною драбиною.
– Але я зроду не мав таких проблем, коли працював у пана Гардкасла.
– Звісно, не мав, адже Седрик ніколи не бачив у тобі загрозу.
– Слоун думає, що я йому загрожую?
– Атож. Він припускає, що ти цілиш на його місце, і це змушує його ще більше таїтися, він нервує, стає параноїком, називай це як заманеться. Тож скористайся однією з улюблених порад Деса Меллора: просто подбай про свій тил.
* * *
Коли Себ того дня з’явився у кабінеті Слоуна, його начальник одразу ж перейшов до справи, й здавалося, що йому не заважає, що секретарка прислухається до кожного його слова.
– Оскільки вас не було на місці, коли я прийшов сьогодні вранці, припускаю, що ви, мабуть, відвідували клієнта.
– Ні, я був у американському посольстві в особистій справі.
Це змусило Слоуна на мить замовкнути.
– В майбутньому, коли будете займатися особистими справами, робіть це у вільний від роботи час. У нас тут банк, а не якийсь клуб.
Себ стиснув зуби.
– Я пам’ятатиму про це, Едріене.
– Мені б хотілося, щоб у робочий час мене називали паном Слоуном.
– Іще щось… пане Слоун? – поцікавився Себ.
– Ні, поки що ні, але прагну побачити ваш щомісячний звіт на моєму столі до кінця дня.
Себ повернувся до свого кабінету, радіючи, що випередив забаганки Слоуна, підготувавши свій щомісячний звіт ще у вихідні. Показники знову покращуються, вже десятий місяць поспіль, хоча нещодавно Себ зрозумів, що Слоун привласнює собі його результати.
Якщо Слоун сподівався, що його тактика врешті-решт виведе Себа із рівноваги, навіть змусить його звільнитися – не вийде. Поки Седрик був головою банку, Себ знав, що міцно закріпився на своїй посаді, й, поки він виконує свою роботу добре, можна не боятися Слоуна, позаяк голова добре вміє читати між рядками.
Якось Себ купив собі канапку з шинкою в сусідньому кафе і з’їв її дорогою, що його мати безперечно не схвалила б.
Шукаючи таксі, він згадав ті уроки, які отримав від Седрика, коли справа стосувалася укладання угод, більшість яких опиралися на добрий старий здоровий глузд.
– Знай, скільки відсотків скинути, ніколи себе не перевантажуй і намагайся не забувати, що інша сторона також сподівається отримати прибуток. Налагоджуй надійні контакти, адже вони стануть у пригоді у важкі часи, оскільки в банківській справі певне лише одне – погані часи ви переживете. І до речі, – додавав він, – ніколи не купуй уроздріб.
– Хто вас цього навчив? – запитав Себ.
– Джек Бенні.
Озброївшись слушними порадами Седрика Гардкасла і Джека Бенні, Себ подався на пошуки обручки. Давній шкільний приятель Віктор Кауфман, який нині працював у відділі іноземних валют у банку свого батька, за кілька кварталів від «Фартинґса», порадив Себу навідатися до пана Алана Ґарда у Гаттон-Ґардені.
– Він тобі продасть великий камінчик за половину ціни, яку запросить будь-який ювелір на головній вулиці.
Себ їв на ходу й викликав таксі, оскільки знав, що йому треба повернутися на роботу упродовж години, якщо не хоче знову отримати прочуханку від Едріена Слоуна. Таксі зупинилося перед зеленими дверима, повз які Себ пройшов би, навіть не помітивши, якби на них не був акуратно намальований номер сорок сім. Нічого не натякало на скарби, що знаходилися усередині. Себ втямив, що доведеться мати справу із замкнутим і дуже обережним чоловіком.
Він натиснув на ґудзик дзвінка, й за мить його привітав герой Діккенса в ярмулці на голові й з довгими чорними пейсами. Коли Себ повідомив, що він приятель Віктора Кауфмана, його швидко відвели у внутрішню святиню пана Ґарда.