Жвавий чоловічок, зростом не більше п’яти футів, недбало одягнений у сорочку з відкритим коміром і добряче поношені джинси, підвівся з-за столу й подарував своєму потенційному клієнту теплу посмішку. Коли почув прізвище Кауфман, посмішка поширшала, і чоловічок потер долоні так, ніби збирався кинути кості для гри.
– Якщо ви товариш Саула Кауфмана, то, мабуть, розраховуєте придбати «Кохінур»[8] за п’ять фунтів.
– За чотири, – уточнив Себ.
– І ви навіть не єврей.
– Ні, – сказав Себ, – але мене навчав йоркширець.
– Це все пояснює. Тож як я можу вам допомогти, юначе?
– Я шукаю обручку.
– І хто ця щаслива дівчина?
– Американка, її звуть Сем.
– Тоді нам доведеться знайти для Сем щось особливе, чи не так?
Пан Ґард відсунув шухляду свого письмового столу, вийняв із неї в’язку з ключами і вибрав один із них. Підійшов до великого сейфа, вбудованого в стіну, відімкнув важкі двері й відсторонився, щоб продемонструвати десяток акуратно складених таць. Трохи повагавшись, він вибрав третю знизу, витягнув її і поставив на стіл.
Кілька маленьких діамантів підморгнули Себові. Він вивчав їх кілька хвилин, перш ніж заперечно похитати головою. Ювелір промовчав. Він повернув тацю в сейф і витягнув ту, що стояла вище.
Себу знадобилося трохи більше часу на розгляд більших камінців, які виблискували на сонці, але він відхилив і їх.
– Ви впевнені, що можете дозволити собі цю дівчину? – поцікавився господар, знімаючи третю тацю зверху.
Очі Себа спалахнули, коли він побачив сапфір в оточенні крихітних діамантів, які виблискували на чорній оксамитовій тканині.
– Той, – сказав він, не вагаючись.
Ґард підхопив лупу зі свого столу й уважніше вивчив перстень.
– Цей прекрасний сапфір родом із Цейлону і має п’ять каратів. Усі вісім алмазів мають по пів карата, їх нещодавно придбали в Індії.
– Скільки?
Ґард якийсь час не відповідав.
– Маю відчуття, що ви станете постійним клієнтом, – нарешті сказав він, – тож віддам вам цей чудовий перстень за гідною ціною. Скажімо, за сто фунтів?
– Ви можете казати все що завгодно, але в мене немає сотні фунтів.
– Погляньте на це як на інвестицію.
– Для кого?
– Я вам скажу, що буду робити, – мовив Ґард, повертаючись до свого столу й відкриваючи велику бухгалтерську книгу.
Він погортав кілька сторінок, потім провів вказівним пальцем по списку прізвищ.
– Щоб бути впевненим у тому, що ви станете моїм майбутнім клієнтом, я дозволю вам отримати цей перстень за ціну, яку заплатив за нього сам. Шістдесят фунтів.
– Нам доведеться повернутися до нижньої полиці, – неохоче визнав Себ.
Ґард здійняв руки вгору.
– Як бідний чоловік може сподіватися на зиск, якщо йому доводиться торгуватися з таким упертюхом, як ви? Моя остання пропозиція, – він зробив паузу, – п’ятдесят фунтів.
– Але на моєму рахунку в банку лежить лише близько тридцяти фунтів.
Ґард якийсь час мізкував.
– Тоді пропоную десять фунтів завдатку та п’ять фунтів щомісяця упродовж року.
– Але ж це складе сімдесят фунтів!
– Одинадцять місяців.
– Десять.
– Згода, молодий чоловіче. Сподіваюся, що це перша угода з багатьох, – додав він, тиснучи руку Себу.
Себ виписав чек на десять фунтів, тоді як пан Ґард вибрав невелике червоне пуделко, в яке поклав перстень.
– Приємно мати з вами справу, пане Кліфтон.
– Одне запитання, пане Ґард. Коли я зможу побачити горішню полицю?
– Коли станете головою правління банку.
8
За день до прильоту Гаррі до Москви британський міністр закордонних справ Майкл Стюарт викликав російського посла до свого кабінету в Вайтхоллі і від імені уряду Її величності висловив протест через ганебне поводження з Анатолієм Бабаковим. Він зайшов так далеко, що вимагав не лише звільнити політв’язня з казематів, а й негайно скасувати заборону на публікацію його книжки.
Заяву пана Стюарта для преси розмістили на першій шпальті всі часописи країни, а «Таймс» і «Ґардіан» додатково згадали про кампанію, яку розпочав популярний письменник Гаррі Кліфтон.
Того ж дня під час години запитань до прем’єра лідер опозиції Алек Даґлас-Гоум висловив свою стурбованість долею Бабакова і закликав главу уряду бойкотувати двосторонні перемовини, які мали відбутися з радянським лідером Леонідом Брежнєвим у Ленінграді цього місяця.
Наступного дня фото Бабакова разом зі світлинами його дружини Олени з’явились у кількох виданнях. «Дейлі міррор» охарактеризувала його книжку, як бомбу з годинниковим механізмом, котра, якщо її опублікують, підірве радянський режим. Гаррі стало цікаво, звідки вони могли про це дізнатися, якщо не читали цю книжку. Але він розумів, що сер Алан не міг би допомогти йому більше, й був налаштований дотримуватися своїх зобов’язань за угодою.
Під час нічного лету до Москви Гаррі знову й знову переглядав свою промову, і до тієї миті, коли літак БТКА приземлився в аеропорту Шереметьєво, він був упевнений, що його кампанія набирає обертів і що він виступить із промовою, якою буде пишатися Джайлз.
Гаррі знадобилося більше години, щоб пройти митницю, не в останню чергу через те, що його валізу довелося розпаковувати, а потім двічі перепаковувати. Вочевидь, він не був бажаним гостем. Коли Гаррі нарешті відпустили, то його та кількох його колег-делегатів усадовили у старий шкільний автобус, який за п’ятдесят хвилин зупинився біля готелю «Маджестік». Гаррі був геть виснажений.
Портьє повідомив, що йому як голові британської делегації виділили один із найкращих номерів готелю. Йому вручили ключ, а позаяк ліфт був поламаний, а посильних не виявилося, Гаррі був змушений тягнути свою валізу аж на сьомий поверх. Він відчинив двері, щоб увійти в один із найкращих номерів готелю.
Вбого обставлена кімната повернула спогади про його навчання у школі Святого Беди. Ліжко з тонким горбкуватим матрацом і стіл, об який гасили недопалки, заплямований кружальцями від пивних гальб, вважалися меблями. У кутку стояв умивальник із краном, який випускав цівку холодної води, незалежно від того, відкритий він чи ні. Коли Гаррі захотів прийняти ванну, то дізнався, що ванна кімната розташована у дальньому кінці коридора: не забудьте взяти з собою рушник, і не можна займати ванну більше десяти хвилин або залишати кран відкрученим. Це так нагадувало його стару школу, що якби у двері постукали, Гаррі не здивувався б, якби побачив на порозі сестру-хазяйку, котра прийшла перевірити його нігті.
Позаяк у номері не було навіть натяку на якийсь міні-бар чи хоча б кілька шматочків печива, Гаррі спустився вниз, аби приєднатися до своїх колег за вечерею. Після споживання обіду з однієї страви в режимі самообслуговування він почав розуміти, чому рибний паштет Бінґема вважався в Радянському Союзі розкішшю.
Кліфтон вирішив лягти раніше, не в останню чергу тому, що в програмі першого дня конференції він був вказаний основним доповідачем на одинадцяту годину наступного ранку. Хоча Гаррі і ліг у ліжко, але перш ніж зміг заснути, минуло кілька годин, і не лише через грудки вати в матраці, тонку паперову ковдру чи докучливі неонові вогні, котрі вторгалися у кожен закуточок його номера крізь нейлонові штори, які неможливо було зсунути. На той момент, коли він нарешті заснув, у Бристолі була одинадцята година, а в Москві – друга ночі.
Наступного ранку Гаррі схопився вдосвіта і вирішив прогулятися Красною площею. Не можна було пропустити нагоду потрапити до мавзолею Леніна, що височів на площі й слугував постійним нагадуванням про засновника радянської держави. Кремль охороняла масивна бронзова гармата, ще один символ перемоги над ворогом. Навіть у пальті, вдягнути яке наполягла Емма, з піднятим коміром вуха і ніс Гаррі швидко почервоніли від холоду. Аж тепер він збагнув, чому росіяни носять ті недолугі хутряні шапки, обмотуються шаликами й надягають шуби. Місцеві жителі оминали його дорогою, поспішаючи на роботу, але мало хто звертав увагу на чоловіка, який постійно ляпав себе руками по боках.
Коли Гаррі повернувся до готелю, раніше, ніж планував, консьєрж передав йому повідомлення. П’єр Бушар, голова конференції, сподівався, що зможе приєднатися до Гаррі за сніданком.
– Я призначив вам виступ на одинадцяту годину, – повідомив Бушар, відмовившись від яєчні, яка не мала нічого спільного з курячими яйцями. – У цей час на конференціях найбільше відвідувачів. Я відкрию збори о десятій тридцять і привітаю делегатів із сімдесяти двох країн. Рекордна кількість учасників, – додав він із галльською пихою. – Ви дізнаєтесь, що я завершую свій виступ, коли нагадаю делегатам, що існує одна річ, яку росіяни роблять найкраще за всіх на планеті.
Гаррі звів брову.
– Балет. І нам усім пощастило, що ми зможемо побачити «Лебедине озеро» у Большому театрі цього вечора. Після того як я повідомлю про це делегатам, запрошу вас на сцену виголосити вступне слово.
– Це мені лестить, – визнав Гаррі. – Слід бути насторожі.
– Не обов’язково, – заперечив Бушар. – Комітет був одностайним у своєму виборі вас як основного доповідача. Ми всі захоплюємося кампанією, яку ви організували щодо Анатолія Бабакова. Міжнародна преса виявляє неабиякий інтерес, і вам буде цікаво дізнатися, що КДБ розпитував мене, чи можна буде завчасу побачити текст вашої промови.
Слова Бушара схвилювали Гаррі. До цього часу він не усвідомлював, наскільки широкий резонанс викликала його кампанія за кордоном і чого від неї очікували. Він зиркнув на годинник, сподіваючись, що ще має час знову переглянути свою промову, допив каву, вибачився перед Бушаром і хутко попрямував до свого номера. Ліфт у робочому стані викликав у Гаррі неабияке полегшення. Йому не було потреби нагадувати, що в майбутньому може й не випасти такої нагоди вплинути на справу Бабакова, й тим більше у самому серці Росії.
Він ледь не забіг до своєї кімнати й висунув шухляду маленького столика біля ліжка, де залишив свою промову. Але її там уже не було. Ретельно оглянувши номер, Гаррі збагнув, що документ забрав КДБ, який дуже вже прагнув із ним ознайомитися.
Гаррі знову зиркнув на годинник. Сорок хвилин до початку конференції, де він має виступити з промовою, над якою працював увесь останній місяць, а примірника її не було.
Коли на Красній площі куранти вдарили десять разів, Гаррі тремтів, як школяр, який має зустрітися з учителем, аби обговорити свій твір, існуючий лише в його голові. У письменника не залишилося іншого вибору, як перевірити, наскільки хорошою була його пам’ять.
Гаррі повільно спустився вниз, розуміючи, що відчуває актор за мить до того, як підніметься завіса, і влився в потік делегатів, котрі прямували до конференц-зали. Зайшовши туди, він раптом забажав повернутися назад до свого номера й замкнутися зсередини. Ряди авторів нагадували йому книжкові полиці й лякали навіть більше за наступ німців.
Кілька делегатів шукали собі місця в уже вщерть забитому приміщенні. Але за вказівкою Бушара Гаррі пішов наперед і зайняв місце скраю другого ряду. Коли оглянув величезну залу, його погляд затримався на гурті невиразних, міцно збудованих чоловіків у довгих чорних плащах, котрі підпирали спинами стіни, рівномірно розосередившись по приміщенню. У них була одна спільна риса: ніхто з них не виглядав так, ніби прочитав хоча б одну книжку в своєму житті.
Бушар закінчив свою інавгураційну промову, спіймав на собі погляд Гаррі й тепло всміхнувся.
– А зараз настав момент, якого ви всі чекали, – оголосив він. – Доповідь нашого шанованого колеги з Англії, автора дев’ятьох надзвичайно успішних детективних романів за участю детектива-сержанта Вільяма Ворвіка. Я тільки прагнув би, щоб його французький колега, інспектор Бено, був хоча б наполовину таким популярним. Либонь, ми зможемо дізнатися, чому саме?
Після того як сміх ущух, Бушар продовжив:
– Маю честь запросити Гаррі Кліфтона, президента англійського ПЕН-клубу, виступити на нашій конференції.
Гаррі повільно пробирався до президії, здивований кількістю спалахів фотоапаратів, що оточили сцену, а кожен його крок одночасно фіксували телевізійники.
Він потиснув руку Бушару, перш ніж зайняти своє місце за трибуною. Глибоко вдихнув й окинув поглядом аудиторію.
– Пане голово, – почав він, – дозвольте мені розпочати з подяки вам за добрі слова, але змушений вас попередити, що сьогодні говоритиму не про детектива-сержанта Вільяма Ворвіка і не про інспектора Бено, а про реальну людину, не про вигаданий персонаж, а з плоті і крові, як і кожен із нас у цій залі. Про того, хто сьогодні не може взяти участь у цій конференції, бо його тримають далеко в сибірському ГУЛАГу. За який злочин? За написання книги. Я, звісно ж, маю на увазі цього мученика і вживаю це слово цілком свідомо – йдеться про Анатолія Бабакова.
Навіть Гаррі здивувався оваціям, які вибухнули в приміщенні. На книжкових конференціях зазвичай рідко виявляють бурхливі емоції, а доповідачів вшановують лише ввічливими оплесками. Ця мимовільна перерва дозволила йому зібратися з думками.
– Скільки з нас у цій залі читали книжки про Гітлера, Черчилля чи Рузвельта? Троє із чотирьох лідерів, які визначили результат Другої світової війни. Але донедавна єдиною інформацією про Йосифа Сталіна з Радянського Союзу була офіційна брошура, видана під цензурою КДБ. Як ви всі знаєте, людина, яка переклала цю книжку англійською, настільки в ній розчарувалася, що вирішила написати свою несанкціоновану біографію, що, безумовно, продемонструвало б нам зовсім іншу точку зору на чоловіка, котрого ми всі знаємо як «дядька Джо». Але щойно ця книжка була надрукована, весь її наклад знищили, видавця запроторили до в’язниці, а після показового судового процесу автор зник із лиця землі. І я кажу не про гітлерівську Німеччину, а про сучасну Росію. Декому з вас, і мені також, було б цікаво дізнатися, що ж такого написав Анатолій Бабаков, що змусило владу діяти настільки тиранічно. Зрештою, совєти ніколи не перестають сурмити про успіхи свого утопічного укладу, який, як запевняють нас, є не лише взірцем для решти світу, а й із часом нам не залишиться нічого іншого, як його скопіювати. Якщо це так, пане голово, чому ж ми не можемо прочитати про протилежну точку зору й скласти про неї власну думку? Не забувайте, що «Дядька Джо» написав чоловік, який тринадцять років перебував поруч із Сталіним, знав його найпотаємніші думки, був свідком того, як той проводив своє повсякденне життя. Але коли Бабаков вирішив написати власну версію тих подій, нікому, зокрема й радянським людям, не дозволили дізнатися про це. Цікаво, чому? Ви не знайдете примірника «Дядька Джо» в жодній книжковій крамниці Англії, Америки, Австралії, Африки чи Південної Америки. Але ви не знайдете її й у Радянському Союзі. Можливо, твір написаний жахливо, нудно і негідний публікації, але принаймні ми зможемо його оцінити.
Ще одна буря оплесків прокотилася приміщенням. Гаррі довелося тамувати посмішку, коли він помітив, що чоловіки у довгий чорних плащах запхали руки до кишень, але вираз їхніх облич не змінився, коли перекладач тлумачив їм його слова. Оратор зачекав, поки оплески вщухнуть, перш ніж продовжити.
– У нашій сьогоднішній конференції беруть участь історики, біографи, вчені й навіть кілька романістів, усі вони сприймають свою роботу буденно, хоча й критично ставляться до своїх урядів, своїх лідерів, навіть до політичної системи. Чому? Бо ви приїжджаєте з країн, які вміють правильно реагувати на критику, сатиру, кпини, навіть глузування, і їхнім громадянам дозволено мати власну думку про той чи інший твір. Натомість у Радянському Союзі авторів публікують лише в тому випадку, якщо держава схвалює те, про що вони пишуть. Скільки з присутніх у цій кімнаті сиділи б зараз у в’язниці, якби народилися в Росії? І я кажу керівникам цієї великої країни: чому б не дозволити вашому народу ті самі привілеї, які ми на Заході приймаємо як належне? Можна почати зі звільнення Анатолія Бабакова й дозволу на видання його книжки. Факела свободи не треба боятися. Я ж не зупинюся, поки не побачу примірники «Дядька Джо» у «Гетчардсі» на Пікаділлі, «Даблдеї» на П’ятій авеню, «Даймоксі» у Сіднеї та в книгарні Джорджа на Парк-стрит у Бристолі. Але найбільше я хотів би побачити цю книжку на полицях бібліотеки імені Леніна на Воздвиженці, за кілька сотень ярдів звідси.